Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 23

• Предыдущая
• 23/52
• Следующая

Кіт устав, вигнув дугою спину, потягнувся, позіхнув і лизнув Пітерові кінчик носа!

— Твоя правда, друже; ти в мене мудрий. Певна річ, що тварина все розуміє! — сказав Пітер, відхилившися й оглядаючи кота, і на лиці його заграла широка усмішка.

Тієї миті Джек гучно зареготав. Кіт сердито пирхнув і втік, а Пітер вигукнув, скочивши на ноги:

— Нехай тобі всячина, Джеку! Ти так мене злякав, що серце ледве з грудей не вискочило.

— Може, й злякав, — відповів Джек, сміючись, — але ж я хочу, щоб і ти, і кіт повечеряли якнайшвидше. То, сподіваюся, ви обоє мене вибачите.

Пітер спробував обернути все на жарт, але я помітив, що, коли ми себе викрили, він почервонів як рак і надалі не мав ніякого бажання згадувати про той випадок; отож і ми про нього ніколи не споминали, хоч тої миті нам було страшенно смішно.

Повечерявши, ми лягли спочити й помріяти про дивовижні пригоди та про далекі морські подорожі в нашому малому човні.

Погожого сонячного ранку ми вперше спустили свого човна на воду й повеслували, розтинаючи гладінь лагуни. Вітерець жодного разу не пожмурив своїм подихом морську поверхню. Жодна хмарка не затьмарила небесної блакиті. Жоден незграйний звук не порушив ранкової тиші, хоч звідусіль долинало багато звуків, приємних, тихих і мелодійних, що, зливаючись, витворювали гармонію природи. З-за неозорого океанського лона саме вставало сонце, забарвлюючи вершини гір червоним сяйвом. Море виблискувало, наче гладенька шибка, і водночас здіймалося й спадало, мов поволі дихало, як то властиво океанові скрізь і повсюди; а барвисті водо-рослини і яскраві корали ряхтіли в прозорих глибинах, мов коштовні самоцвіти. О, те видовище могло зворушити чию завгодно душу.

Спочатку ми плавали то сюди, то туди, без певної мети і без напряму. Потім, натішившись, почали роздивлятися навколо й міркувати, куди податися.

— Я за те, щоб повеслувати до рифу! — вигукнув Пітер.

— А я за те, щоб відвідати острови посеред лагуни, — сказав я.

— А я за те, щоб побувати і там, і там! — вигукнув Джек, — Ну ж бо, хлопці, налягаймо на весла.

Як я, вже згадував, ми змайстрували чотири весла, але наш човен був такий малий, що згодилися тільки два. Інша пара лишилася в запасі про всяк випадок. Отож тільки двоє нас могли гребти, а третій стернував веслом і при потребі заміняв котрогось із веслярів.

Спочатку ми висадилися на одному острівці й обійшли його вздовж і впоперек, але не знайшли нічого вартого уваги. По тому обстежили більший острів, на якому росло кілька кокосових пальм. Того ранку ми ще й рісочки в роті не мали, тож назбирали горіхів і поснідали. Далі ми попливли до моря й висадилися на кораловому рифі.

Перед нами відкрилося небачене й цікаве видовище. Ми так довго сиділи на острові, що майже забули, які ті буруни є на світі, бо в лагуні їх не було; але тепер, коли перед нами відкрилося розбурхане запінене море, у наших грудях прокинувся моряцький запал, а коли ми подивилися на довжелезний величний бурун, що рокотів, наче грім, і, вибухаючи, спадав руїною нам до ніг, то забули Кораловий острів, який лежав позаду, забули наш курінь і тихий спокій духмяних лісів, забули все, що сталося за останні кілька місяців, а пам'ятали тільки шторми, штилі, бризи й височезні вали неозорого моря.

Той велетенський невгамовний бурун, про який я часто згадував, виявився набагато більший і величніший, ніж ми його уявляли. Він здіймався над поверхнею моря на багато ярдів, і видно було здалека, як він насувається. Він котився поволі й велично, щомиті зростаючи й набуваючи дедалі більшої швидкості, і зрештою перетворювався на прозору водяну арку, що яскріла на сонці. Арка та сунула невблаганно й урочисто, верхній край її злегка загинався, й вона падала з таким гуркотом, що, здавалося, той ревучий обвал розбивав самісіньке серце океану, а запінені коралові рифи здригалися від могутнього поштовху!

