Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 23

• Предыдущая
• 23/88
• Следующая

— Хоч що-небудь? — благав Бекер. — Може, ви пам’ятаєте ім’я тієї жінки із супроводу?

Але старий надовго замовк. Потім зблід і потер свою праву скроню.

— Ну... е... ні, не пам’ятаю. Здається, не пам’ятаю, — відповів він тремтячим голосом.

Бекер схилився над ним.

— З вами все гаразд?

Клушар злегка кивнув.

— Так, усе нормально... просто трохи... може, це від збудження... — І старий замовк.

— А ви гарненько подумайте, пане Клушар, — злегка підхльоснув його Девід. — Це дуже важливо.

Клушар скривився від болю.

— Не знаю... оту жінку... німець увесь час звав оту жінку... — Він знову заплющив очі й застогнав.

— Як її звали?

— Та ні, не можу пригадати, — відповів Клушар, швидко слабнучи.

— А ви пригадайте, — наполягав Бекер. — Украй важливо, щоб скарга консульства була якомога повнішою та детальнішою. Мені треба підтвердити вашу розповідь свідченнями інших очевидців. Будь-яка інформація, яка допоможе мені знайти їх, є надзвичайно...

Та Клушар не чув його. Він витирав лоба краєм простирадла.

— Перепрошую, можливо, завтра... — Схоже, його нудило.

— Мсьє Клушар, дуже важливо, щоб ви пригадали саме тепер. — Бекер збагнув, що говорить надто гучно. Люди на сусідніх ліжках і досі сиділи, з цікавістю слухаючи їхню розмову. Раптом розчинилися двері — до палати увійшла медсестра і швидко рушила до них.

— Скажіть хоч що-небудь, — наполегливо попрохав Бекер.

— Німець називав ту жінку...

Бекер стиха струснув Клушара, намагаючись привести його до тями. Очі старого на мить розплющилися й заблимали.

— Її ім’я...

«Не йди від мене, дідусю...»

— Роса... — вимовив Клушар і знову заплющив очі. Медсестра наближалася. І вираз її обличчя не обіцяв Бекеру нічого доброго.

— Роса? — посіпав Девід старого за рукав.

Старий застогнав.

— Він називав її... — ледь чутно промимрив старий.

Медсестра вже була за десять футів від них і щось сердито кричала Бекеру іспанською. Та він не чув її. Його очі сфокусувалися на блідих вустах старого. Він востаннє посіпав Клушара — і саме в цю мить на нього насунулася медсестра.

Ухопивши Бекера за плече, вона стягнула його зі стільця, та в цю мить Клушар розтулив вуста. Те єдине слово, що злетіло з них, було навіть не мовлене, воно було тихо видихнуте, як далекий чуттєвий спогад.

— Росинка...

Медсестра, залізною хваткою вчепившись у Бекера, потягла його геть.

«Росинка? — здивовано подумав він. — Що це, у біса, за ім’я таке — Росинка?» Різко відвернувшись від медсестри, він востаннє поглянув на Клушара.

— Росинка? А ви впевнені?

Та П’єр Клушар уже міцно спав.

Сюзанна сиділа на самоті в шикарно обставленому блоці № З, обхопивши руками чашку з трав’яним чаєм і чекаючи на повернення своєї програми-«слідопита».

Як начальниця шифрувальників Сюзанна користувалася найзручнішим терміналом із найкращою панорамою, що стояв із тильного боку комп’ютерного кола, і з нього було добре видно приміщення шифрувального відділу. Крім того, з цієї точки Сюзанна добре бачила весь блок № 3, а крізь одностороннє дзеркальне скло — «Транскод», що стирчав прямісінько посеред підлоги шифрувального відділу.

Сюзанна поглянула на годинник. Вона прочекала вже близько години. Сервер ARA не поспішав пересилати їй дані про Північну Дакоту. Сюзанна тяжко зітхнула. Хоч як вона не намагалася забути свою вранішню розмову з Девідом, ті слова знову і знову прокручувалися в її голові. Вона знала, що йому непереливки, — саме через неї. І благала Бога, щоб в Іспанії з ним усе було гаразд.

Її думки перервало гучне сичання дверей блоку № 3. Вона підвела очі — і простогнала спересердя. На порозі стояв шифрувальник Ґреґ Ґейл.

Ґреґ Ґейл був високий, м’язистий чоловік із глибокою вм’ятиною на підборідді. Він був гамірливий, дебелий та постійно виряджений, як на танці. Його колеги-шифрувальники дали йому прізвисько Галіт — за назвою мінералу. Ґейл був упевнений, що той мінерал рідкісний і дуже цінний — як і сам він: з неперевершеним інтелектом і твердими, як криця, м’язами. Та якби його самовдоволеність та роздуте Я дозволили йому зазирнути в енциклопедію, то він би дізнався, що галіт — то всього-на-всього соляний осад, що утворюється тоді, коли висихає море.

Як і всі шифрувальники в АНБ, Ґейл заробляв пристойні гроші. Однак йому було дуже важко тримати цю інформацію в собі й не вихвалятися. Він роз’їжджав на білому «Форді “Лотус”» з люком на даху та оглушливою стереосистемою з потужними низами. Він був поведений на всіляких технічних штучках і оснастив ними своє авто так, наче на виставку: встановив у ньому комп’ютерну систему всесвітнього місцевизначення «Джі-пі-ес», голосові дверні замки, п’ятиоб’єктний глушник радарів та мобільний факс, щоб завжди бути на зв’язку зі службою обміну повідомленнями. Його престижний номерний знак, зроблений на замовлення, мав гордий напис «МЕГАБАЙТ» і підсвічувався фіолетовою неоновою трубкою.

Дитинство та юність Ґреґа Ґейла пройшли в середовищі дрібного хуліганства та крадіжок, і від незавидного майбутнього його врятувала служба в корпусі морських піхотинців США. Саме там він і познайомився з комп’ютерами. Ґреґ став одним із найкращих програмістів морської піхоти, і йому пророкували блискучу військову кар’єру. Та за два дні до закінчення третього контракту поспіль його майбутнє несподівано змінилося. Ґейл ненавмисно вбив у п’яній бійці одного зі своїх колег. Теквандо, корейське мистецтво самооборони, виявилося більше придатним для вбивства, аніж для захисту. І Ґреґа звільнили зі служби.

Відбувши нетривалий термін ув’язнення, Галіт почав шукати посаду програміста в приватному секторі. Він ніколи не приховував трагічного інциденту, що трапився під час його служби, і зваблював своїх потенційних роботодавців тим, що обіцяв цілий місяць працювати безкоштовно на випробувальному терміні. Роботодавців йому не бракувало, бо коли вони дізнавалися про його непересічні здібності, то вже не хотіли з ним розлучатися.

Його досвід із часом зростав, Ґейл розширював свої інтернет-контакти з усім світом. Він був типовим представником тієї нової породи комп’ютерних фанатів, які мали електронних друзів у всіх країнах світу, і тусувався на всіх форумах та блогах, де тільки міг. Двічі його звільняли з роботи за те, що він користувався адресами своїх роботодавців, щоб пересилати з них порнографічні фото декотрим зі своїх друзів.

— А що ви тут робите? — невдоволено спитав Ґейл із порога, витріщаючись на Сюзанну. Він, вочевидь, збирався сьогодні похазяйнувати в блоці № 3.

Сюзанна насилу придушила роздратування.

— Сьогодні субота, Ґреґу. І тому я можу поставити вам те саме запитання. — Але вона чудово знала, навіщо він сюди прийшов. Бо Галіт був невиліковним комп’ютерним наркоманом. І, попри «правило суботи», часто на вихідні проникав до шифрувального відділу, де користувався необмеженими комп’ютерними потужностями для того, щоб випробовувати нові програми, які він створював та вдосконалював.

— Я просто хотів трохи переінакшити декотрі програми й перевірити свою електронну пошту, — пояснив Ґейл і підозріло поглянув на Сюзанну. — А як ви пояснили мені свою присутність? Нагадайте, бо я забув.

— Нічого я вам не пояснювала, — відказала Сюзанна.

Ґейл здивовано вигнув брови.

— Немає сенсу хитрити. У нас тут, у блоці № 3, немає секретів одне від одного — пам’ятаєте? Один за всіх і всі — за одного.

Сюзанна відсьорбнула трав’яного чаю з чашки й проігнорувала зауваження. Ґейл стенув плечима й рушив до буфета. Буфет завжди був його першою зупинкою. Ідучи через кімнату, Ґейл тяжко зітхнув і підкреслено-хтиво витріщився на ноги Сюзанни, які виднілися з-під стола. Сюзанна, не піднімаючи очей, сховала ноги й продовжила роботу. Ґейл пирхнув.

Сюзанна вже звикла до залицянь Ґейла. Він полюбляв багатозначно розводитися про те, що їм обом необхідно поєднати свої комп’ютери, щоб перевірити сумісність їхнього внутрішнього начиння. Сюзанну від цих натяків вивертало. Але вона вважала нижче від власної гідності скаржитися Стретмору на Ґейла. І тому просто ігнорувала його.

• Предыдущая
• 23/88
• Следующая