Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 3

• Предыдущая
• 3/115
• Следующая

Такі вісті почув я від торгівця квашениною й маринадом. Він із хвилюванням розповідав мені про Нусрета з Ерзурума й бідкався, що фальшиві гроші, нові дукати,[21] флорини[22] із зображенням лева, акче, де все меншає срібла, заполонили ринки подібно масовому поверненню в рідні краї черкесів, абхазців, боснійців, мінгрелів, грузинів, вірменів, якими кишать вулиці. Він запевняв, що такий хід подій тягне за собою жахливий занепад моралі, та що з цього болота людині не виборсатись. Розпусники й бунтарі збираються в кав'ярнях і до ранку збавляють час теревенями. Всілякі пройдисвіти, голі й босі, схиблені на опії, заявляючи, що шлях до Аллаха пролягає через Календері,[23] в текке до ранку під музику заганяють собі в тіло гострі шпиці, а накоївши всякого неподобства, злягаються один з одним та ґвалтують хлопчиків.

До мене долинула солодка мелодія уда.[24] Не збагну: чи то я пішов на його звуки, чи мене змусило піти звідси збентеження, викликане спогадами й надіями, чи то мені стало нестерпно слухати далі гіркі нарікання торгівця. Якщо вашому серцю дороге якесь місто, якщо ви постійно блукаєте його вулицями, то навіть після багатьох років розлуки не лише душа, а й тіло впізнає ті вулиці. Коли вас змагає смуток, коли похмуро ляпає мокрий сніг, ноги самі винесуть вас на улюблене верхів'я.

Так і я, залишивши позаду ринок Налбант, біля мечеті Сулейманіє[25] дивився на сніговицю в Халічі. Дахи з північного боку, закутки веж, де свистів північно-східний вітер, — усе побіліло. Невідомий корабель, привітавши мене своїм «фр-фр», підплив до берега. Свинцево-туманні кольори його спущених вітрил зливалися з поверхнею затоки. Кипариси, чинари, панорама дахів, вечірній сум, голоси з кварталів унизу, крики дітей, які гралися на подвір'ї мечеті, злились у моїй голові в єдине ціле, і, позбавляючи усіляких сумнівів, навіювали відчуття, що я не зможу жити ніде, окрім цього міста. І в якусь мить здалося: забуте з літами обличчя коханої ось-ось постане перед очима.

Я зійшов униз і розчинився в натовпі. Нарешті після вечірнього азану[26] втамував голод у м'ясній крамниці. Її власник із співчуттям дивився, як я їм, неначе на кота. Я ж уважно вислухав усі його монологи. Потім за вказаним ним напрямком та із перейнятим від нього натхненням після того, як Стамбул цілковито огорнула темрява, звернув на одну з вузьких вуличок за Есір-базаром і знайшов там кав'ярню.

Всередині було людно й задушно. Відбувалося дійство, подібне до баченого мною в Тебрізі, в інших перських містах. На підвищенні біля вогню сидів меддах,[27] якого в Персії називають пердедар. Поруч із ним висіло зображення собаки, намальоване поспіхом, проте вправно, на грубому папері. Меддах провадив розповідь від імені пса, час від часу киваючи на малюнок.

Гляньте, які довжелезні й гострющі мої зуби, ледве в пащі вміщаються. Знаю, що надають страхітливого вигляду, але мені вони до вподоби. Одного разу якийсь різник, побачивши, які вони великі, вигукнув: «Ей, це не пес, а кабан!»

Тоді я так укусив його за ногу, що там, де закінчується жирне м'ясо стегна, наткнувся кінцями зубів на кістку. Для собаки немає більшої втіхи, як із гарячим завзяттям та гнівом, що випліскуються зсередини, вп'ястися зубами в мерзенне тіло ворога. У такі жадані моменти жертва, яка заслуговує кари, втікає, мов несповна розуму, а мені тоді в очах темніє від насолоди, зуби наче ниють, і з'являється оскома, і сам не помічаю, як із горлянки виривається злісне гарчання, що викликає навколо переляк.

Я — пес. Ви — далеко не такі розумні створіння й вважаєте, ніби собаки не розмовляють. А з іншого боку — виставляєте напоказ свою віру в небилиці, де мертві балакають і вживають нікому не відомі слова. Собаки розмовляють, але тільки з тими, хто вміє слухати.

