Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 60

• Предыдущая
• 60/88
• Следующая

«Важко повірити, — подумав Бекер, — що після всіх пригод я зрештою опинився там, звідки вирушив. Чого ж я чекаю? — розсміявся він. — Адже пілот може передати Стретмору моє повідомлення по радіо!»

Сам собі задоволено всміхаючись, Бекер подивився в дзеркало й поправив краватку. Він уже хотів був піти, та краєм ока узрів у дзеркалі якесь відображення. Бекер обернувся. То був краєчок Меґаниної торби, що стирчав крізь щілину в трохи прочинених дверях кабінки.

— Меґан! — гукнув він. Тиша. — Меґан!

Бекер підійшов до кабінки. І гучно постукав пальцями по перегородці. Знову тиша. Він обережно штовхнув двері. Вони гойднулися й відчинилися.

Бекер насилу придушив крик жаху: у кабінці, підкотивши очі, сиділа Меґан. А з отвору від кулі в центрі її лоба стікала кров.

— О Господи! — скрикнув Бекер.

— Esta muerta, — каркнув позаду нього голос, мало схожий на людський. — Вона мертва.

Це було як несподіваний кошмар. Бекер обернувся.

— Сеньйоре Бекер? — спитав химерний і лячний голос.

Приголомшений Бекер придивився до чоловіка, який щойно увійшов до туалету. Він мав навдивовижу знайому зовнішність.

— Soy Hulohot, — сказав кілер. — Мене звуть Гулогот. — Здавалося, спотворені слова виходили звідкись із глибин шлунка чоловіка. Він простягнув руку. — El anillo. Перстень.

Бекер безтямно витріщався на нього.

У блискавичну мить просвітління Бекера пронизало ще досі незнане відчуття. Наче за підказкою якогось підсвідомого інстинкту виживання, кожен м’яз його тіла миттєво напружився.

Він злетів у повітря одночасно з плювком пострілу. Й обрушив-ся на Меґан. А куля дзьобнула в стіну позаду нього.

— Mierda! От гівно! — прошипів Гулогот. Якимось незбагненним чином Девід Бекер в останню дещицю секунди примудрився стрибнути й ухилитися від кулі. Убивця рушив уперед.

Бекер піднявся з обм’яклої мертвої дівчини. Почулися кроки. І дихання. А потім — клацнув курок пістолета.

— Adios, — прошепотів чоловік. Кинувшись, як пантера до кабінки, він рвучко розчинив дверцята й наставив зброю.

Пістолет вистрелив. І відразу ж — червоний спалах. Але то була не кров. То було дещо інше. Раптом — ні сіло ні впало — з кабінки вилетів якийсь предмет, ударив кілера в груди — і пістолет вистрелив на мить раніше. То була червона Меґанина торба.

Бекер вистрибнув із кабінки — як вибухнув. Плечем він поцілив убивці в груди, і той відлетів назад, ударившись об раковину. Почувся страшний хряскіт — наче в нападника ламалися кістки. Дзеркало розбилося, і скалки скла розсипалися по підлозі. Пістолет випав із руки Гулогота. Чоловіки впали на підлогу.

Бекер швидко скочив на ноги і, відірвавшись від переслідувача, рвонув до виходу. Гулогот намацав свій пістолет, крутнувся — і вистрелив. Куля вгризлася у двері туалету, які за мить до цього грюкнули, зачиняючись.

Обшир безлюдного вестибюля аеропорту здався Бекеру нездоланною пустелею. І ноги понесли його вперед так швидко, як ніколи раніше в житті.

Коли він пробігав в обертальні двері, ззаду нього ляснув постріл. Скляна панель попереду розлетілася дощем скалок. Бекер протиснувся вперед, і двері крутнулися. Іще мить — і він, спотикаючись, вискочив на тротуар.

Неподалік стояло таксі.

— Dejame entrar! — заволав Бекер, гепаючи рукою по зачинених дверцятах. — Впустіть мене!

Та водій відмовився — пасажир у дротяних окулярах попросив його почекати. Бекер обернувся й побачив Гулогота, що мчав вестибюлем із пістолетом у руці. Девід окинув поглядом свій моторолер «Веспа» на тротуарі.

«Мені кінець!»

Гулогот продерся крізь обертальні двері саме вчасно — Бекер марно намагався завести свою «Веспу». Убивця всміхнувся й підняв пістолет.

«Карбюратор!» — подумав Бекер, посмикав за ручки під бензобаком і щосили вдарив ногою стартер. Двигун кашлянув — і замовк.

— El anillo. Перстень. — почувся голос. Він був уже близько.

Бекер підняв очі й побачив ствол револьвера. Барабан крутнувся й завмер. Девід знову вдарив ногою стартер.

Гулогот вистрелив, але куля просвистіла в міліметрах від голови Девіда — то моторолер ожив і рвонув уперед. Рятуючи своє життя, Бекер щосили вчепився в кермо, і «Веспа», застрибавши по трав’янистому насипу, різко крутнулася і зникла за рогом будівлі в напрямку злітно-посадкової смуги.

Скаженіючи від люті, Гулогот кинувся до таксі, що його чекало. А через кілька секунд отетерілий водій уже лежав на асфальті, спостерігаючи, як його авто, здійнявши хмару пилу, помчало геть.

Коли ошелешений Ґреґ Ґейл почав усвідомлювати наслідки дзвінка командира, його охопила паніка, і він відчув у ногах зрадливу слабкість.

«Зараз сюди прибуде “безпека”!»

Сюзанна вже вислизала з його чіпких обіймів. Та Ґейл швидко оговтався, вхопив її за талію і знову притиснув до себе.

— Відпусти! — скрикнула вона, і її голос відлунив під куполом споруди.

Мозок Ґейла не витримував такого навантаження. Командирів дзвінок став для нього цілковитою несподіванкою.

«Стретмор зателефонував «безпеці»! Він жертвує своїм планом стосовно «Цифрової фортеці»!»

Ніколи в житті, навіть якщо йому довелося б прожити мільйон років, не міг Ґейл уявити, що командир випустить «Цифрову фортецю» зі своїх рук. Бо чорний хід — то був шанс, що випадає один раз за все життя.

Паніка охопила Ґейла, і свідомість зрадила шифрувальнику: йому скрізь ввижався ствол командирової «берети». Він крутився туди-сюди, притискуючи до себе Сюзанну й намагаючись завадити Стретмору зробити прицільний постріл. Гнаний страхом, Ґейл потягнув Сюзанну до сходів. Бо за п’ять хвилин увімкнеться світло, відчиняться двері і в приміщення увірветься поліцейський спецзагін.

— Мені боляче! — задихаючись, скрикнула Сюзанна. Вона судомно хапала ротом повітря, повторюючи за Ґейлом його відчайдушні піруети.

Ґейл подумав було відпустити Сюзанну і стрімголов кинутися до ліфта Стретмора, але то було б самогубство. Пароля він не мав. До того ж, опинившись надворі без заручниці, він гарантовано прирече себе на смерть. Бо навіть на своєму «Форді “Лотус”» він не втече від цілої ескадрильї гелікоптерів АНБ.

«Сюзанна — єдине, що завадить Стретмору відстрелити мені голову!»

— Сюзанно! — гукнув Ґейл, тягнучи її до сходів. — Ходімо зі мною! Клянусь, я тобі нічого поганого не зроблю!

Та вона пручалася й далі, і Ґейл збагнув, що попереду його чекають нові проблеми. Навіть якщо він спроможеться увібратися до командирського ліфта і забере із собою Сюзанну, вона всю дорогу пручатиметься, намагаючись втекти. Ґейл прекрасно знав, що той ліфт робив лише одну зупинку: «Підземна автострада». То був секретний лабіринт підземних тунелів, якими пересувалися великі цабе АНБ. І Ґейла зовсім не приваблювала перспектива загубитися в підвальних коридорах агентства з непокірливою заручницею. То була смертельна пастка. «Навіть якщо я й виберуся звідси, — подумав Ґейл, — без зброї навряд чи я перетягну Сюзанну через автостоянку. І як я вестиму машину?»

Відповідь йому підказав голос одного з викладачів, який навчав Ґейла військової стратегії в часи його служби в морській піхоті: «Силуватимеш тіло — воно пручатиметься, — попередив голос. — Та коли ти переконаєш розум мислити так, як потрібно тобі, то матимеш союзника».

— Сюзанно, — почув Ґейл власний голос. — Стретмор — убивця! Тобі загрожує небезпека!

Та вона, здавалося, не чула його. Раптом Ґейл збагнув, що обрав хибний шлях: Стретмор ніколи й пальцем Сюзанну не зачепить, і вона це чудово знала.

Ґейл напружено вдивлявся в темряву, намагаючись визначити, де ж ховається командир. Стретмор замовк, і від цього паніка Ґейла посилилася. Він відчув, що його час скінчився. Служба безпеки мала прибути з хвилини на хвилину.

Щосили напружившись, Ґейл обхопив Сюзанну руками й різко потягнув сходами вгору. Вона ж, зачепившись туфлями за першу сходинку, вперлася, і потягла його назад. Та марно — Ґейл був значно сильніший за неї.

• Предыдущая
• 60/88
• Следующая