Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 29

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая

Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.

— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?

Бекер відповів, теж стишивши голос.

— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.

Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.

— О-о-о, Рочіо — це прекрасне створіння...

— Мені треба побачитися з нею негайно.

— Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.

— Це вкрай важливо, — винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», — пригадалися йому слова Стретмора.

Консьєрж похитав головою.

— Це неможливо. Може, ви залишите...

— Це лише на хвилину, не більше. Вона в ресторані?

Консьєрж похитав головою.

— Наш ресторан зачинився півгодини тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. — І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.

— Та я б просто зателефонував до її номера і...

— Прошу вибачення, — перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. — Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.

Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.

— Зрозуміло, — мовив Бекер. — Перепрошую, що потурбував.

Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт і написав на ньому єдине слово «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.

— Вибачте, що знову вас турбую, — винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. — Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. — І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.

Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, — подумав він. — От морока!»

Він поглянув на Девіда і всміхнувся.

— Ну аякже, пане...

— Буісан, — підказав Бекер. — Міґель Буісан.

— Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.

— Дякую. — Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.

Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:

— А де тут можна спіймати таксі?

Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під номером 301.

Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.

«Туди й назад», — подумав він.

Сюзанна повернулася до блоку № 3. Розмова зі Стретмором лише посилила її тривогу за Девіда. Уява малювала їй страшні картини.

— Ну, — озвався з-за свого термінала Ґейл. — І чого хотів Стретмор? Романтичного вечора наодинці з начальницею шифрувального відділу?

Сюзанна проігнорувала шпильку і, всівшись за свій термінал, вдрукувала захисний код. Екран ожив. На ньому з’явилася програма-«слідопит» — вона ще й досі не повідомила жодної інформації про Північну Дакоту.

«От чорт! — подумала Сюзанна. — Чому ж вона так затримується?»

— Якась ти знервована, — кинув Ґейл як нічого не було. — Маєш проблеми зі своєю діагностикою?

— Нічого серйозного, — відказала вона. Але насправді Сюзанна не була такою впевненою. «Слідопит» затримувався. «Може, я помилилася при складанні цієї програми?» — подумала вона й почала проглядати на екрані рядки програмування LIMBO, вдивляючись — що ж могло спричинити затримку.

Ґейл, торжествуючи в душі, спостерігав за нею.

— Слухай, от я хотів у тебе спитати, — обережно поцікавився він. — Що ти думаєш про отой незламний алгоритм, який погрожував написати Енсей Танкадо?

Сюзанна аж сіпнулася, і в неї похололо під серцем. Вона звела очі на Ґейла.

— Незламний алгоритм? — перепитала Сюзанна й зробила паузу, немовби щось пригадуючи. — А, справді... здається, я щось про це читала.

— Так я тобі й повірив.

— Справді читала, — підтвердила Сюзанна й подумала: «Чому це раптом Ґейл про це спитав?» — Читала, але не купилася на це. Кожен фахівець знає, що незламний код — це математичний нонсенс.

Ґейл усміхнувся.

— Ну аякже... Принцип Берґовського і все таке...

— Плюс здоровий глузд, — відрізала вона.

— Хтозна, хтозна... — театрально зітхнув Ґейл. — «Багато є довкола нас такого, що і не снилось вашим мудрецям».

— Перепрошую?

— Це Шекспір, — підказав Ґейл. — 3 «Гамлета».

— Набрався розуму в тюрмі?

Ґейл хихикнув.

— Я серйозно, Сюзанно. Як ти гадаєш — може таке статися, що Танкадо й справді написав незламний алгоритм?

Від такої розмови Сюзанні ставало дедалі тривожніше на душі.

— Ні. Це навіть ми не здатні зробити.

— А може, Танкадо кращий за нас?

— Може, — стенула Сюзанна, вдаючи, що їй нецікава тема розмови.

— Ми трохи листувалися, — кинув Ґейл немовби просто так. — Ми з Танкадо. Ти про це знала?

Сюзанна поглянула на нього, намагаючись приховати своє потрясіння.

— Невже?

— Авжеж. Після того як я вивів на чисту воду алгоритм «Стрибунець», він написав мені і сказав, що ми — брати у всесвітній боротьбі за конфіденційність інтернет-інформації.

Сюзанна ледь приховала своє спантеличення. «Ґейл знає Танкадо особисто!» Вона насилу змусила себе вдати, що їй це не дуже цікаво.

А Ґейл вів далі свою розповідь.

— Він привітав мене з тим, що я виявив чорний хід до «Стрибунця». Цей алгоритм він назвав серйозним замахом на право громадян на особисту конфіденційність у всьому світі. Маєш визнати, Сюзанно, що чорний хід до «Стрибунця» — то була брудна гра. Читати електронні повідомлення з усього світу? Як на мене, то Стретмор заслужив на таке фіаско.

— Ґреґу, — відрізала Сюзанна, насилу стримуючи гнів. _:— Цей чорний хід зробили для того, щоб АНБ мало змогу розшифровувати повідомлення, котрі загрожують національній безпеці.

— Та невже?! — безневинно вигукнув Ґейл. — А я й не знав. А шпигування за пересічним громадянином — це так собі, корисний побічний продукт, еге ж?

— Ми не шпигуємо за пересічними громадянами, і ти прекрасно це знаєш. Якщо ФБР може мати право підслуховувати телефони, то це не означає, що вони підслуховують кожну телефонну розмову.

— Вони б робили це — коли б мали достатньо персоналу.

Сюзанна проігнорувала це зауваження.

— Уряди мусять мати право збирати інформацію, що загрожує суспільному добробуту.

— Господи Ісусе! — зітхнув Ґейл, — схоже, Стретмор уже промив тобі мозок. Ти до біса добре знаєш, що ФБР не прослуховує усе, що їм заманеться, — їм доводиться брати спеціальний ордер. А шифрувальний стандарт із чорним ходом означав би, що АНБ мало б змогу шпигувати за будь-ким, будь-коли і будь-де.

— Маєш рацію! І нам потрібна така можливість! — У голосі Сюзанни з’явилися різкі й суворі нотки. — Якби ти не знайшов у «Стрибунці» чорний хід, ми здобули б можливість розшифрувати кожен код, а не лише той, із яким здатен впоратися «Транскод».

— Якби я не знайшов ту лазівку, її знайшов би хтось інший, — заперечив Ґейл. — Розкривши його, я прикрив ваші сраки. Лишень уяви, який ґвалт зчинився б, якби це виявилося вже після того, як «Стрибунець» увійшов у загальне користування!

— Хоч так, хоч сяк, — відрізала Сюзанна, — але тепер ми маємо смертельно перелякану фундацію «Електронний кордон», переконану, що ми вмонтовуємо чорний хід у кожен зі своїх алгоритмів.

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая