Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 28
- Предыдущая
- 28/88
- Следующая
Вона благала пояснити їй прихований сенс, але Девід і чути про це не хотів. Коли б вона не питалася, він просто всміхався й казав:
— Ти ж шифрувальниця. От і розшифруй.
Начальниця шифрувального відділу АНБ випробувала все: підміни, цифрові квадрати й навіть анаграми. Вона пропускала «без воску» через комп’ютер, намагаючись переінакшити літери таким чином, щоб здобути нові фрази, але отримувала щось на кшталт: «TAXI HUT WOW». Виявилося, що не лише Енсей Танкадо вмів створювати незламні коди.
Її думки перервало сичання дверей. То увійшов Стретмор.
— Ну як, Сюзанно, є новини? — спитав шеф, але відразу ж осікся, побачивши Ґейла. — А, це ви, містере Ґейл! Доброго вечора! — Він нахмурився, і його очі звузилися. — Але ж сьогодні субота! Чим завдячуємо честі бачити вас?
Ґейл безневинно всміхнувся.
— Просто намагаюся добросовісно виконувати свою роботу.
— Зрозуміло, — невдоволено буркнув Стретмор, міркуючи, як вийти із ситуації. І вочевидь, визнав за краще не чіпати програміста. Незворушно повернувшись до Сюзанни, він спитав: — Міс Флетчер, можна з вами трохи поговорити? За дверима.
Сюзанна завагалася.
— А... так, сер. — І кинула бентежний погляд спочатку на свій монітор, а потім — на Ґреґа Ґейла.
— Одну хвилинку.
Натиснувши на кілька клавіш, вона запустила програму «Запнута завіса» для забезпечення конфіденційності й блокування екрана від сторонніх, якою був оснащений кожен термінал у блоці № 3. Оскільки всі термінали працювали цілодобово, «Запнута завіса» давала можливість шифрувальникам полишати свої робочі місця, знаючи, що ніхто не пошкодить їхні файли. Сюзанна ввела код із п’яти символів — й екран згас. Він мав залишатися в такому стані, допоки вона повернеться й натисне клавіші в потрібній послідовності.
Усунувши ноги в туфлі, вона вийшла з кімнати за Стретмором.
— Що він, у біса, Тут робить? — невдоволено спитав Стретмор, як тільки вони опинилися за дверима.
— Як завжди. Нічого.
На обличчі боса з’явився стривожений вираз.
— Він нічого не казав про «Транскод»?
— Ні. Але якщо побачить оперативний монітор, відразу ж скаже.
Стретмор на мить замислився.
— А з якого б дива йому цікавиться оперативним монітором?
Сюзанна пильно поглянула на начальника.
— Хочете відправити його додому?
— Ні. Ми його не чіпатимемо. — Стретмор зиркнув на лабораторію безпеки комп’ютерних систем.
— А Картукян уже пішов?
— Не знаю, я його не бачила.
— Господи, — простогнав Стретмор. — Цирк якийсь та й годі. — Він пробігся рукою по щетині, що вкрила його обличчя за останні півтори доби. — Що там чути від вашої програми-«слідопита»? Я в себе як на голках сиджу.
— Ще нічого не чути. А що чути від Девіда?
Стретмор похитав головою.
— Я сказав йому не телефонувати, доки перстень не опинився в нього.
— А чому ні? Може, йому знадобиться допомога? — здивовано спитала Сюзанна.
Стретмор стенув плечима.
— Я нічим не зможу йому звідси допомогти — він сам по собі. До того ж я не хотів би розмовляти по незахищеній лінії. Хтось може підслухати.
Очі Сюзанни стривожено розширилися.
— Як так? Чому?
На обличчі Стретмора з’явився винуватий вираз, і він заспокійливо всміхнувся.
— Із Девідом усе гаразд. Просто я перестраховуюся.
А за тридцять футів від того місця, де вони розмовляли, Ґреґ Ґейл, невидимий крізь одностороннє поляроїдне скло, стояв біля Сюзанниного термінала. Екран її монітора був чорний. Ґейл поглянув на шефа із Сюзанною. А потім засунув руку в кишеню, видобув маленьку каталожну картку й прочитав її.
Ще раз пересвідчившись, що Сюзанна досі розмовляє зі Стретмором, Ґейл обережно натиснув на п’ять кнопок на клавіатурі її комп’ютера. За секунду екран ожив і засвітився.
«Класно!» — хихикнув Ґейл.
Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко: перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, — вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.
«Яка іронія», — подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.
Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була діагностична програма. Він розібрав лише три слова. Але цього було достатньо.
Слідопит здійснює пошук...
— «Слідопит»? — уголос здивувався Ґейл. — І що ж він шукає?
Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.
Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування — С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.
Скасувати пошук?
Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.
Пошук скасовано
Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.
Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.
Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.
Монітор згас.
Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку № 3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.
РОЗДІЛ 30
«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.
— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?
— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.
Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.
— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.
Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.
За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.
— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.
Бекер відповів іспанською:
— Мені треба поговорити з Мануелем.
Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.
— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?
— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...
- Предыдущая
- 28/88
- Следующая