Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 74

• Предыдущая
• 74/88
• Следующая

Честь. Батьківщина. Кохання.

Невдовзі Девіда Бекера принесуть у жертву заради цих трьох високих понять.

Командир воскреснув із люка, наче Лазар із мертвих. Одяг на ньому геть увесь намок, але хода його була легкою та впевненою. Розмашистими кроками він рушив до блоку № 3, до Сюзанни. Назустріч своєму майбутньому.

Підлога шифровідділу знову купалася у світлі. Фреон вливався в задимлений розпечений «Транскод», наче збагачена киснем кров. Стретмор знав, що охолоджувачу знадобиться кілька хвилин, щоб дістатися до нижньої частини корпусу й запобігти загорянню найнижчих процесорів, але був певен, що вжив заходів вчасно. Він тріумфально зітхнув, передчуваючи перемогу — і не знаючи правди: було надто пізно.

«Я — переможець!» — знову майнуло в його голові. Він не звернув увагу на зяючу діру в стіні блоку № 3 і пішов до електронних дверей. Ті засичали й відчинилися. Командир зробив крок усередину.

Перед ним стояла Сюзанна — мокра та скуйовджена. На ній був його піджак. Вона була схожа на першокурсницю, що потрапила під дощ. А він почувався старшокурсником, який віддав їй свій светр. Уперше за багато років він відчув себе молодим. Його мрія справджувалася.

Та коли Стретмор підступив ближче, то збагнув, що дивиться в очі жінці та не впізнає її. Вона пропікала його крижаним поглядом. Від ніжності не залишилося й сліду. Сюзанна Флетчер стояла, заціпенівши, немов непорушна кам’яна статуя. Єдиним помітним рухом були сльози, що котилися з її очей.

— Сюзанно?

По її тремтячій щоці скотилася сльоза.

— Що трапилося? — благально спитав командир.

Калюжа крові з тіла Ґейла розповзлася по килиму, немов нафтова пляма поверхнею океану. Стретмор бентежно зиркнув на труп, а потім — на Сюзанну.

«Невже вона знає? Але ж звідки? Не може вона нічого знати, — подумав Стретмор. — Бо я замів усі сліди».

— Сюзанно? — знову промовив він, підступаючи ближче. — Що сталося?

Та Сюзанна навіть не ворухнулася.

— Ви непокоїтеся через Девіда?

Куточок її рота злегка затремтів.

Стретмор підступив іще ближче. Він хотів був простягнути до неї руку, але завагався. Згадка про Девіда стала тріщиною в греблі, що стримувала велике горе. Тріщинка поволі розходилася: спочатку тремтіння, потім наче оглушлива хвиля нещастя пронеслася її венами. Насилу стримуючись, Сюзанна розтулила рота, щоб заговорити. Але не змогла.

Не відриваючи крижаного погляду від Стретмора, вона витягнула руку з кишені його піджака. У руці вона тримала якийсь предмет. А потім простягнула його командиру тремтячою рукою.

Стретмор очікував побачити «берету», націлену йому в живіт. Та пістолет і досі лежав на підлозі, так доречно вкладений у руку Ґейлу. Предмет у Сюзанниній руці був меншим за розміром. Стретмор витріщився на нього — і за мить усе второпав.

Поки він витріщався, реальність спотворилася, а час поповз повільно, немов слимак. Він почув биття власного серце. І чоловік, який упродовж років звик перемагати титанів, вмить пропав, безслідно щез. Його кохання вбило — власне глупство. Він зробив простий шляхетний жест — накрив її своїм піджаком. А в ньому залишив свій пейджер.

Тепер уже Стретморові настала черга непорушно заціпеніти. Сюзаннина рука затремтіла ще сильніше, і пейджер упав до ніг Ґейла. Із виразом людини, яку зрадили, вона кинулася повз нього й вискочила з блоку № 3.

Командир їй не заважав. Неквапливо, як в уповільненому кіно, він нахилився і взяв пейджер. Нових повідомлень там не було — Сюзанна прочитала їх усі. Охоплений відчаєм, Стретмор прокрутив увесь список:

Список ішов далі. Хвиля жаху накотилася на Стретмора. «Я все зможу пояснити! Хто-хто, а вона мусить зрозуміти! Неодмінно зрозуміє! Батьківщина! Честь!» Та залишилося ще одне повідомлення, якого він іще не побачив і яке ніколи не зможе пояснити. Тремтячи від страху, він прокрутив список і прочитав останнє повідомлення:

Стретмор похнюпився. Його мрія померла.

