Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 22

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая

— У вас на лобі велика ґуля. Вона болить?

— Та ні, не дуже. Сьогодні вранці я впав із мотоцикла — поплатився за власну ж доброту. Болить не стільки ґуля, скільки зламана п’ясть. Телепень поліцейський! Ні, ну хіба можна бути таким бовдуром! Саджати людину мого віку на мотоцикл! Хіба ж так роблять!

— Може, вам чимось допомогти? Щось принести?

Клушар на мить задумався, насолоджуючись таким виявом уваги.

— Ну, взагалі-то... — Старий витягнув шию й покрутив головою на всі боки. — Можете принести мені ще одну подушку, якщо ваша ласка.

— Звісно. — Схопивши подушку з порожнього ліжка поряд, Бекер підмостив її старому.

Клушар задоволено зітхнув:

— Так набагато краще, дякую.

— Pas du tout, — відповів Бекер. — Нема за що.

— А! — зрадів старий і приязно всміхнувся. — То ви розмовляєте мовою цивілізованого світу.

— Цією фразою я майже вичерпав усе своє знання французької, — винувато зазначив Бекер.

— Нема питань, — заспокоїв його Клушар. І з гордістю додав: — Мої дописи з’являються в періодичних виданнях Сполучених Штатів, а моя англійська — бездоганна.

— Я вже мав змогу переконатися, — усміхнувся Бекер і присів на краєчок ліжка. — А тепер, пане Клушар, розкажіть мені, будь ласка, як така людина, як ви, опинилася в такому місці? У Севільї є набагато кращі шпиталі.

Обличчя старого спотворила лють.

— Отой поліцейський... скинув мене зі свого мотоцикла й кинув на вулиці — скривавленого, наче заколотого кабана. Мені довелося самому сюди йти.

— Він що — не запропонував підвезти вас до кращої клініки?

— На отому страхітливому мотику? Ні, вибачайте!

— А що конкретно сталося сьогодні вранці?

— Я вже все розповів лейтенанту.

— Я вже встиг поговорити з тим офіцером і...

— Сподіваюся, ви висловили йому догану! — перервав його Клушар.

Бекер кивнув.

— У найсуворіших виразах. Мій відділ цього так не залишить.

— Хотілося б сподіватися.

— Мсьє Клушар, — мовив Бекер, витягуючи ручку з кишені свого піджака. — Я хотів би подати міській владі офіційну скаргу. Ви допоможете мені? Людина з вашою репутацією могла б стати важливим свідком.

Клушар зрадів тому, що записуватимуть і цитуватимуть його вислови, підвівся на руках і сів у ліжку.

— Ну аякже... звичайно. З превеликим задоволенням.

Бекер витягнув невеличкий блокнот і поглянув на старого.

— Гаразд, почнімо з подій сьогоднішнього ранку. Розкажіть мені про отой інцидент.

Старий тяжко зітхнув.

— То була й справді сумна подія. Якийсь бідолашний азіат упав на землю просто поперед мене. Я спробував допомогти йому — але марно.

— Ви робили йому масаж серця?

Старий винувато зиркнув на Девіда.

— На жаль, я не знаю, як його робити. Я викликав «швидку».

Бекер пригадав червонуватий синець на грудях Танкадо.

— А медики робили йому серцевий масаж?

— Та ні ж бо! — розсміявся Клушар. — Який сенс хльостати батогом померлого коня — поки приїхала «швидка», той хлопець уже давно помер. Вони перевірили в нього пульс і повезли геть, а мене залишили з отим жахливим поліцейським.

«Дивно», — подумав Девід, дивуючись, звідки ж узявся отой синець. Він викинув це питання з голови й зосередився на конкретному завданні.

— А як щодо персня? — вкладаючи у свій голос максимум невимушеності.

Клушар не зміг приховати подиву.

— Лейтенант розповів вам про перстень?

— Так, розповів.

Старий здивувався ще більше.

— Невже? А я гадав, що він не повірив моїй розповіді. Він поводився зі мною надзвичайно брутально — мабуть, йому здалося, що я брешу. Але моя розповідь була абсолютно точною. Я взагалі пишаюся своєю точністю. Це в мене пунктик.

— А де тепер той перстень? — із притиском спитав Бекер.

Здавалося, Клушар його не почув, витріщившись у стелю немигаючим скляним поглядом.

— Така дивна штука з усіма тими літерами — якоюсь мовою, котра мені ніколи раніше не траплялася.

— Може, то японська? — підказав Бекер.

— Ні, однозначно ні.

— Значить, ви мали змогу добре його роздивитися?

— Заради Бога, авжеж! Коли я став над ним навколішки, щоб допомогти, той чоловік почав тикати мені своїми пальцями в обличчя. Хотів віддати мені той перстень. Це було химерно... оті його страшні спотворені руки...

— І тоді ви взяли той перстень?

Клушар здивовано витріщився на Девіда.

— Що?! Це вам лейтенант так сказав? Що я забрав перстень? Бекер неспокійно завовтузився на стільці. Клушар вибухнув гнівною тирадою:

— Я так і знав, що він мене не слухає! Отак виникають та поширюються чутки! Я сказав йому, що японець віддав перстень — але не мені! Хіба ж я міг щось узяти в людини на порозі смерті! Господи милосердний! Та я навіть подумати про це не зміг би!

Бекер відчув, що насувається біда.

— Значить, персня у вас немає?

— Звісно, немає! Заради всього святого!

У Девіда занило в грудях.

— Тоді в кого ж він?

Клушар обурено вирячився на Бекера.

— У німця! Перстень забрав якийсь німець!

Бекеру здалося, що підлога під ним пішли обертом.

— Німець? Який німець?

— Та отой німець у парку! Я розповів про нього лейтенанту! Я відмовився від персня, але ота фашистська свиня його взяла!

Бекер відклав ручку й блокнот. Шарада скінчилася. Прийшла біда.

— Отже, перстень у німця?

— Аякже.

— А куди він пішов?

— Гадки не маю. Я побіг телефонувати в поліцію. А коли повернувся, його вже й слід прохолов.

— А ви знаєте, хто він?

— Якийсь турист.

— Ви впевнені?

— Усе моє життя — це туристи, — відрізав Клушар. — Я їх за кілометр бачу. Він прогулювався в парку зі своєю подругою.

Із кожною секундою розмови Бекер заплутувався все більше й більше.

— Подруга? Із тим німцем хтось був?

Клушар кивнув.

— Жінка-супутниця. Розкішна руда красуня. Господи, яка ж вона гарна!

— Жінка-супутниця? — ошелешено спитав Бекер. — Тобто... повія?

Клушар скорчив гримасу.

— Так, якщо вже вам так хочеться вжити цей вульгарний термін.

— Але ж... але ж лейтенант нічого не сказав про...

— Ясна річ, що не сказав! Як він міг сказати, коли я йому про це не сказав? — Клушар поблажливо махнув рукою, немов заздалегідь відмітаючи потенційні Девідові заперечення.

— Ці жінки — вони ж не злочинці. Це просто абсурд — ставитися до них як, скажімо, до крадіїв.

Бекер і досі перебував у шоковому стані середньої тяжкості.

— А ще хто там був?

— Більше нікого. Тільки ми троє. А ще страшенна спека.

— А ви впевнені, що та жінка — повія?

— На всі сто. Жодна жінка не піде з таким чоловіком, якщо їй добре не заплатити. Боже мій, який же він товстий! Як діжка! Крикливий, пузатий, огидний німець! — Клушар на мить скривився, необережно спершись на ушкоджену руку, але проігнорував біль і продовжив розповідь: — Той чоловік був справжнісінькою потворою — триста фунтів, не менше. Він тримався своїми лапами за ту бідолашну красуню, як обценьками, наче вона збиралася від нього втекти. Що й не дивно. Ні, ну правду кажу! Учепився в неї, як кліщ коростявий. Вихвалявся що увесь тиждень користуватиметься нею всього за триста доларів! Швидше він — з його вагою — мав померти від спеки, аніж отой бідолашний азіат.

Клушар замовк, щоб перевести дух, і Бекер скористався цією нагодою.

— А ви не чули, як його звуть?

Старий на мить замислився, а потім похитав головою.

— Та ні, не чув. Навіть гадки не маю. — Він знову скривився від болю й обережно відкинувся на подушки.

Девід зітхнув. Перстень випарувався просто в нього перед очима. Командир Стретмор навряд чи зрадіє цьому факту.

Клушар витер лоба. Вибух ентузіазму взяв своє. Раптом дідок став кволим.

Бекер спробував зайти з іншого боку.

— Мсьє Клушар, мені хотілося б отримати заяви від того німця та найнятої ним жінки. Чи ви, бува, не знаєте, де вони зупинилися?

Клушар заплющив очі. Сили швидко покидали його. Дихання старого стало уривчастим.

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая