Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 18

• Предыдущая
• 18/35
• Следующая

— Та що ви кажете, капітане! — здивувався Рине. — Що ж, це вже третій. Залишилось всього четверо. З такими темпами ми повернемось додому невдовзі після Нового Року. І це добре. У мене залишається зовсім мало тютюну. На добраніч, пане.

Вітер, який так довго віяв од північного заходу, тепер змінився на західний. І щоранку, коли сонце випливало з-за моря, вигнутий донизу ніс «Досвітнього Мандрівника» точно визначав саме осердя його диску. Дехто стверджував, що сонце тепер немовби більше, ніжу Нарнії, але інші вважали це за ілюзію. Отак собі пливли вони на схід, гнані легким, але постійним вітром, не бачачи ні риб, ні чайок, ні інших кораблів, ні суходолу. Запаси закінчувались, а в серцях оселився страх, що вони, можливо, опинилися в океані, який не має кінця-краю. Нарешті настав світанок останнього дня, після якого подальша подорож на схід була б занадто ризикованою — настільки незначними були їхні запаси. І саме тоді, якраз на лінії, визначеній сонцем і корабельним носом, на видноколі замаячів, немовби хмарка, низький суходіл.

Пополудні вони кинули якір у широкій затоці й дісталися човном берега. Ця земля цілковито відрізнялася від раніше бачених ними. Одразу ж за піщаним пляжем розпростерлась тиха й порожня рівнина без жодних ознак життя. Аж до виднокола росла настільки гладенька й коротко підстрижена трава, що її можна побачити лише в якомусь великому англійському парку, де працює з десяток садівників. Були й дерева, але кожне росло окремо — одне далеко від другого. Під деревами вони не побачили зламаного гілля або опалого листя. Панувала тиша, яку тільки час від часу тривожило туркотіння голуба.

Нарешті вони дійшли до місця, де починалася довга, пряма й посипана піском алея, обабіч якої росли дерева. З піску не росло ані травинки. Далеко на другому кінці алеї бовванів якийсь будинок — довгий і сірий, сповнений незвичайного спокою і скупаний у промінні пополудневого сонця.

Коли вони ступили на алею, Люсі відчула, що їй у черевик потрапив камінчик і заважає йти. Мабуть, було б розсудливіше, якби в невідомому місці вона попросила своїх друзів зачекати на неї, поки вона не вийме камінчика. Але Люсі цього не зробила й ніхто не помітив як вона залишилася ззаду. Щоб зняти черевика, вона сіла під деревом. Це було нелегкою справою, бо заплуталася шнурівка.

Поки Люсі розплутувала вузол, решта друзів устигли віддалитись. Коли вона нарешті витягла камінець і взувала черевичок, то вже їх навіть не чула. Але майже тієї ж миті почула щось інше. І те, що вона почула, долинало зовсім не від будинку.

Це був глухих гуркіт. Немовби десятки робітників щосили гатили в землю велетенськими киянками. Звуки наближалися швидко.

Люсі сиділа, спершись спиною об дерево. Але оскільки вилізти на нього було неможливо, їй не залишалося нічого іншого, як нерухомо сидіти, притулившись до дерева, і сподіватись на те, що її не помітять.

Бум-бум-бум — щоб це не було, воно вже наблизилось настільки, що вона чула, як стугонить земля. Однак і далі нічого не бачила. Якийсь час вона була впевнена, що джерело дивного гуркотіння в неї за спиною, але за мить вже знала, що воно в алеї: про це свідчив не лише напрям відлуння, а й пісок, який у кількох місцях злітав у повітря, мовби щось його потужно вдарило. Потім, кількома метрами далі, гуркотливі звуки злилися в один і раптом стихли. Тоді почувся Голос.

Це викликало в Люсі справжній жах, бо вона все ще нікого не бачила. Краєвид парку виглядав так само — запустіння і спокій — як тоді, коли вони побачили його вперше. Однак за два чи три кроки від себе вона почула слова:

— Отепер, браття, ми маємо шанс.

А потім хор інших голосів відповів:

— Слухайте його. Слухайте його. Він сказав: «Отепер ми маємо шанс». Чудова робота, шефе. Ти цілковито правий.

— Такий у мене план, — тягнув далі перший голос. — Чигаймо на них біля берега, коло човна. Нехай усі без винятку налаштують зброю. Ми зловимо їх, коли вони захочуть повернутися на море.

— Так, це ідея! — заверещали інші голоси. — Це твій найкращий план, шефе. Дотримуйся його, шефе. Важко придумати кращий план.

— Тож хутко, браття, хутко, — сказав перший голос. — Рушаймо.

— Так, шефе! — відповіли голоси. — Це найкращий наказ, який ти міг дати. Ми якраз хотіли сказати те саме. Рушаймо!

Потім знову почувся гуркіт — спочатку дуже гучний та близький, а згодом дедалі слабший, він віддалявсь у бік моря.

Люсі знала, що не має часу сидіти й сушити голову над визначенням цих невидимих істот. Щойно вдалині стихло гуркотіння, вона зірвалася й щодуху побігла стежкою, аби долучитися до решти та за будь-яку ціну їх попередити.

Поки все це відбувалось, решта друзів дійшли до таємничого дому. Це був низенький одноповерховий будинок із гарного гладенького каменю з багатьма вікнами, частково порослий плющем. Тут було так тихо, що Юстас сказав: «Там точно нікого нема», але Каспіян мовчки показав на стовп диму, що піднімався від одного з коминів.

Крізь широку, прочинену навстіж браму вони ввійшли на бруковане подвір’я. І саме тут усвідомили, що на острові є щось незвичайне. Посеред подвір’я вони побачили криницю з помпою, а під нею — цеберку. І не було б у цьому нічого дивного, якби не очевидний факт: ручка помпи рухалась угору і вниз, хоч не було нікого, хто б нею рухав.

— Якесь чаклунство, — промовив Каспіян.

— Це точно якийсь механізм! — сказав Юстас. — Гадаю, ми нарешті потрапили до цивілізованої країни.

У ту ж мить, задихана і спітніла, на подвір’я вбігла Люсі. Стишеним голосом вона спробувала переказати їм те, що підслухала. Коли вони принаймні частково зрозуміли, про що вона каже, навіть найстійкіші не виглядали захопленими.

— Невидимий ворог, — буркнув Каспіян. — І відрізати нас від човна… Важка справа.

— Ти можеш щось розповісти, на кого схожі ці істоти, Люсі? — запитав Едмунд.

— Судячи з відлуння їхніх кроків, це могли бути люди?

— Я не чула ніяких кроків. Тільки голоси й жахливе гуркотіння, мовби хтось гупав дерев’яним молотом.

— Я собі думаю, — промовив Рипічип, — чи не стали б вони видимими, якби їх отак мечем помацати.

— Схоже на те, що ми незабаром у цьому пересвідчимося, — сказав Каспіян. — Але ходімо звідси. Дехто з тої компанії стоїть біля помпи і чує все, що ми говоримо.

Вони повернули з подвір’я на алею, де дерева могли їх трохи затулити.

— Щоправда, я не припускаю, що ховання від невидимих істот щось дасть, — зауважив Юстас. — Вони можуть бути всюди, навіть навколо нас.

— Дриніяне, що ти думаєш про те, щоб відмовитись від човна, вийти до затоки в іншому місці і подати сигнал на «Мандрівника», аби вони підійшли і забрали нас на борт? — запитав Каспіян.

— Тут занадто мілко, Ваша Королівська Милосте, — відповів Дриніян.

— Ми можемо дістатись уплав, — озвалась Люсі.

— Прошу, вислухайте мене, Ваші Високості, - промовив Рипічип. — Вважати, що ми уникнемо зустрічі з невидимим противником, ховаючись, скрадаючись і пригинаючись, — це божевілля. Якщо ці істоти хочуть з нами битися, то до бійки точно дійде. І незважаючи на її результат, я волію зіткнутися з ними віч-на-віч, ніж бути впійманим за хвіст.

— Я справді думаю, що цього разу Рипічип правий, — сказав Едмунд.

— Я впевнена, — додала Люсі, що коли Рине і команда побачать, що ми б’ємося на узбережжі, то спробують нам допомогти.

— Проблема в тому, що їм на думку не спаде, що ми б’ємося, якщо не буде видно жодного противника, — похмуро зауважив Юстас. — Вони подумають, що ми для забавки вимахуємо в повітрі мечами.

Залягла не надто приємна мовчанка.

— Ну, що ж, — врешті-решт озвався Каспіян, — нічого іншого ми не вигадаємо. Ми повинні стати з ними на герць. Давайте потиснемо одне одному руки. Люсі, заклади стріли на тетяву, а решта дістаньте мечі, і нехай станеться те, що має статись. А може, вони схочуть піти на переговори.

• Предыдущая
• 18/35
• Следующая