Мене називають Червоний - Памук Орхан - Страница 4

• Предыдущая
• 4/115
• Следующая

З вашого дозволу, я хочу піддати сумніву останні слова ваїза, що стосуються безпосередньо мене. Вам, звичайно ж, відомо: наш і хаджі,[32] й ходжа, й ваїз,[33] і імам в одній особі просто-таки ненавидить нас, собак. По-моєму, проблема ось у чому: свого часу Магомет, аби тільки не потривожити кота, який заснув на полі його халата, відрізав ту полу. Згадуючи цей вияв шани до котів, якої зовсім не знали собаки через нашу одвічну, відому й бовдурові з бовдурів, гризню з отими створіннями, почали твердити про вороже ставлення до нас Посланця Аллаха. Століттями псів женуть з подвір'я мечетей її служителі, звинувачуючи, ніби ми споганюємо абдест,[34] і завдають нам принизливих ударів віниками. Й це — не що інше, як наслідок хибного тлумачення Куран-и Керіму, здійсненого далеко з не найкращими намірами.

Хочу вам нагадати одну з найчарівніших сур Куран-и Керіму — «Кехф».[35] Але не подумайте, ніби я вважаю, що серед нас у цій чудовій кав'ярні є віровідступники, котрі не читають Священної Книги. Волію, аби ви просто освіжили її в своїй пам'яті. У сурі йдеться про сімох молодиків, які не захотіли жити серед язичників. Вони знаходять притулок у печері й засинають. Аллах, прагнучи вберегти юнаків од гомону навколишнього світу, усипляє їх на триста дев'яносто років.

Повільно тягнуться роки до миті пробудження. Нарешті, прокинувшись, один із юнаків опиняється поміж людей і дізнається, що його сікке — ніким не бачені гроші. Він з товаришами більше ніж здивовані. Ця сура розповідає нам про зв'язок людини з Творцем, про Його дива, плинність часу, навіть насолоду дивного сну. Хоч я, як собака, й не маю на це права, та нагадаю вам частину з вісімнадцятого аята під назвою «Кехф»: біля входу до печери, де сплять юнаки, лежить пес. Безумовно, кожен, знайшовши рядки про себе в Куран-и Керімі, може запишатись. Отож як пес, я пишаюся, що мене згадано в сурі Куран-и Керіму, і сподіваюся, сура «Кехф» додасть розуму прихильникам Ерзурумійця, які обзивають своїх ворогів жалюгідними псами.

Яке ж підґрунтя ворожого ставлення до собак тепер? Sa що ви ображаєте пса словом «нечистий»? Чому після того, як ми заглянемо у ваш дім, вимиваєте всі закутки й тричі творите ритуальне омовіння? Чому вважаєте, що той, хто доторкнувся до нас, осквернив абдест? Чому поспішаєте випрати сім разів каптан, коли його край зачепиться об мокру собачу шерсть, немов безголові істеричні баби? Чи пес лизне каструлю — і вже зчиняють ґвалт: «її треба або викидати, або наново лудити». Лишень лудильники можуть розпускати такі брехні. Та ще, либонь, — коти.

Відколи людина покинула степ та кочів'я й подалася до міста, чабанський собака залишився в селі. Відтоді нас уважають нечистими. А в часи до ісламу один з дванадцяти місяців називали місяцем собаки, відтоді бути псом — суцільне нещастя. Друзі мої, цього вечора ви чекаєте трохи байок, трохи моралі. Я не хочу засмучувати вас своїми нещастями. Моя злість спричинена бажанням ваїза-ефенді зруйнувати наші кав'ярні.

А що ви скажете, коли почуєте, що ніхто не знає батька цього ерзурумійця Хусретіна? Так, я вже не раз вислуховував про те, що який ти в біса пес, ти меддах, котрий повісив малюнок художника. Пес — це ширма, прикриття. Пішов геть, собача пико! Злословиш тут на ваїза-ефенді. Боронь мене Боже, я не злословлю. Дуже-бо люблю наші кав'ярні. Знаєте, я сумую не тому, що зображений на такому дешевому папері, не тому, що переймаюся своїм собачим походженням. Я сумую, бо не можу по-людському посидіти з вами за столом і попити кави. Ми ж, собаки, готові померти за каву й кав'ярні… Але ні, це ще не все… дивіться, мій художник подає мені каву з джезве. Невже малюнки п'ють каву? Не скажіть — таки п'ють. Погляньте, погляньте — пес жадібно сьорбає каву.