Давно-давно, коли зерно ще не молотили, до однієї з найбільших мечетей столиці, ну добре, хай це буде мечеть Беязита, з якогось провінційного містечка заблукав нахабний проповідник. Ліпше не називати його справжнього імені, назвімо його, наприклад, Хусретом-ходжею. Ну, все — більше нема чого вигадувати. Чоловік цей був збіса тупим. Клепок у голові було замало, але, машаллах, язик добре підвішений. Щоп'ятниці він доводив натовп до екстазу й ридань — були такі, що, виплакавши всі очі, валилися непритомними й не могли поворухнути ані рукою, ані ногою. Заради Аллаха, не зрозумійте мене хибно. Сам він анітрохи не переймався сказаним, як інші проповідники. Зовсім навпаки: поки всі ридма ридали, на його повіках не те що сльозинки, а й поруху не було видно — він ніби знущався над мечеттю, — і все сильніше й сильніше всім вичитував. Імовірно, всім городникам, гвардійцям султана, черні й багатьом іншим проповідникам подобається, коли їм дають прочухана, і вони зі шкури пнулися, тільки б йому догодити. А він же був не собака, а дитина — від плоті й крові жінки. Стоячи перед виючим юрмиськом, Хусрет накручував себе по-своєму: він відчував насолоду не лише від нестримного ридання натовпу, а й від уміння наганяти страх, до того ж розумів, що в такий спосіб має змогу добряче заробити. Набравши повні легені духу, він починав просвіщати:

— Єдина причина дорожнечі, чуми та воєнних поразок криється в тому, що ми відступили від ісламу часів пророка Магомета, зваблюємось іншими книгами, всякими брехнями, сприймаючи їх як щось притаманне мусульманству, і віримо їм. Чи вершили мевліт[28] у часи Пророка? Чи творили тоді обряд на сороковий день після смерті, чи приносили душам халву та хліб? Хіба за Магомета читали Куран-и Керім навспівки?» Охоплений пихою, він казав: «Послухайте, як вихваляються нинішні імами:[29] «До чого гарний мій голос, коли сходжу на мінарет, а моя арабська мова звучить немов у справжнього араба» — й запитував: «Чи закликали в давнину до молитви голосом жінки, що, співаючи, погойдує стегнами? Прийшовши на могили, моляться, сподіваються на допомогу померлих, перед гробницями святих, наче язичники, поклоняються камінню, в'яжуть якесь ганчір'я й ставлять свічки, аби збулися бажання. Хіба існували ці дервіші,[30] що нарадять подібне, за життя Пророка? Наставник дервішів Ібн аль-Арабі навіки занапастив душу, присягнувши, що фараон помер в істинній вірі. Дервіші Мевлеві, Халветі, Календері[31] читають під музику Куран-и Керім, заводять під неї свої танці й стверджують, що всі разом — з хлопчиками для нічних утіх — моляться Аллахові. Всі вони — невірні, відступники. Їх текке треба зруйнувати, підвалини розкопати на сім аршинів углиб, а землю викинути в море. Тільки тоді на цих місцях можна буде вершити намаз».

Дедалі більше й більше сповнюючись люттю, бризкаючи слиною, цей Хусрет-ходжа виговорював: «Послухайте, правовірні, пити каву — це харам. Великий Пророк не вживав її, бо вона затуманює розум, спричинює кольки в шлунку, призводить до грижі та безпліддя. Пророк розумів: кава — винахід шайтана. Ну а прокляті кав'ярні — це напхом напхані закутні, де кояться всілякі безчинства отими, хто схиляється перед кавою та багатіями, хто, сидячи в тісному колі, марнує свої статки. Насамперед слід закрити навіть не текке, а кав'ярні. Чи мають бідняки гроші на каву? Сунуть у кав'ярні й кавою задурманюють собі голови. Та це ще нічого, бо далі вони доходять до нечуваного безумства: слухають собачі брехні — той пес поносить мене й нашу віру, а вони сприймають його теревені за щиру правду». Отаке, кажуть, проповідує цей Хусрет-ходжа.

• Предыдущая
• 3/115
• Следующая