Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 111

• Предыдущая
• 111/112
• Следующая

Сироватка вклякнув на коліна просто в калюжу, — за довгі роки сторожі, ховаючись од вітру, витовк біля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, — припав вухом до граніту. Спершу не почув нічого — тільки студеність каменя, нахололого від дощу та вічності, та тихий посвист вітерцю, що ранився на гострім зламі; здавалося, хтось пересипав через камінь пісок, відтак його звичне до степових шерехів вухо вловило всередині граніту ледь чутне гудіння. Воно було тонке, як комариний дзвін, і, здавалось, згасало. Але то було оманливе вражіння: гудіння, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи іншим звуком, може, не дужчим, зате густішим, твердішим, воно котилося хвилями — то більшими, то меншими. Здавалося, там, усередині могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й постогнує. Сироватка схопився на ноги, вийняв трут і кресало. Вдарив виковзаним залізом по кременю, й одразу ж на сірім згарку трута заясніли дві червоні цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокій замахав рукою, роздмухуючи її. Коли од трута запахло димком, вигріб з — під каменя припасений на отаку дощову пору віхоть сухої трави, впхнув у неї трут. Тепер дмухав з усієї сили, йому враз стало жарко — чи з натуги, чи од того, що довго не загорялося сіно, — нарешті воно спалахнуло, й він підіпхнув віхоть під купу хмизу. Вона була висока — майже по груди Сироватці, вивершена із сухого в’язовника, лози, придавлена зверху та з боків чималими дубовими і кленовими обаполами. Внизу — дрібний хмиз, полин та курай. Бур’ян затріщав, засичала вода, полум’я з білого стало червоне, спалахнуло кілька разів короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у чорний, наполовину згорілий віхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кілька разів, але бур’ян і хмиз не загорялися. Сироватка поспішав, обличчя йому вкрилося кіптявою, руки тремтіли, він обламував і кидав на жариво короткі патички, а по спині, по потилиці прокочувався холод, і страх піднімався від живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не поміняв унизу підпалу, та й не сподівався, що хмиз і зілля так намокнуть. Проте добре відав, як покладалися в бекеті на нього. Там зібралися лінькуваті козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навіть тікав, і його завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокійненько грають у карти або сплять, а може, й зовсім поїхали на залогу.

Сироватка відчував, що він у одвіті і за залогу, й за щось незмірно більше, велике — велике, опріч якого в світі й не було для нього нічого. Він про нього мовби ніколи й не думав, а воно жило в серці само по собі, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспіване материною піснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси.

Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українські землі, чи візьме в неволю бранців, чи заплачуть діти, чи впадуть мертві, захоплені зненацька, козаки. Все — од маленького вогника, котрий погас, і в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокій осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Він схопився й побіг з могили вниз. Добігши до землянки, згріб в оберемок траву, рогіз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщій побіг назад. Уже не думав, що лишає слід, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, і його самого. В грудях Сироватці бурхало полум’я, ноги підламувались, і на вершечок могили вже добирався майже плазом. Кинув підпал, похапцем навертав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав віхоть і пхнув у сухий очерет та сіно. Підпал затріщав, засичало, як і першого разу, одначе віття, хоч і неохоче, бралося полум’ям.

Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими ріками до могили. Мокій метнувся поглядом до вогню: треба б утікати, а він усе ще не розгорівся, дрібні патички згоряли, а великі бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дірку всередині, пожирав, що легше, й не брався до тривкішого. Мокій трощив гілля, ранився об колючки степової грушки, запихав його в гаряче дупло, зокіл котрого червоніли обгорілі патички, — полум’я, однак, не схоплювало всієї купи. Він придавив її грудьми, вогонь затріщав, зогоготів, а позаду вже стугоніли копита, форкали коні, вигукували чауші — все те котилося однією хвилею, котра підломлювала під себе одиноке, що тріпотіло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось — ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очі, а вогонь тріпотів тільки на денці купи, розпач ломив дозорцеві груди, тіпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад — в очу замиготіли зелені прапорці, розвихрені кінські гриви, білі, немовби розтягнені, плями облич, — похилився вперед і виліз на купу. Вона затріщала, присіла, й враз затріщало полум’я, схопило її сотнею вогняних язиків. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летіли до могили, вимахували шаблями, залізними й кизиловими булавами, арканами, ґалалакали, верещали, ревіли в ярості. Сонце тільки — но скотилося за пруг, але було ще зовсім видно. Сироватка добре бачив своїх ворогів, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх були тисячі, передні вже доскочили могили, а задні вкрили степ до видноколу. Серце Сироватці закипіло ненавистю, він аж простер вперед руки, рвонувся навстріч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матір, це вони забрали в полон його Лавріна й оддали проклятому турчину, щоб той розірвав його на залізних гаках. А тепер біжать, щоб порубати його побратимів на Січі і взяти в ясир малі діти, сплюндрувати його землю, її трави і квіти, жита і калини. Але він не пустить їх, поставить супроти них своє серце.

Вогонь шаленів, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум’я, й густий білий дим застилав Сироватці очі, окутував його білими клубками. І враз високе вогняне пасмо вихопилося з — під Сироватчиних ніг, обійняло козака по груди. Спалахнули просмолена від нужі сорочка, і пояс, і кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Він стояв і горів, як свічка. Душа козача летіла до Бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинівки, до людей, до України.

Ополудні троє козаків під’їхали до могили. Обкружлявши довкола Сліпої, погукавши кілька разів і не вчувши відгуку, спрямували коней лівим краєм балки до землянки. В переднього поперек сідла перевисав мішок із пшоном, скочивши на землю, він кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. Двоє інших теж потриножили коней, а самі, заглянувши до куги, впевнившись, що там нікого немає, посідали в траві, повиймали люльки. То були вже немолоді, статечні козаки, вони не звикли ганятися за невідомістю, воліли дочекатися, коли вона об’явиться їм сама.

Третій, молодий, рвійний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись підсакою в сажалці, пішов до могили. Це був Філон. Витягуючи шию, роззирався доокіл. Одвічні ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Філонові сталися переміни: посуворішало обличчя, густіше просіявся вус, потемніли очі, проте в них буяла все та ж непогамована відвага й дужі руки не могли спокійно влежати на синім перевеслі пояса, котре туго охоплювало високий стан. Він щойно повертався в залогу, але путь їм лягала повз Сироватчину кугу, і вони заїхали сюди. Він сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кінця власну відвагу, прислужитися товариству, стати врівень з іншими товаришами куреня. Мусить заслужити тієї честі власною хоробрістю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах і не зустріли жодного чамбула, жодного татарина. А він сподівався, якщо дійде до сутички, викликати котрогось із них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось і валечного козака, який порятував його під час утечі від пана й допоміг добутись на Запорожжя. Ще й обіцявся бути йому за батька при якійсь своїй лихій пригоді. При якій саме — не запам’ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, і він їхав його шукати. Відтоді не бачилися. Як то він стріне його зараз?

• Предыдущая
• 111/112
• Следующая