Похитуючись і спотикаючись, Сюзанна вийшла з блоку № 3.

Немов у трансі, вона рушила до головного виходу з шифрувального відділу. У її голові відлунювали слова Ґреґа Ґейла: «Сюзанно, Стретмор уб’є мене! Сюзанно, командир тебе кохає!»

Дійшовши до величезного округлого порталу, Сюзанна у відчаї заходилася тицяти пальцями по клавіатурі. Та двері навіть не поворухнулися. Вона спробувала знову — і знову величезна плита не послухалася її. Сюзанна приглушено скрикнула — вочевидь, вимкнення електроенергії стерло всі вихідні коди. Вона й досі залишалася в пастці.

Раптом ззаду дві руки беззвучно зімкнулися навколо неї, обхопивши її наполовину оніміле тіло. Дотик був знайомий, однак огидний. Йому бракувало грубої сили Ґейла, однак у ньому відчувалася жорсткість доведеного до відчаю чоловіка, відчувалася сталева внутрішня рішучість.

Сюзанна обернулася. Чоловік, що намагався зупинити її, був розгублений та переляканий. Такого виразу обличчя вона не бачила в нього ніколи.

— Сюзанно, — благально мовив він, не випускаючи її з обіймів. — Я все поясню.

Вона спробувала вирватися.

Та командир міцно тримав її.

Сюзанна хотіла закричати, але втратила голос. Спробувала побігти, але сильні руки вхопили її й потягнули назад.

— Я кохаю тебе, — пошепки мовив командир. — Я завжди тебе кохав.

Сюзанні стало неймовірно гидко.

— Залишайся зі мною.

А в голові в Сюзанни повільно оберталися моторошні образи: яскраво-зелені очі Девіда, що навіки закриваються; труп Ґреґа Ґейла, з якого кров витікала на килим; Філ Картукян — розтрощений і обгорілий — лежить на генераторах.

— Біль мине, — шепотів голос. — І ти знову покохаєш.

Та Сюзанна нічого не чула.

— Будь зі мною, — благав голос. — Я загою твої рани.

Вона стала безпорадно пручатися.

— Я зробив це заради нас. Ми створені одне для одного, Сюзанно, я кохаю тебе. — Слова лилися так, наче Стретмор десять років чекав, щоб їх вимовити. — Я кохаю тебе! Кохаю!

Тієї самої миті за тридцять ярдів від них, немов заперечуючи огидне й жалюгідне зізнання Стретмора, з «Транскоду» вирвалося несамовите злобне шипіння. То був новий звук — віддалене лиховісне шкварчання, що, наче удав, піднімалося з глибин шахти. Виявилося, що фреон не встиг вчасно добратися до потрібної позначки.

Командир відпустив Сюзанну й обернувся до суперкомп’ютера вартістю два мільярди доларів. Його очі розширилися від жаху.

— Ні! — скрикнув він, вхопившись за голову. — Ні-і-і-і!

Ракета заввишки шість поверхів здригнулася. Спотикаючись і похитуючись, Стретмор зробив кілька кроків до корпусу суперкомп’ютера. А потім упав на коліна — як грішник перед розгніваним богом. Та марно. У нижній частині шахти щойно спалахнули титаново-стронцієві процесори «Транскоду».

Клубок вогню, що мчить угору крізь три мільйони силіконових мікропроцесорів, видає неповторний, нечуваний звук. Тріскотіння лісової пожежі, завивання торнадо, сичання викиду пари з гейзера — усе це змішалося всередині велетенського корпусу, що здригався й вібрував. То був подих диявола, що вирвався із запечатаної порожнини, шукаючи виходу. Стретмор стояв навколішки, немов загіпнотизований моторошним шумом, що підіймався до них із глибин підземелля. Найдорожчий у світі комп’ютер ось-ось мав перетворитися на палаюче пекло вісім поверхів заввишки.

Неквапливо, як в уповільненому кіно, Стретмор знову обернувся до Сюзанни. Вона стояла, заціпенівши, біля дверей шифрувального відділу. Здавалося, її постать мерехтіла у світлі флуоресцентних ламп. «Вона — янгол», — подумав Стретмор, вдивляючись у її очі, шукаючи в них раю небесного, а побачив лише смерть. Смерть віри. Кохання й честь зникли. Фантазія, якою він жив усі ці роки, померла. Ніколи Сюзанна Флетчер не належатиме йому. Ніколи. Несподівана порожнеча, яка його обхопила, була приголомшливою й нездоланною.

• Предыдущая
• 74/88
• Следующая