Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 50

• Предыдущая
• 50/94
• Следующая

Вона знов застогнала, підняла на голову свій кошик і понуро почвалала геть.

Засмучений Том рушив назад. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок з тубероз, очі радісно блищали.

— А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запріг коників і покатав мене в новій колясці, — мовила вона, схопивши його за руку. — Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий…

— Не гаразд мені, панночко Єво, — сумно відказав Том. — Але коників я зараз запряжу.

— Ні, скажи мені, Томе, що таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.

Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на личку, і очі їй затьмарила глибока тінь. Згорнувши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.

— Томе, не треба запрягати коників. Я не хочу кататися, — сказала вона.

— Чому, панночко Єво?

— Ці речі западають мені в серце, — мовила Єва. — Так, западають у серце, — серйозно проказала вона знов. — Я не хочу нікуди їхати, — і, повернувшись, пішла в дім.

Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.

— А що таке з Прю? — спитала Діна.

— Прю більше не ходитиме, — Загадково відказала жінка.

— Чому? — здивувалася Діна. — Померла вона, чи що?

— Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі, — сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.

Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.

— То що ж там усе-таки сталося з Прю? — запитала вона.

Жінці самій кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись, вона тихо й таємниче промовила:

— Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і її замкнули в коморі. Вона була там цілий день, а потім я чула, як вони казали, що її обсіли мухи і вона мертва!

Діна звела руки догори і, обернувшись, побачила поруч себе маленьку Єванжеліну. Великі, незбагненні очі дівчинки розширилися з жаху, щоки й уста побіліли.

— Ой лишенько! Панночка Єва зараз зомліє! І як це ми недогляділи, що вона таке почула? Ну й розгнівається ж її тато!

— Я не зомлію, Діно, — твердо мовила дівчинка. — І чому це мені не можна такого чути? Певне ж, слухати мені легше, ніж бідолашній Прю було мучитись.

— Ой, та що ви! Ця історія зовсім не для такої малої тендітної панночки, як ви. Ще, гляди, до смерті налякаєтесь!

Єва тяжко зітхнула й „повільно, зажурено побрела нагору.

Міс Офелія стривожено запитала Діну, що сказала їй пекарева служниця. Діна переповіла їй усе до слова, а Том додав до цього деякі подробиці, що їх вивідав у тієї ж таки жінки ще вранці.

— Обурлива історія! Жах та й годі! — вигукнула міс Офелія, заходячи до кімнати, де Сен-Клер лежав, читаючи газету.

— Ну, яке там ще неподобство скоїлось? — запитав він.

— Яке? А ось яке: замордували стару Прю! — відказала міс Офелія і детально переповіла йому все, що чула, особливо наголосивши найразючіші подробиці.

— Я так і думав, що колись цим скінчиться, — сказав Сен-Клер, знову беручись до газети.

— Ви так і думали! А ви не думаєте, що треба щось вдіяти? — спитала міс Офелія. — Невже у вас тут нема чиновників, що втручалися б у подібні справи?

— Заведено вважати, що в таких випадках найбільш зацікавленою особою є власник і що це досить надійна охорона. А коли людина сама волів знищувати свою власність, то я вже й не знаю, що тут можна вдіяти. Здається, та нещасна жінка була злодійка і п’яничка, отож навряд чи вдасться збудити до неї співчуття.

— Це ж нечувана жорстокість! Це просто жахливо, Огюстене!

— Люба сестрице, моєї вини тут нема, і зарадити цьому я теж нічого не можу, бо якби міг, то щось таки вдіяв би. Та коли низькі, бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найкраще заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.

— Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?

— Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ — принижений, темний і пасивний — беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості жителів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині благородній і чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу, — це старатися не чинити несправедливості сам.

Вродливе обличчя Сен-Клера на мить потьмарила досада, але він зараз же весело усміхнувся і сказав:

— Та ну ж бо, сестрице, не дивіться на мене так грізно. Ви оце побачили краєчком ока лиш маленький зразок того, що так чи інакше діється в цілому світі. Якщо вдаватися в усі болі й кривди навколо, то й серця не вистачить. Це однаково, що надто пильно доскіпуватись до кожної дрібниці в Діниній кухні.

І, відкинувшись на канапі, Сен-Клер заглибився в газету.

Міс Офелія сіла й витягла своє плетиво. Вона сиділа, аж потемнівши з обурення, і ревно плела, та думки пекли її вогнем. Нарешті вона не витримала й заявила:

— Знаєте що, Огюстене, ви собі миріться з цим, коли хочете, а я не можу. Боронити такий лад просто ганебно — ось як я вважаю!

— Що таке? — спитав Сен-Клер, зводячи на неї очі. — А, ви знов про те саме?

— Я кажу, просто ганебно з вашого боку захищати такий лад! — промовила міс Офелія, ще дужче розпалюючись.

— З мого боку, голубонько? А хто вам сказав, що я його захищаю? — здивувався Сен-Клер.

— Звісно, що захищаєте, — всі ви, південці. А як ні, то чого ж ви тримаєте рабів?

— Невже ви така свята простота, що гадаєте, ніби ніхто в цьому світі ніколи не робить того, що вважає за несправедливе? Невже вам самій не трапляється чи не траплялося такого чинити?

— Коли й трапляється, я потім каюсь, — відказала міс Офелія, старанно орудуючи спицями.

— От і я теж, — докинув Сен-Клер, чистячи апельсин. — Я тільки те й роблю, що каюсь.

— Чому ж ви й далі чините погано?

— А ви, моя люба сестрице, ніколи не чинили погано після того, як покаялись?

— Хіба лиш тоді, коли було надто важко встояти проти спокуси, — сказала міс Офелія.

— Ну, то мені теж надто важко встояти, — мовив Сен-Клер. — У цьому-от і вся причина.

— Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.

— Е, я ось уже десять років таке собі постановляю, — мовив Сен-Клер, — та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?

— Огюстене, — поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво, — мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все-таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.

— Та ну ж бо, сестрице, — сказав Сен-Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна, — не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки, — щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #

— Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен, — сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.

— Страшенно серйозна, — погодився Сен-Клер, — а я… а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі… О, ідея! — вигукнув він, ураз підводячись. — Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних, — ось у чому вся штука.

• Предыдущая
• 50/94
• Следующая