Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 35

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая

— Так, — підтвердив Бекер. — Без нічого.

— ?Echo un poco de Smirnoff? — наполягав бармен. — Може, трохи горілки хлюпнути?

— No, gracias.

— ?Gratis? — бармен вдав, що недочув. — Безкоштовно? Заклад пригощає?

Долаючи гупання в голові, Бекер уявив, що його чекає попереду: брудні вулиці Тріани, задушлива спека та безсонна ніч. «Та ну його к бісу».

— Гаразд, — кивнув він. — Хлюпніть трохи горілки.

З явним полегшенням бармен поквапився геть готувати напій.

Бекер окинув поглядом вишукано оздоблений бар і подумав — чи не сниться йому все це? Усе що завгодно видавалося б тепер реальним, окрім власне реальності. «Я університетський викладач, — подумав він. — І виконую секретне завдання».

Невдовзі повернувся бармен і театральним жестом поставив напій перед Бекером.

— A su gusto, senor. Журавлиновий сік із краплиною горілки.

Бекер подякував йому й відсьорбнув з келиха. І аж захлинувся.

— Оце так краплина!

Ґейл зупинився на півдорозі до буфета і здивовано витріщився на Сюзанну.

— Що сталося, Сью? У тебе жахливий вигляд.

Сюзанна придушила тваринний страх, що підступав їй до горла. За якихось десять футів від них яскраво світився монітор Ґейла.

— Я... Зі мною все гаразд... — насилу вичавила вона, і серце її несамовито закалатало.

Ґейл окинув її здивованим поглядом.

— Може, тобі води випити?

Сюзанна силилася відповісти, але не могла.

«Як я могла забути затемнити його бісів монітор?!» — вилаялася подумки.

Сюзанна розуміла: тієї ж миті, коли Ґейл запідозрить, що вона нишпорила в його комп’ютері, він збагне, що вона розкрила його справжнє нутро, що Північна Дакота — це він. Вона боялася, що Ґейл піде на все, щоб ця інформація ніколи не вийшла за межі блоку № 3.

Вона подумала — а може, рвонути до дверей? Але в неї не було жодного шансу на успіх. Раптом хтось щосили загупав по скляній стіні. Сюзанна та Ґейл аж підскочили від несподіванки. То був Картукян. Він мав такий вигляд, наче щойно побачив пекло.

Ґейл невдоволено скривився, поглянувши на очманілого системного інженера, а потім повернувся до Сюзанни.

— Я зараз повернуся. Візьми щось попити. Ти — дуже бліда. — Із цими словами він обернувся й вийшов із кімнати.

Сюзанна швидко опанувала себе, стрімголов побігла до термінала Ґейла й покрутила регулятор яскравості. Екран згас.

Її серце мало з грудей не вискакувало. Обернувшись, вона побачила, що в приміщенні шифрувального відділу відбувається розмова. Вочевидь, Картукян досі не пішов додому. Молодий інженер-системник був у паніці і, вочевидь, похапливо ділився своїм страхом із Ґреґом Ґейлом. Сюзанна знала, що це не мало значення: Ґейл і так знав усе, що слід було знати.

«Мені треба потрапити до Стретмора. І негайно».

Готельний номер 301.

Рочіо Ева Ґранада стояла гола перед дзеркалом у ванній. Цього моменту вона страшенно боялася увесь день. Німець лежав на ліжку й чекав на неї. З таким велетнем їй ще ніколи не доводилося бути.

Вона неохоче витягнула кубик льоду з відерця і натерла ним шкіру довкола сосків на грудях, щоб ті затверділи. То був її особливий прийом — зробити так, щоб чоловіки відчували себе бажаними. Тоді вони повертатимуться до неї знову і знову. Провівши руками по своєму гнучкому, добре засмаглому тілу, вона подумала, що таким моложавим воно буде ще років чотири або п’ять. За цей час вона заощадить достатньо грошей, щоб полишити цю роботу. Сеньйор Рольдан забирав більшу частку її платні, але дівчина добре знала, що без нього вона разом із рештою дешевих повій «знімала» б підпилих чоловіків у районі Тріана. А ці клієнти принаймні мали гроші. Вони її ніколи не били, їх було легко задовольнити. Вона прослизнула у свою білизну, набрала повні легені повітря — і відчинила двері ванної.

Коли Рочіо увійшла до кімнати, у німця мало очі на лоба не вилізли. Дівчина в чорному негліже зупинилася на порозі. Її смаглява шкіра поблискувала в м’якому світлі, а соски стояли «струнко» під прозорою мереживною тканиною.

— Іди до мене, — сказав він хтиво, знімаючи халат і перекочуючись на спину.

Рочіо зобразила усмішку й наблизилася до ліжка. Поглянувши на велетенського німця, вона обережно зиркнула на нього. І з полегшенням стиха хихикнула: «апарат» між ногами велетня був на диво маленьким.

Він нетерпляче вхопив її і зірвав негліже. Його товсті пальці стали обмацувати кожен дюйм тіла Рочіо. Вона сіла на нього верхи й почала стогнати й вигинатися у фальшивому екстазі. А коли він перекотив її і сам заліз на неї зверху, то їй здалося, що німець ось-ось її розчавить. Вона задихалася й хапала ротом повітря під його сальною, як пластилін, шиєю.

— Si, si! — вигукувала вона, задихаючись поміж поштовхами прутня. А потім уп’яла німцю у спину свої нігті, щоб збудити його ще сильніше.

Випадкові думки потоком хлинули крізь її свідомість — обличчя незчисленних чоловіків, яких вона задовольнила, стелі, у які вона годинами вдивлялася в темряві, мрії про народження власних дітей...

Раптом тіло німця випнулося дугою, заціпеніло — і за мить рухнуло на неї зверху. «Оце і все?» — здивовано подумала вона з полегшенням.

А потім спробувала вислизнути з-під клієнта.

— Любий, — хрипко прошепотіла вона. — Дай мені сісти на тебе верхи. — Та чоловік не рухався.

Рочіо вперлася руками в його масивні плечі.

— Любий, я... я не можу дихати! — У неї аж ребра захрустіли, і вона відчула, що зомліває. — ?Despiertete! Прокидайся! — відчайдушно вигукнула Рочіо, сіпаючи його скуйовджене волосся.

І в ту мить вона відчула на його голові якусь теплу липку рідину. Ця рідина, просочившись крізь волосся німця, стікала їй на щоки, капала їй у рот. Вона була солоною на смак. Рочіо щосили пручалася під клієнтом. Раптом над нею промінь якогось химерного світла вихопив із темряви спотворене обличчя німця. З кульового отвору в його скроні фонтаном пульсувала кров. Рочіо спробувала закричати, але в її легенях не лишилося повітря. Німець притис її до ліжка. Втрачаючи свідомість, вона стала видряпуватися до променя світла, що йшов від дверей. І побачила руку. А в тій руці — пістолет із глушником. Спалахнув постріл. І світло померкло.

Картукян, стоячи біля блоку № 3, аж кипів від люті. Він намагався переконати Ґейла, що з «Транскодом» сталася якась халепа. Сюзанна проскочила повз них з однією думкою — якомога швидше потрапити до Стретмора.

Охоплений панікою молодий інженер схопив Сюзанну за лікоть, коли та проходила повз нього.

— Міс Флетчер! У нас вірус! Я в цьому переконаний! Ви мусите...

Сюзанна висмикнула руку й визвірилася на нього.

— Здається, командир Стретмор сказав, щоб ви йшли додому.

— Але ж погляньте на оперативний монітор! Він показує вже вісімнадцять...

— Командир Стретмор наказав вам іти додому!

— Та пішов він у сраку, ваш Стретмор! — верескнув Картукян, і слова відлунням застрибали від стіни до стіни в безлюдному приміщенні.

Раптом згори загудів басовитий голос:

— Містере Картукян?!

Усі троє працівників заклякли.

Високо над ними, спершись на поруччя біля свого офісу, стояв Стретмор.

Якусь мить єдиним звуком, чутним під куполом приміщення, було переривчасте гудіння генераторів глибоко під підлогою. Сюзанна стала відчайдушно ловити погляд Стретмора. «Шефе! Північна Дакота — це Ґейл!»

Але погляд Стретмора був зосереджений на молодому інженері. Спускаючись сходами, він навіть не блимнув, жодного разу не відвів погляду від Картукяна. Перетнувши приміщення шифрувального відділу, він майже впритул підійшов до тремтячого, як осика, інженера.

— Повторіть, що ви сказали.

— Сер, — перелякано квакнув Картукян. — Із «Транскодом» трапилася біда.

— Командире! — перервала його Сюзанна. — Дозвольте мені...

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая