Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 22

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая

КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТА

З ВІДСТУПАМИ й КОМЕНТАРЯМИ

«…іж Потій, владика берестейський, і Кирило Терлецький, владика луцький, іменем митрополита київського Рогози їхали до папежа поклонитися йому і повіли, же суть прислані на тоє, аби унію прийняти. Папеж тому рад бивши барзо, отослав їх до короля по привілеї.

А повідають такожде, тілько їм можна вірити альбо й ні, як тое ся відбувало в Римі.

Мовлять, що київський митрополит аж у хворість упав по тому, як оттиснув печать і підпис свій поставив на тій супліці, що нею берестейський і луцький владики продавалися папежові, бо душею він за православіє істинно стояв, тілько витримати не міг патріарших поборів, которими патріарх Єремія купував собі пастирський жезл у турського царя. Я сам, бо єсьм справедливий православний русин, не якийсь там кламця на кшталт Блазія, мусив дати півтора золотих патріаршого побору, а за такі пенязі можна купити три з половиною гарнці найлучшої мальвазії. То сказав Рогоза: «Ми в нього, патріарха, такії овци, которих тільки доять і стрижуть, а не кормлять». А владики тое підхопили, підлили оливи до лампади: «І як же то так, що якійсь сходці торгашів, пекарів, сідельників, не смислящих у богословських ділах, дають право пересуджувати суди, установлені церковною владою, то лучше вже піддатися римському папі».

Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські постулати, єж бо апостоли Ісусові такожде не були архієреями, а простими рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди, — сова коли з'яструбіє, то вище літає, ніжли сокіл.

І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом^[36] луцького єпископа Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю. Той же скомпонувався з берестейським шахраєм, прости м'я господи, бо хто ж такий Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і унію сотворити.

І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана, которого бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року депутували себе до Рима з двома листами Петра Скарги: еден до папи Климента VIII, а другий до генерала єзуїтське го ордену Аквавіви.

Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав, ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені — довіреному продавцеві братських книг розповів^[37].

У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні, пурпуровому наплічнику й камаурі^[38] возсідав на золотому троні під балдахіном в оточенні кардиналів.

Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали. на коліна і, мов пси, лизали папі ноги, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім — наперед складену відповідь папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті присягали, поклавши руки на євангеліє, а опісля знову цілували папі ноги. Тоді великий Інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право розгрішувати всіх, хто приступив до унії — на Україні і в Московії.

Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його, розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові, сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо поспільству про зраду Рогози.

Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайків-ського погрому дитячою забавкою. У мене, приміром. було побито всього п'ять пугарів, випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і двадцять сім грошів. А синок мій. хвалити бога, здоровий і хоч має шрам на чолі — вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас сторицею.

...Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали, плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із-за шинквасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув Мацька в груди й гаркнув:

— Схизмат?

Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові, — часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради, — й буркнула:

— А ми не знаємо, що це таке.

— І ми не знаємо, — підходив гевал до ляди, — а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони... — Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо:— Чому порожній?

Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:

— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.

Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», — подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», — підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.

— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за

братами зачинилися двері.

— Таж у школі, певне, — відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона божої матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Гуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.

Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая