Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 51

• Предыдущая
• 51/94
• Следующая

— Ой Огюстене, який же ви пустомолот!

— Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля… Отже, починаю, — мовив Сен-Клер, присуваючи до себе кошик. — Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два-три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає…

— Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно, — обізвалася міс Офелія.

— Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице, — мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу, — як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування, — всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого — ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найбільших його мерзот.

Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен-Клер, явно потішений цим, провадив далі:

— Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний — отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і можу це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати — нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці — нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по-моєму, рабство!..

Сен-Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.

— Запевняю вас, — промовив Сен-Клер, раптом спинившись перед нею, — хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші — шахрайством, крадіжкою чи картярством, — то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!

— Огюстене, Огюстене! — мовила міс Офелія. — Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.

— На Півночі! — проказав за нею Сен-Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду. — Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого… А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.

За столом Марі згадала про історію з Прю.

— Певне, ви тепер вважатимете всіх нас за варварів, сестрице, — сказала вона.

— Я вважаю, що це варварський вчинок, — відказала міс Офелія, — але зовсім не думаю, що всі ви тут варвари.

— Повірте мені, — мовила Марі, — серед цього люду є такі, що з ними просто неможливо ладнати. Такі вони погані, що їм і жити ні до чого. Отож я не маю до них ані крихти співчуття. Коли б вони шанувались, такого не сталося б.

— Але ж, мамо, — обізвалася Єва, — бідолашна Прю була така нещасна! Вона й пити через те почала.

— Ет, дурниці! Нібито це її виправдує! Я й сама дуже часто буваю нещасна. Як на мене, — замислено мовила вона, — то я терплю такі тяжкі муки, яких їй і не снилося. Ні, все це від того, що вони такі погані. Деяких з них не приборкаєш і найсуворішим поводженням. Пригадую, у батька був один негр, такий ледачий, що аж з дому тікав, аби тільки не працювати. Втече ото й вештається довкола по болотах, крадіжки чинить і всіляке інше самовілля. Зловлять його, було, відшмагають, а йому хоч би що. А останній раз то вже поповзом утік, бо й ходити не міг, та так і сконав у болоті. І все те без ніякої причини, бо слугам у батька завжди жилося добре.

— А от я колись приборкав одного такого, — мовив Сен-Клер, — що його не міг приборкати жоден доглядач і жоден хазяїн.

— Ти? — здивувалася Марі. — Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.

— То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як-небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести-семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.

— То що ж ти все-таки йому робив? — запитала Марі.

— Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.

— І він пішов? — спитала міс Офелія.

— Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.

Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.

Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.

• Предыдущая
• 51/94
• Следующая