Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 14

• Предыдущая
• 14/32
• Следующая

Так, справді, французький уряд зробив цей унікальний дарунок, що його виготовлено протягом дев’яти років тяжкою працею десяти робітників з мануфактури “Гобелен”.

В часи першої імперіалістичної війни Вандергольд постачав нафту французьким танкам і літакам. Завдяки своїм махінаціям він одержав понад сто мільйонів прибутку, великий хрест Почесного легіону і чудовий настінний килим. Один журналіст, підтриманий американським суперником Вандергольда Давенпортом, повідомив світову громадськість, що “великий патріот” одночасно постачав пальне німецьким літакам і підводним човнам. Вандергольд і не подумав спростувати цю новину.

Якщо стіни прикрашали дорогі гобелени, то підлогу вкривали не менш коштовні старовинні перські килими. Ще п’ятдесят років тому Вандергольд скуповував рідкісні речі з Індії та Ірану, що йому надсилали агенти “Персіан Ойл Компані лімітед”.

У величезній кімнаті було мало меблів. Посередині стояло парадне ліжко в стилі Людовіка XIV з крилатими амурами й міфологічними істотами. Але вже довгий час тут ніхто не спав. Каліка Вандергольд лягав тільки в Маленьке шпитальне ліжко, що виглядало карикатурним поряд із парадним ліжком.

В просторій кімнаті безупинно сновигало крісло мільярдера. Нерухомо дивлячись поперед себе, він поволі їздив туди й назад, і при найменшому поштовху його старечі, обвислі й зморщені щоки дрижали, наче холодець. Отак Вандергольд проводив усі вечори і майже всі ночі. Мультімільярдерові доводилось спати не більше двох годин на

добу. Він не міг нічого їсти, крім тертих бананів з молоком. Інколи його домашні лікарі дозволяли в неділю склянку немасного бульйону і одну помаранчу. Ця людина, що не мала друзів і жила самотньо, здавалася декому трагічною постаттю. Та насправді Вандергольд не дуже страждав зі своєї самотності, паралічу, безсоння, напівголодного режиму. Єдине, що цікавило його в світі, це гроші і зміцнення своєї могутності...

Хоч був липень, та старим кісткам Вандергольда було холодно, і він наказав розпалити велике вогнище в каміні. Дзиґарі Людовіка XIV вибили північ. До кімнати зайшла пані Вандергольд — сказати добраніч своєму чоловікові. Вона була одягнена в чорну оксамитову сукню, прикрашену діамантом “Великий Лама” — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Квітуча молода жінка поцілувала в чоло живу мумію, напівмерця, що був старший за неї на п’ятдесят років. Це було гидке і моторошне видовище.

Пані Вандергольд, родженням принцеса Амурадін, свого часу вспадкувала право на нафтові родовища Мосула і володіла більшістю акцій, вкладених в російську нафту. Ось чому в газетах Вандергольд часто називав радянський уряд урядом злодіїв.

Дружина вийшла, і крісло на колесах знову рушило по кімнаті. Потім, зачувши далеко в парку гавкіт сторожових догів, старий під’їхав до різьбленого бюро, сховав листа і замкнув теку з паперами.

Саме в цей час П’єро щасливо дістався до замка. Притиснувшись до стіни і злившися з нею, він скрадавсь уздовж величезної будівлі, шукаючи незамкнені двері. П’єро майже обійшов довкола весь замок, коли помітив світло, що лилося з відтулини, заґратованої залізом. Він нахилився і побачив сцену, що виповнила хлопця водночас радістю і відчаєм. У підвалі, мов в’язень у камері, на залізному ліжку горілиць лежав одягнений літній чоловік з білою бородою, його дядько Клеман Лотер!..

Забувши про небезпеку, П’єро почав розгрібати пісок і жорству біля ґрат. Ту ж мить одчинилися двері, і до камери ввійшов пикатий служник-санітар. Здригнувшись, Лотер скочив, з жахом дивлячись на свого мучителя.

— Ні, тільки не укол! Тільки не укол!

Служник повалив старого горілиць і, регочучи, загнав йому в руку шприц. Негідник не встиг закінчити вприску, як старого знеміг глибокий сон. Тоді санітар пішов геть.

Серце хлопцеві стиснулось. Якщо його дядька скуто отрутою, то чи можна його розбудити, вивести звідти і врятувати? П’єро схопився двома руками за грати.

Ту мить позаду розлігся холодний, глузливий сміх, і важка рука стиснула плече П’єро.

— Нарешті я знайшов тебе, хлопчиську!..

Це був Преміор, чоловік із рудими бровами.

Дзигарі на Мейнвільській вежі вибили другу годину, і ніщо більше не порушувало тиші місячної ночі.

Нафтовий король не спав. Його крісло бігало з кутка в куток. Раптом задеренчав телефон. Старий під’їхав до столика в кутку і взяв трубку. Преміор питався дозволу прийти у важливій справі. Мільярдерів прислужник був грубою й зухвалою людиною, але коли з’являвся перед очі свого хазяїна, то ставав сумирний, лагідний і запопадливий, а в його очах світилася тоді вдавана покірність. Преміор був родичем Вандергольдової дружини, принцеси Амурадін. Колишній власник нафтових свердловин усім завдячував мільярдерові, що взяв його до себе на службу з брудного ресторану, де Преміор, пустивши на вітер останні крихти свого багатства, кілька років мив посуд.

— Чому мене турбують в таку годину? — спитав мільярдер.

Голос у нього був пронизливий, як у нічного птаха.

— Ми затримали небожа Клемана Лотера. Про цього шмаркача мені повідомив учора ввечері начальник охорони Гране. Ми стежили за ним від Порт-Мореля до замка Крилатого Змія й ельзаського селища, де так таємниче зник барон. Я вжив заходів, щоб він потрапив у пащу наших сторожових псів одразу ж, як перелізе через огорожу, але тільки випадок урятував його. Уявіть, я схопив цього негідника біля камери Клемана Лотера, він уже хотів до нього пролізти…

— Ви казали, що у цього хлопця були спільники. Вони зараз у Мейнвілі? Ви їх схопите?

— Гадаю, малий заліз сюди сам. Я не знаю, де оті волоцюги, що супроводжували його донедавна.

— Добре, що й казати!.. Ви, як завжди, на це не зважаєте, — промовив зі стриманою люттю Вандергольд. — Вас не стурбувало навіть дивне зникнення барона, що завтра може з’явитися в лавах наших ворогів!.. Приведіть хлопця, я сам з ним побалакаю.

Преміор передав наказ телефоном, і незабаром невидима рука підняла настінний килим, подарований нафтовому королю від французького уряду. За гобеленом ховалися потаємні двері, що вели в підвали замка, куди ув’язнили П’єро.

Ввійшов Гране, підштовхуючи хлопця. Нещасного одягли в благенький подертий костюм, що належав одному з синів Гране. П’єро зв’язали за спиною руки, обличчя у нього було подряпане, Преміор-бо цілісінькі дві години марно намагався вирвати у хлопця хоч слово. Побачивши мільярдера, П’єро здригнувся.

— Радий познайомитися з вами, мій юний друже, — солодко промовив Вандергольд. — Я вже знаю вашого дядька, це чудовий винахідник. Зараз, своєю чергою, я цікавий дещо дізнатись від вас. Чого ви хочете?

— Я хочу, щоб ви звільнили мене й мого дядька! — гордо відказав П’єро, підвівши голову і твердо дивлячись в очі мільярдерові.

— На жаль, я не можу звільнити твого дядька, серденько, він опинився у мене через власну впертість і робитиме й далі свої досліди, якщо здоров’я дозволить. Але я обіцяю тобі, що Клемана Лотера буде звільнено і він зустрінеться з тобою, коли ти ласкаво даси відповідь на два питання: чи знаєш, де твій дядько сховав формулу лотариту? І чи не скажеш нам, куди подівся наш друг барон? Ти бачив його востаннє в Ельзасі, де він відпочивав.

П’єро мовчки зціпив зуби. Хлопець задоволено подумав, що Вандергольд і досі не знає секрету лотариту й боїться його розголошення; отже, лишилася єдина надія врятуватися і врятувати Клемана Лотера.

— Я чекаю на твою відповідь, соколику, — ласкаво промовив мільярдер.

П’єро мовчав.

— Відкриєш ти нарешті свою пащеку, брудна тварюко! — загорлав Преміор і навідліг ударив зв’язаного хлопця.

• Предыдущая
• 14/32
• Следующая