Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 61

• Предыдущая
• 61/88
• Следующая

Обережно, мало-помалу він відступав сходами, тягнучи за собою Сюзанну. Було б легше її не тягнути за собою, а штовхати, але майданчик нагорі сходів тьмяно освітлювали монітори комп’ютерів Стретмора. Якби Сюзанна йшла першою, то Стретмор спокійно поцілив би в неприкриту спину Ґейла. Тягнучи ж її за собою, він створював такий собі живий щит між собою і Стретмором.

Здолавши приблизно третину сходів, Ґейл почув унизу, біля підніжжя, якийсь рух.

«То Стретмор теж збирається підійматися!»

— І не здумайте, командире! — просичав він. — Бо тоді вона загине!

Ґейл чекав, вслухаючись у темряві. Але довкола панувала тиша. Він прислухався напруженіше. Але так нічого й не почув. Біля підніжжя сходів було тихо. Може, йому ввижається і там нікого немає? Але то не мало значення. Стретмор не ризикне стріляти, поки між ними буде Сюзанна.

Та коли Ґейл знову пішов угору, тягнучи за собою Сюзанну, сталося дещо несподіване. На майданчику вгорі, позаду нього, щось тихо гупнуло. Ґейл зупинився, відчувши, як адреналін вдарив йому в голову. Невже Стретмор якось пройшов нагору? Інтуїція підказувала йому, що командир був біля підніжжя сходів. Та раптом знову пролунав той самий звук — тепер гучніше. То був добре чутний звук кроків на горішньому майданчику!

Ґейл із жахом зрозумів свою помилку.

«Стретмор — на майданчику наді мною! Він може спокійно поцілити мене в спину!»

Охоплений відчаєм, він обкрутнувся, затуливши себе Сюзанною з боку майданчика, і почав відступати сходами — тепер уже вниз.

Опинившись на нижній сходинці, він вирячився на майданчик угорі й несамовито заверещав:

— Назад, командире! Назад! Бо я скручу їй...

Руків’я «берети» просвистіло в повітрі біля підніжжя сходів і торохнуло Ґейла по маківці.

Сюзанна відірвалася від обм’яклого Ґейла й ошелешено крутнулася на п’ятах. Стретмор вхопив її і притиснув до себе, погойдуючи її тремтяче тіло.

— Ш-ш-ш-ш, — заспокоював він Сюзанну. — Це я. Ви в безпеці.

Сюзанна тремтіла.

— Ком... мандире... — Вона замовкла й судомно вхопила ротом повітря. — Мені здавалося... Я подумала, що ви — нагорі... Мені почулося, що...

— Тихо, тихо, заспокойтеся, — прошепотів Стретмор. — То ви чули, як я кидав на майданчик свої черевики.

Сюзанна усвідомила, що плаче й сміється одночасно. Командир врятував її життя. Стоячи в темряві біля підніжжя сходів, вона відчула величезне полегшення. Однак до цього примішувалося почуття провини: невдовзі в шифрувальному відділі мали з’явитися представники служби безпеки. Вона через свою необережність по-дурному дозволила Ґейлу захопити себе, і він використав її проти Стретмора. Сюзанна знала, що командир заплатив тяжку ціну заради її порятунку.

— Пробачте мене, — сказала вона.

— За що?

— Ваші плани стосовно «Цифрової фортеці»... вони зруйновані...

Стретмор похитав головою.

— Аж ніяк.

— Але ж... ви викликали «безпеку»... Вони будуть тут із хвилини на хвилину. У нас не лишилося часу, щоб...

— «Безпека» не приїде, Сюзанно. І ми маємо у своєму розпорядженні скільки завгодно часу.

Сюзанна розгубилася.

— Не приїде? Але ж ви зателефонували і...

Стретмор хитро всміхнувся.

— Старий хрестоматійний трюк. Я лише вдав, що дзвонив.

Девідова «Веспа» була, безперечно, найменшим транспортним засобом, який коли-небудь з’являвся на смузі севільського аеропорту. Аж розриваючись від натуги і штовхаючи її вперед із максимальною швидкістю п’ятдесят миль на годину, невеличкий двигун своїм несамовитим вереском більше скидався на силовий агрегат мотопилки, аніж на двигун солідного мотоцикла. І хоч як він не пихкав, йому безнадійно бракувало потужності, щоб злетіти в повітря.

У бокове дзеркало Бекер побачив, як з-за рогу, на відстані приблизно чотириста ярдів, вискочило таксі й помчало за ним навздогін по темній смузі. Він поглянув уперед — контури ангарів виднілися на тлі нічного неба приблизно за півмилі попереду.