Довго, мов зачаровані, дивилися ми на те видовище і насилу від нього одірвалися. Як я вже згадував, хвиля в багатьох місцях перестрибувала через риф, і бризки летіли в лагуну, але здебільшого риф був досить широкий і високий, щоб витримати удар і стримати хвилю. Подекуди коралові скелі вкрилися рослинністю — там, очевидячки, зароджувалися нові острови. Отож на рифі ми спостерегли, як здебільшого утворюються на цьому морі малі острівці. В одному місці, на скелях, зрошених бризками буруна, мільйони маленьких працьовитих створінь будували й далі цей живий мур. В іншому, вищому, куди хвилі не сягали, коралові комахи були всі неживі; ми переконалися, що вони ніколи не працюють над водою. Вони старанно докінчили своє діло і повмирали. В інших місцях невгамовне море порозбивало мертві корали й помололо їх на пісок. Там сідало на спочинок морське птаство, хвилі викидали туди клапті водоростей та тріски, вітер заніс насіння рослин, і кілька ясно-зелених пагонів уже буяли на піску; загинувши, вони збільшать розмір і родючість цих океанських оаз.

Подекуди острівці розширилися, і їх затіняли одна-дві кокосові пальми, що виросли буквально з піску й цілоденно вмивалися морськими бризками; а проте, як я вже зауважив, їхні плоди були дуже поживні й смачні.

І знову ми з Джеком замислилися над тим, як постали великі коралові острови. Ми вже збагнули, яким чином утворилися малі, але ніяк не могли дійти певного висновку щодо великих, хоч голову сушили чимало.

Погамувавши свою цікавість і розважившись мандрівкою у човні, ми вернулися до куреня трохи стомлені, а до того ж і голодні.

— Ну, хлопці, — сказав Джек, — наш човен чудово нас слухається, тож давайте негайно зробимо щоглу й вітрило.

— Авжеж, давайте, — вигукнув Пітер, допомагаючи витягти човна вище на берег, щоб його не досяг приплив. — Засвітимо свічку й почнемо цієї ж ночі. Ну ж бо, хлопці, разом!

Волочачи човен, ми помітили на кілі глибокі подряпини; а що серед піску було чимало коралових уламків, то з дерева повіддушувалися трісочки.

— Овва! — вигукнув Джек, те побачивши. — Погане діло. Нашого кіля надовго не стане.

— Авжеж, не стане, — потвердив я, міркуючи, як би зарадити лихові. Але в таких справах я зроду нічого не тямив, тож і додумався лише до того, щоб оббити кіль залізом; заліза в нас не було, а іншої ради я не знав. — Здається мені, Джеку, — додав я, — що вберегти кіль неможливо.

— Неможливо! — вигукнув Пітер. — Релфе, любчику, ти помиляєшся. Немає нічого легшого.

— Як? — спитав я здивовано.

— Не плавати човном та й годі! — відповів Пітер.

— Придерж язика, Пітере, — сказав Джек, поклавши на плече весла. — Ходи-но зі мною, я дам тобі роботу. Спочатку ти набереш кокосових волокон і насукаєш з них поворозок…

— Перепрошую, капітане, — перебив його Пітер. — У мене їх уже є сила-силенна — більш аніж досить, як казав один мій малий приятель щодня по обіді.

— Гаразд, — провадив Пітер, — тоді допоможеш Релфові дерти кокосове шмаття і кроїти, а потім ми зшиємо з нього вітрило. Я ж спробую добути щоглу та снасть. Нумо до роботи.

І ми відразу взялися до роботи, так що за три дні поставили щоглу й приладнали вітрило з усією потрібною снастю. Вітрило було не дуже гарне на вигляд, бо складалося з багатьох продовгуватих клаптів, але ми надійно зшили його нашою голкою, і воно вийшло міцне, а саме це нам і важило. Джек також захистив кіль, прибивши до нього ще один, фальшивий. То був брусок твердого дерева, такий самий завдовжки та завширшки, як справжній кіль, і дюймів п'ять завгрубшки. Він зробив його грубим не тільки щоб забезпечити човен од ушкодження, а й щоб він краще змагався з вітром; це ж бо мало велику вагу для плавби в морі, де довго й постійно в одному напрямку подувають пасати. Брусок той був прибитий до кіля дуже міцно, і ми спустили човна з легким серцем, знаючи, що, коли фальшивий кіль подряпається, ми легко поставимо натомість інший; коли б же потрощився справжній, то для заміни довелося б розбирати всього човна. А Пітер сказав, що в нього «на саму думку про таке кров у жилах холоне».

• Предыдущая
• 23/52
• Следующая