Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 112

• Предыдущая
• 112/112

Козаки біля куги не встигли випалити по стамбулці, як Філон прибіг од могили й об’явив їм страшну вість. Спершу вони не повірили, але Філонові очі, у яких каламутився жах, упевнили їх, і вони посхоплювалися й пішли до могили. Й теж побачили зґвалтовану чужинськими копитами маківку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгоріле козаче тіло. Довго стояли у важкому заціпенінні, ніхто не мовив жодного слова, бо всі слова були малі, не гожі обійняти те, що сталося. Скорбно свистів на гострій шаблі граніту вітер, і козаки теж були як три уламки граніту, тільки злютовані воєдино звитягою й смертю.

Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Сліпої, біля уламка граніту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та інших вітрів, подавав знак тривоги, там, звідки зорив у кримський бік. Аби стеріг степ сьогодні, завтра, позавтра — сто, тисячу літ. Щиро помолившись за його душу Богові, сумною черідкою вернулися до землянки. Коні ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекеті й отаману на залозі, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробіг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду.

Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика дві вовчі шкури, а зі стін — кілька сайгачих, які захищали Сироватку від холоду, були сухі, годилися на товар (живому — живе), відшукали за стропом тестамент у дерев’яній скриньці, прочитали його. «Вручаючи душу свою вседержителю моєму Богу — вітцю, своїм останнім тестаментом, — писав Сироватка, — заповідаю, скільки моєї мізерії, щоб по смерті моїй наглій од татарського чи турецького меча турбації не було, і зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дірок, коня з кульбакою — кумові Шевчику. Курінному — шаблю — домаху, кошовому, Сірку Івану Дмитровому, — люльку — стамбулку зі срібним обідком. Маю гроші, закопані в Військовій Скарбниці, в урочищі Крутий Луг над єриком ґавиним, в трьох ступнях на схід од дубового пнища, при дубові з приламаним верхом, — сорок срібних талярів. П’ятнадцять заповідаю на курінь: обід справити, п’ять — попові у церкву на спомин душі… — В цьому місці козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти світла: перша літера — «с», друга «и», а дві останні зовсім перекреслені, й так, не розібравши, докінчив: —…мого Лавріна Перехреста, а всю решту — на малих дітей на Січі, сиріч сиріт».

Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху.

Коли запорожці розтриножили коні, почали укладати в тороки Сироватчину мізерію, Філон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх.

— Не треба, — сказав тихо. — Стане мені в пригоді. Я лишусь тут.

Козаки не одмовляли його. Попрощалися, повідали на коні й поїхали. Філон трохи провів їх, довго дивився вслід. Запорожці, здавалося, пливли у високих травах. Їхні постаті зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тоді припустили коні й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тільки чорні шапки котяться до обрію. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Філонові в голову: забув попросити в козаків трута. А свій сьогодні ранком згубив. Він аж рвонувся навздогін та й зупинився. Що міг удіяти — запорожці вже не помітять знаків, не почують голосу.

Вдаривши в досаді об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився під в’язком, розглядався. Тут мав жити. Біля самої землянки помітив прикладену дерном пічечку, знявши кунтуш, одклав убік дернину, розгріб попіл. Він був уже холодний. Філон хотів підвестися, як раптом на самому дні пічечки побачив маленьку жарину. Відкрита подихові вітру, вона на мить заясніла, а далі почала швидко зменшуватися, поступатися місцем попелясто — сірій паморозі, котра стискувала вогник з усіх боків. Філон вхопив жарину лівою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане біля дверей бадилля й сіно. Поклав вуглину на підпал і дмухав легенько, боячись загасити іскру, що ледве мріла. Здавалося, вона ось — ось згасне.

Вона й справді згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навіки, затріщала вовна, відтак з неї вискочив маленький вогняний чортик і вхопив червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, підпалила сусідню — загорілася вся купка. Філон кидав наверх більші бадилини, очерет, хмиз. Тепер не боявся, що не зможе подати вість: триматиме жар в ямці на могилі, а тим часом виварить у попелі губку.

Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузі сокиру й, роззувшись, поліз у лози. За якийсь час ніс на могилу чималу в’язку сушняку. Поклав його на чорнім згарищі, а сам приклав до чола руку, дивився в степ. Тільки не в козачий бік, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сіркові слова: «Святе місце — чати. Найсвятіше на всій Україні!»

• Предыдущая
• 112/112