Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 21

• Предыдущая
• 21/53
• Следующая

Але як це так, що вони, а не Балабан!

Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:

— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде...

Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.

— Дай, Мацьку, вина, — сказав, важко сідаючи на лаву.

— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько. — Пан Рогатинець просить вина?

— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку... Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився; як це він буде подавати вино панові провізору?

— He неволь дитину до тієї роботи, Мацьку, — помітив Рогатинець хлопцеве збентеження. — Досить, що ти вже...

Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже...

— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу, — перехилив Голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.

— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром... Ну, за твоє здоров'я... Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?

Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.

— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.

— І ти цього досі мені не сказав?

— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.

— Втратив і я... А віддавна він туди учащає?

— О, вже кілька років.

— Якби-то ми були знали...

Мацько заглядав в очі Рогатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.

Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядалися до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька... Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ... Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.

Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Nali-wajkow! Bij schyzmatow!»^[35].

— Оце і все, — прошепотів. — Сходка... Яка вже там сходка?

Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.

— Грета?

— Ні, я Гізя. Ганна... Пане Юрку...

Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, дівчина чимось нагадувала Грету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.

Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.

— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи...

— Чи можеш допомогти мені, дівчино?

— Я кохаю вас. А більш нічого... Ходіть зі мною. ...Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.

Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі .заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.

— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.

— Скарб є, — відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл. — Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.

Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?

А-а, марево... Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо... Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін — змогла... Руками витягли його братчики на останній поверх вежі — теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний. Та й не самі ж ми — он уже прислали допомогу брати з півночі...

Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе колишнього? — спитають. А я так відповім... Не дивіться на моє лице, воно змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і знаю вже — не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою — є в мене сила. Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля Наливайка — без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво Вишенського — слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники — народ не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба, вирощеного на моїй убогій ниві.

То слова, Юрку, — скажуть мені. — Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а любові в серці не маю, то я — ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до корінфян. Бо коли я маю дар пророкування, коли можу навіть гори пересувати, то все одно без любові я — ніщо.

А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й недозволена, — я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте: хіба задля своєї гідності — а тільки вона може вберегти моє кохання — не піду я в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по-земному кохати, шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?

Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.

Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний і я ще буду вам потрібен. Через славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім.

Розділ шостий

• Предыдущая
• 21/53
• Следующая