Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 36

• Предыдущая
• 36/88
• Следующая

Стретмор відмахнувся. Він незмигно дивився на системного техніка.

— До нас потрапив інфікований файл, сер, я в цьому впевнений! — випалив Картукян.

Обличчя Стретмора густо почервоніло.

— Містере Картукян, я вже займався цим питанням. У «Транскоді» немає жодного інфікованого файла!

— Ні, він там є! — у відчаї скрикнув технік. — І поступово пробирається до інформаційної бази...

— Де, у біса, цей інфікований файл?! — оскаженів Стретмор. — Покажіть його мені!

Картукян завагався.

— Не можу.

— Авжеж, не можете! Бо його там немає!

— Командире, я мушу... — озвалася була Сюзанна.

Та Стретмор знову жестом наказав їй мовчати.

Сюзанна знервовано поглянула на Ґейла. Самовдоволений, він стояв із відстороненим виглядом.

«Ще б пак! — подумала вона. — 3 якого дива йому перейматися вірусом? Він добре знає, що насправді відбувається в надрах “Транскоду”».

Але Картукян наполягав на своєму:

— Інфікований файл існує, сер. Просто фільтри його не помітили.

— Якщо його не помітили «Лабети», то як його помітили ви?

У голосі молодого техніка з’явилися впевнені нотки.

— Завдяки мутаційним ланцюжкам, сер. Я виконав повний аналіз, і він вказав на існування мутаційних ланцюжків!

Тепер Сюзанна збагнула, чому так занепокоївся Картукян.

«Мутаційні ланцюжки...» — подумки повторила вона.

Сюзанна знала, що ці ланцюжки — програмувальні послідовності, що спотворювали дані в надзвичайно складний та хитромудрий спосіб. Вони дуже часто траплялися в комп’ютерних вірусах, особливо в тих, що спотворювали великі масиви інформації. Звісно. Сюзанна знала також з електронних повідомлень Танкадо, що мутаційні ланцюжки, які виявив Картукян, були нешкідливими, це просто частина «Цифрової фортеці».

Технік-системник ніяк не вгамовувався.

— Коли я вперше побачив ці ланцюжки, сер, то мені здалося, що то фільтри не спрацювали. Та коли я здійснив кілька тестів і виявив, що... — Він замовк, і на його обличчі з’явився стривожений вираз.

— Я виявив, що хтось обійшов фільтри вручну.

Коли Стретмор заговорив, то його голос був холодним, мов крига:

— Дякую за пильність, містере Картукян, але це я обійшов «Лабети». — Він насилу стримував роздратування, що майже сягнуло точки кипіння. — Я вже казав вам, що здійснюю дуже складний діагностичний тест. Помічені вами мутаційні ланцюжки є частиною цього тесту; вони там тому, що це я ввів їх туди. Фільтри не дали мені завантажити цей файл, тому я їх обійшов. — Стретмор лиховісно звузив очі, не зводячи погляду з техніка. — Ну, маєте ще щось сказати перед тим, як піти?

Сюзанна вмить усе збагнула. Коли Стретмор завантажив шифрований алгоритм «Цифрової фортеці» з Інтернету і спробував прогнати її крізь «Транскод», мутаційні ланцюжки зачепилися за фільтри «Лабетів». Відчайдушно намагаючись довідатися, чи можна розколоти «Цифрову фортецю», Стретмор вирішив ці фільтри обійти.

Зазвичай завантаження в обхід фільтрів було чимось за межею розуміння. Однак у цій ситуації прогін «Цифрової фортеці» через «Транскод» напряму не становив небезпеки, бо командир чітко знав, що то за файл і звідки він узявся.

— При всій своїй повазі до вас, сер, — наполягав Картукян, — мушу зазначити, що ніколи не чув про діагностичну програму з мутаційними ланцюжками...

— Командире, — втрутилася Сюзанна, — мені справді треба...

Цього разу її слова перервав різкий дзвінок начальницького стільникового телефону. Стретмор натиснув на кнопку.

— Що вам потрібно?! — гаркнув він. Але раптом замовк і став слухати.

На мить Сюзанна забула про Ґейла. Вона молила Бога, щоб то телефонував Девід. «Скажи мені, що з ним усе гаразд, — подумала вона. — Скажи, що він знайшов перстень». Але Стретмор перехопив її погляд і насупився. То був не Девід.

Сюзанна відчула, як їй забракло повітря. їй тільки й потрібно було знати, що її коханий чоловік — цілий та неушкоджений. Знала вона також, що шеф виявляв нетерплячість з іншої причини: якщо Девід і далі баритиметься, командиру доведеться слати підмогу — оперативників АНБ. Такого варіанта розвитку подій він хотів уникнути.

— Сер! — озвався Картукян. — Я наполягаю на тому, щоб ми перевірили...

— Одну хвилину, — вибачився Стретмор перед абонентом, затулив рукою телефон і, люто вирячившись на молодого техніка, гаркнув: — Містере Картукян, дискусію закінчено. Залиште шифрувальний відділ. Негайно. Це наказ.

Картукян ошелешено закляк.

— Але ж, сер, мутаційні ланцюжки — це...

— Я сказав НЕГАЙНО! — заволав Стретмор.

Картукян на якусь мить завмер, мовчки витріщившись на боса. А потім щодуху кинувся до лабораторії системної безпеки.

Стретмор обернувся і зміряв здивованим поглядом Ґейла. Сюзанна зрозуміла причину його здивування: Ґейл увесь час мовчав. Аж надто промовисто. Він дуже добре знав, що ніякої діагностичної програми немає, тим більше такої, над якою «Транс-код» безуспішно битиметься вісімнадцять годин. Однак ані слова не сказав. Здавалося, уся ця метушня його не цікавила. І Стретмор, вочевидь, задумався — а чому? Сюзанна знала відповідь.

— Командире, — настійливо мовила вона, — я хотіла б дещо сказати...

— За хвилину, — перервав він, не відриваючи від Ґейла підозріливого погляду. — Мені треба поговорити. — Із цими слонами Стретмор крутнувся на п’ятах і хутко рушив до свого кабінету.

Сюзанна розтулила рота, але слова немов прилипли до кінчика язика.

Ґейл — це Північна Дакота!

Вона заціпеніла; їй аж подих перехопило. І відчула, що Ґейл не зводить із неї очей. Вона обернулася. Ґейл відступив убік і повним грації жестом простягнув руку до дверей блоку № 3.

— Тільки після тебе, Сью.

На підлозі господарчої комірчини готелю «Альфонсо XIII» лежала непритомна служниця. А чоловік у дротяних окулярах повертав майстер-ключ до її кишені. Він не почув крику, коли вдарив її, та й не міг: він був глухий із дванадцятирічного віку.

Із чимось схожим на побожний захват доторкнувся він до блоку живлення, що висів у нього на ремені. Цей пристрій, подарований йому клієнтом, буквально відродив його до нового життя. Тепер він міг отримувати замовлення в будь-якій точці земної кулі. Уся контактна інформація надходила миттєво й безслідно.

Він із радістю доторкнувся до вимикача. І його окуляри блимнули й ожили. Знову він почав перебирати пальцями в повітрі. Він уже встиг записати імена своїх жертв. Узнати їх нескладно — треба було просто знайти гаманець і дамську сумочку. Контакти на його пальцях з’єдналися, і на лінзах окулярів з’явилися літери, що привидами повисли в повітрі.

А трьома поверхами нижче Девід Бекер сплатив за рахунком і, тримаючи недопитий келих у руці, рушив через вестибюль до тераси, щоб ковтнути свіжого повітря. «Туди й назад», — пригадалося йому. Однак усе складалося не так, як він сподівався. І тому мав прийняти остаточне рішення. Чи слід йому все кинути й повернутися до аеропорту? «Питання національної безпеки». Він стиха вилаявся.

«Якщо це питання національної безпеки, то чому вони послали мене, викладача?»

Відступивши так, щоб його не бачив бармен, він вихлюпнув залишки напою в кущ жасмину в горшку. Від горілки в нього трохи замакітрилося в голові. «Ти — найекономніший п’яничка, тобі багато не треба», — часто жартувала Сюзанна. Наповнивши важкий кришталевий келих водою з фонтанчика для пиття, Бекер жадібно випив ковток за ковтком.

Він трохи поприсідав і помахав руками, намагаючись струсити із себе легенький дурман, що оповив його свідомість.

Він проходив повз ліфт, коли його двері ковзнули й розчинилися. Усередині показався якийсь чоловік. Усе, що Бекеру впало в очі, — це його окуляри в дротяній оправі. Чоловік затулив обличчя носовою хусткою й висякався. Бекер ввічливо всміхнувся й рушив далі... У задушливу севільську ніч.

• Предыдущая
• 36/88
• Следующая