«Чи зможе таксі наздогнати мене на цьому відрізку шляху?» — подумав Бекер. Він знав, що Сюзанна виконала б таку просту математичну вправу за дві секунди й вирахувала б його шанси. Та йому стало так страшно, як ніколи в житті.

Нагнувши голову, він натиснув на газ до упору. Та мопед не міг тягатися з автомобілем. Бекер прикинув: таксі позаду мчало зі швидкістю дев’яносто миль на годину — удвічі швидше за нього, тож він утупився поглядом у три споруди, що бовваніли попереду.

«Та з них, що посередині. Саме там стоїть “Лірджет”».

Ляснув постріл. Куля торохнула в смугу за багато метрів позаду нього. Бекер похапцем озирнувся. Убивця знову цілився в нього, висунувшись із вікна. Бекер різко взяв убік — і бокове дзеркало вибухнуло друзками скла. Він відчув, як удар кулі передався в його руки через руль. І нагнувся, прикипівши до мопеда.

«Я не встигаю! Боже, поможи!»

Бетонне покриття попереду «Веспи» стало поволі сіріти — то наближалося таксі, кидаючи на смугу химерні тіні. Знову пролунав постріл — і куля рикошетом відскочила від металевого корпуса мопеда.

Бекер насилу втримав «Веспу» від заносу.

«Я мушу встигнути до ангара! А чи бачить пілот, що ми наближаємося? — промайнула в нього думка. — Він озброєний чи ні? Чи встигне він вчасно відчинити двері кабіни?»

Та коли Бекер наблизився до великих освітлених ангарів, він зрозумів, що ці питання — суто теоретичні. Бо літачка ніде не видно. Примружившись, він знову вдивився в розпливчасту картину поперед себе, благаючи Бога, щоб то йому здалося.

Ні, не здалося. Ангар був порожній.

«О Господи! А де ж літак?!»

Коли мопед і таксі влетіли до порожнього ангара, Бекер почав відчайдушно придивлятися — чи є куди втекти. Без варіантів. Тильна стіна споруди — величезний лист із гофрованого металу — не мала ані вікон, ані дверей.

Таксі, натужно ревучи двигуном, порівнялося з ним. Бекер зиркнув ліворуч і побачив, як Гулогот піднімає пістолет.

Рефлекс взяв гору над раціональним мисленням. Бекер щосили натиснув на гальма. Та мопед майже не вповільнився.

Долівка ангара була слизькою від машинного масла. І «Веспу» занесло вперед.

Поряд почулося оглушливе вищання — то спрацювали гальма таксі, і авто — наче гідроплан — понеслося слизькою поверхнею на своїх майже лисих покришках. У клубах диму від розпеченої гуми таксі кілька разів обкрутилося за кілька дюймів від мопеда, який теж безконтрольно ковзав по маслянистій поверхні.

Опинившись поряд, обидва транспортні засоби некеровано мчали вперед — до неминучого зіткнення з тильною стіною ангара. Бекер безнадійно тиснув на гальма, але марно: тертя не було, і він мчав, наче по льоду. Попереду маячила металева стіна. Вона швидко наближалася. Зиркнувши на таксі, що оберталося поряд, Бекер втягнув голову в плечі і приготувався до удару.

Пролунав оглушливий тріск сталі та гофрованого металу. Але болю не було. Раптом Бекер опинився під відкритим небом верхи на своєму мопеді. Той, підскакуючи, мчав полем. Немовби стіна ангара просто перед ним розступилася. А поряд, не відстаючи, полем летіло таксі. Величезний шматок гофрованого металу злетів у повітря з капота автомобіля і просвистів над головою Бекера.

Девідове серце несамовито калатало. Він дав газу і помчав у нічну темряву.

Джабба задоволено зітхнув, закінчивши останню точку пайки. Він вимкнув паяльник, відклав убік ліхтарик і трохи полежав у темряві головного комп’ютера. Він страшенно втомився. У нього шия затерпла. Внутрішні роботи — це важка праця в замкненому просторі. Особливо важка для чоловіка його розмірів.

«А вони наче навмисне будують дедалі менші комп’ютери», — подумав Джабба.

Не встиг він заплющити очі, щоб заслужено відпочити хоч кілька хвилин, як хтось почав смикати його за черевики.

— Джаббо! Вилазь звідти! — заверещав жіночий голос.

«Мідж таки знайшла мене», — простогнав він.

• Предыдущая
• 61/88
• Следующая