Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 73

• Предыдущая
• 73/88
• Следующая

Бекер кинув пістолет і в знемозі опустився на сходи. Уперше за багато-багато років він відчув, як на очі набігають сльози. Зусиллям волі він змусив себе не плакати. Він знав, що час виливати емоції настане пізніше, а тепер треба повертатися додому. Бекер спробував підвестися, але втома пришпилила його до землі, він навіть рукою не міг поворухнути. Так він, виснажений, і сидів на кам’яних сходах.

Байдужим поглядом Девід придивився до спотвореного тіла, що лежало перед ним. Очі убивці скляніли, уставившись у порожнечу. Дивно, але його окуляри чомусь вціліли. «Дивні якісь окуляри», — подумав Бекер, побачивши, що від їхніх завушників тягнуться дротики до якогось невеличкого пристрою на ремені. Та він був надто стомлений, щоб розбиратися.

Сидячи сам-один на сходах і збираючись із думками, Бекер знічев’я поглянув на перстень на своєму пальці. Його зір уже дещо прояснився, і професор зміг нарешті прочитати гравірований напис. Як він і підозрював, напис зроблено не англійською.

Бекер довго вдивлявся в гравірування, а потім нахмурився: «Невже через це варто вбивати?»

Коли Бекер вийшов із Гіральди у дворик, ранкове сонце вже сліпило щосили. Біль у боці трохи вщух, а зір повертався до норми. Він трохи постояв, вдихаючи запаморочливий аромат апельсинових квітів. А потім неквапливо рушив через двір.

Він поволі віддалявся від вежі, аж раптом біля нього різко загальмував якийсь мікроавтобус, звідки вискочило двоє молодих чоловіків, вдягнених у військову форму. Вони рушили до Бекера з жорсткою точністю добре налагоджених машин.

— Ви — Девід Бекер? — суворо спитав один із них.

Бекер зупинився, як укопаний, ошелешений тим, що ці люди знають, як його звати.

— А ви... ви — хто?

— Будь ласка, ходімо з нами. Негайно.

У цій зустрічі було щось нереальне, щось таке, від чого нервові закінчення Бекера знову почало поколювати. Він мимоволі позадкував.

Нижчий на зріст чоловік втупився в Бекера крижаним поглядом.

— Не туди, містере Бекер, а сюди. Негайно.

Бекер повернувся й кинувся був бігти. Та встиг зробити лише один крок. Один із незнайомців витягнув зброю. Пролунав постріл.

Пекучий біль гострим списом пронизав Бекеру груди й рикошетом вдарив у голову. Пальці його заклякли — і він упав.

За мить усе поглинула темрява.

Діставшись до підлоги «Транскоду», Стретмор зійшов із вузеньких сходів і ступив у воду, якої вже набралося з дюйм завглибшки. Поряд здригався велетенський комп’ютер. Крізь клуби пари краплі конденсату падали, наче рясний дощ. Аварійна сигналізація гриміла, як грім.

Командир поглянув на пошкоджені головні генератори. Там, на ребрах охолоджувача лежали обгорілі рештки Філа Картукяна, нагадуючи химерні декорації на свято Геловін.

Стретмору було шкода, що цей хлопець загинув, але Філ Картукян, без сумніву, вписувався в категорію «допустимих жертв». Він не залишив Стретмору вибору. Коли Картукян прибіг із підземелля, верескливо розпатякуючи про вірус, Стретмор зустрів його на верхньому майданчику, спробував поговорити з ним і вгамувати. Та Картукян наче сказився й нічого не хотів чути.

— У нас вірус! Я зараз викличу Джаббу!

Коли ж він спробував прошмигнути, командир заступив йому дорогу. Майданчик був вузький. Вони почали боротися. Поруччя було низьке.

«Яка жорстока іронія! — подумав Стретмор. — Картукян таки мав рацію стосовно вірусу».

Його падіння було моторошним: короткий жахливий зойк — і тиша. Та його крик і близько не був таким моторошним, як те, що Стретмор побачив через кілька секунд після падіння: знизу, з темряви, на нього дивився Ґреґ Ґейл, і в його очах застиг вираз невимовного жаху. Саме в ту мить Стретмор збагнув, що Ґреґу Ґейлу — не жити.

«Транскод» став потріскувати, і командир знову зосередив увагу на нагальному завданні. «Треба вирубити струм». Рубильник був за фреоновими насосами ліворуч від того місця, де стояв Стретмор. Усе, що треба зробити, — це смикнути важіль, і весь шифрувальний відділ буде остаточно знеструмлено. А потім, через кілька секунд, він спробує запустити головні генератори; усі функції, усі двері та ліфти знову запрацюють, фреон знову циркулюватиме, і «Транскод» буде в безпеці.

Та коли Стретмор рушив до рубильника, він збагнув, що залишилася одна остання перешкода: тіло Картукяна й досі лежало на охолоджувальних ребрах. Якщо вирубати струм, а потім запустити головний генератор, знову станеться коротке замикання й знеструмлення. Труп треба було усунути.

Стретмор окинув поглядом химерні рештки плоті й схилився над ними. Простягнувши руку, він вхопився за п’ясть загиблого. На дотик його плоть була схожа на пінопласт. Тканини спеклися. Усе тіло втратило вологу. Командир заплющив очі, міцніше вхопився за п’ясть — і смикнув. Тіло піддалося на дюйм чи два. Стретмор смикнув сильніше. Тіло знову трохи зсунулося. Командир смикнув щосили — і раптом позадкував та полетів навзнак у воду, боляче вдарившись спиною об кожух генератора. Силячись сісти, Стретмор із жахом витріщився на предмет, який тримав у руці: то було передпліччя Картукяна. Воно відірвалося біля ліктя.

А нагорі чекала Сюзанна, заклякнувши, наче паралізована, на кушетці у блоці № 3. Ґейл лежав біля її ніг. Вона навіть уявити не могла — чому ж командир так затримується? Спливали хвилини. Вона намагалася викинути Девіда з думок, але марно. З кожним новим виттям сирен слова Ґейла відлунювали в неї в голові. «Мені щиро жаль Девіда Бекера». Сюзанні здалося, що вона ось-ось збожеволіє.

Жінка вже збиралася була скочити й вибігти до шифровідділу, як нарешті сталося те, чого вона чекала: Стретмор вимкнув рубильник і вирубив струм.

І вмить шифрувальний відділ поглинула тиша. Сирени змовкли, наче вдавилися власним виттям, а монітори в блоці № 3 заблимали і згасли. Труп Ґреґа Ґейла розчинився в темряві, і Сюзанна інстинктивно підібрала ноги на кушетку, а потім загорнулася в Стретморів піджак.

Темрява.

Тиша.

Іще жодного разу не чула вона в шифровідділі такої тиші. Низьке гудіння генераторів чулося завжди. А тепер не чулося нічого — тільки величезна машина важко дихала й полегшено зітхала. Вона поволі остигала — шиплячи й потріскуючи.

Сюзанна заплющила очі і стала молитися за Девіда. Її молитва була проста: вона благала Бога, щоб той захистив чоловіка, якого вона кохала.

Сюзанна не була релігійною людиною й тому ніколи не сподівалася на відповідь на свою молитву. Та коли біля її грудей почулося якесь дрижання, вона аж підскочила від несподіванки. І вхопилася за груди. За мить вона збагнула — вібрацію, яку вона відчула, йшла не від десниці Господньої. Ця вібрація йшла з кишені командирського піджака. На своєму пейджері він вимкнув дзвінок й увімкнув беззвучний вібратор. Хтось прислав командиру Стретмору повідомлення.

А шістьма поверхами нижче біля рубильника стояв Стретмор. Тепер на підземних поверхах шифрувального відділу було темно, хоч в око стрель. Він якусь мить постояв, насолоджуючись темрявою. Згори на нього капала вода. То була наче буря посеред ночі. Стретмор закинув голову, щоб теплі краплини змили його провину.

«Я — переможець».

Він нахилився і змив зі своїх рук залишки плоті Картукяна.

Його мрії про «Цифрову фортецю» зазнали фіаско. Що ж, він зможе з цим змиритися. Тепер єдиним, що мало значення, була Сюзанна. Уперше за багато десятиріч він зрозумів, що існувало в житті дещо більше, аніж батьківщина та честь.

«Я пожертвував найкращі роки свого життя батьківщині та честі. А як же кохання?»

Надто довго він позбавляв себе цієї втіхи. І навіщо? Щоб побачити, як якийсь молодий викладач викрадає його мрії? Стретмор створив Сюзанну, виплекав її. Він захищав її. Він заслужив її. І тепер нарешті він отримає її. Сюзанна шукатиме захисту в його обіймах, коли їй більше ні до кого буде звернутися по допомогу. Вона прийде до нього — беззахисна й безпорадна, убита горем, і він із часом продемонструє їй, що кохання загоює будь-яку рану та вгамовує будь-який біль.

• Предыдущая
• 73/88
• Следующая