А-а!.. Ох, як добре пішла, зігріла, в очах просвітліло, і в голові проясніло — ось послухайте, що я згадав. Чи знаєте ви, що подарував венеційський дож її великості, дочці нашого падишаха, окрім тюків китайського шовку й китайських горщиків, розцяцькованих голубими квіточками? Він прислав їй кокетливу французьку собачку, чия шерсть — немов із шовку та соболя. Собачка ця напрочуд ненаглядна, навіть одягнута в сукеночку а червоного шовку. Один мій друг зазнайомився з нею, і від нього я дізнався, що вона навіть злигатися не може без своєї сукенки. Взагалі-то, в тій європейській країні всі собаки носять таку одежину. Розказують, що одна європейка, дуже вже аристократична дама, побачила чи то просто голого пса, чи то його причандалля — толком і не знаю — й знепритомніла, закричавши: «Ой! Гола тварина!»

По суті, у Європі, в землі ґяурів, кожен пес має господаря. На шиї в бідних собак — ланцюги, і отак, мов найнещасніших рабів, їх, самотніх, волочать за ланцюг на прогулянку. А потім ці європейці ледве затягують собак додому, мало того — ще й беруть їх до себе в ліжко. У тих землях собаки не можуть ані обнюхати одна одну, ані вільно покохатися, та що там казати — пройтися в парі не можуть. Закуті в ланцюги, здибавшись на вулиці, кинуть поглядом одна на одну, та й потому. Ми ж — собаки, що зграями бігаємо стамбульськими вулицями, без усякого господаря перетинаємо дорогу, солодко спимо, скрутившись калачиком у теплі, або дрімаємо, розлігшись у затінку, випорожняємося будь-де, кого завгодно кусаємо — ґяурам таке про нас і на думку не спаде. Цікаво, чи не тому прихильники Ерзурумійця виступають проти милостині собакам. Якщо ж вони збираються ставитись до нас не просто вороже, а жорстоко, то я нагадаю: Ерзурумієць — жорстокий. Смертна кара цьому мерзотникові від рук ката була б наукою для інших — так іноді чинять. Сподіваюся, страта Ерзурумійця не за горами.

І останнє, що хочу сказати: мій попередній господар був дуже справедливий чоловік. У своїх нічних свавіллях ми ділили роботу навпіл: поки я гавкав, він перерізав горлянку жертві, і ніхто не чув крику. В подяку господар різав покараного злочинця на шматки, варив їх і годував ним мене. Я не люблю сирого м'яса. Дасть Бог, кат ваїза Ерзурумійця подбає, щоб я не дістав розладу шлунку, наївшись бридкого сирого м'яса нашого проповідника.

Якби незадовго до того, як я вбив отого бевзя, хто-не-будь сказав мені, що когось уб'ю, то нізащо б не повірив. Іноді мій злочин оддаляється від мене в серпанку туману, наче чужинський ґаліон. Іноді я й почуваю себе так, ніби ні в чому не винен. Відколи, як я, зовсім того не бажаючи, мов собаку, забив на смерть свого нещасного побратима Заріфа, минуло чотири дні; і тепер я вже трохи змирився зі своїм становищем. Мені так хотілося вирішити свою нікчемну проблему без душогубства, але я розумів: іншого виходу немає. Я не міг піддати небезпеці цілий гурт художників через наклеп якогось дурня, тому всю відповідальність узяв на себе. Моїм злочином нашу справу було врятовано.

Проте мені важко змиритися з тим, що став убивцею. Я не можу залишатися вдома, не можу ходити вулицею, переходжу з однієї на іншу — й так без кінця. Блукаючи, вдивляюся в людські обличчя й відчуваю, що багато хто вважає себе невинним тільки тому, що ще не настала зручна мить для злочину. І через таку дріб'язковість долі важко повірити в те, що більшість людей моральніші чи кращі за тебе. Вони ще не скоїли злочину, і їхні обличчя від цього щонайменше — придуркуваті, та, як усі дурні, вони здаються людьми з добрими помислами. А мені, після вбивства отого бідолахи, вистачило чотири дні потинятись вулицями Стамбула, аби переконатися, що кожен, у чиїх очах світиться розум, а на обличчі проступає тінь справжньої душі, — потаємний убивця. Невинні тільки дурні.

Наприклад, цього вечора за Есір-базаром я зігрівався гарячою кавою, сміявся разом з усіма, дивлячись на малюнок пса, заслуховувався собачими теревенями. Й тут піймав себе на відчутті, що чолов'яга, який сидить поруч, теж убивця, як і я. Він, як і я, може сміятися з меддаха, але не знаю чому — через те, що його рука по-братськи лежала біля моєї, чи, може, тому, що пальці, якими він тримав чашку, постійно ворушилися й не знали спокою, — я виніс йому вирок, що він із моєї породи й, несподівано обернувшись, суворо глянув на нього. Тип відразу злякався, його лице стало нетямущим. Коли він виходив з кав'ярні, якийсь його знайомий кинув йому: «Тепер Нусрет-ходжа зрівняє це місце із землею». А той, моргнувши у відповідь, змусив його замовкнути. Їхній страх передався й мені. Всі довкола не довіряють один одному, кожен чекає підлості від сусіда.

• Предыдущая
• 4/115
• Следующая