Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 43

• Предыдущая
• 43/66
• Следующая

А в цей час, швидше за все, Сарана вже штурмує Чорний Замок. Скільки протримається Максиміліан? І що мені робити?

Я поклала монетку разом із ланцюжком у ту саму нагрудну кишеню, де вже лежали два листи. Една монотонно схлипувала в домі. Я подумала — і ввійшла.

— Едно, пробач за сукню. Це не я. Це меч.

Вона не піднімала голови, скиглила, мов побитий собака.

— Ти пам’ятаєш тих штукарів? Ну, які роздавали монетки? Можеш когось упізнати? Як вийшло, що саме ця дісталася тобі?

— Я не знаю… Нічого не знаю. Залиш мене.

— Скажи правду хоч раз у житті: навіщо ти поміняла дитину?

Вона підняла голову. Обличчя її, червоне, запухле, втратило останні сліди краси:

— Ті, хто крадуть дітей, знають свою справу: король ніколи не полюбив би підмінка. Не відчув би до нього справжньої батьківської прихильності. Я не хотіла ні з ким ділити його любов.

— Ну, ти й сволота, — тихо сказала я.

— Так, — вона задерла підборіддя. — Я сволота. Знущайся з мене. Плюй у мене! Ображай! Рви останню сукню! Вбий мене та закидай могилу мою лайном! Не соромся! Я ж сволота!

Щоб не вдарити її, я пішла геть.

Я брела вулицями, й люди розступалися, проводжаючи мене пильними поглядами.

Я думала про те, що Оберон справді не полюбив Олександра, як сина. Олександр це відчував. Можливо, й виріс егоїстом через те, що все життя, не знаючи правди, відчував себе підмінком. А може, почувався підмінком тому, що егоїст? Хто тепер дошукається правди?

І ще я думала про королеву, яка заблукала на вивороті й тепер на її надгробку лежить кам’яний Зшивач.

І ще я думала про себе. Що доведеться знову йти на виворіт, розплутувати червону нитку, а завіса перед очима непомітно щільнішатиме, й можливо, наступного разу мені не вдасться продертися крізь неї. І що жебрак, якого я бачила в таверні ось у цьому самім місті, вже багато років перебуває під владою вивороту. І люди, яких я знаю, живуть під цим гнітом, поринаючи дедалі глибше. Вони називають це «депресією», або «розлиттям жовчі», або ще знаходять якісь слова, але суть та сама: вони бачать світ із вивороту й вірять, що лице в життя зовсім відсутнє.

І ще я думала, що за штука ця любов, про яку всі так багато говорять, особливо на день святого Валентина. І що за людина Една, якщо в її виконанні навіть любов виявляється знаряддям тортур.

Отямилася я в передмісті — біля будинку скульптора.

Дівчинка Улейка сиділа в кутку подвір’я із закопиленою губою. Вуха в неї були підозріло червоні — схоже, їх недавно хтось накрутив.

— Так, — буркнула вона у відповідь на моє запитання. — Їх розкидають штукарі на ярмарках. Так, бажання тільки одне. Ні, на них нічого не можна купити. Так, бажання виконуються! — звична балаканина, схоже, розвіяла її кепський настрій. — Я задумала шоколад, а отримала цукор на паличці, але краще, ніж нічого. А довготелеса Піфа минулого тижня задумала нареченого, і ось — уже весілля призначили!

Трикутну монетку я не дала їй до рук — сама не знаю чому. Улейка розглядала її на долоні в мене.

— Ні, таких не бачила. Ой, яка гарна! Подаруй мені, га? Або хочеш, поміняємося на що-небудь?

І тут із будинку вийшов її батько. Улейка знову набурмосилась, відступила на задній двір, за стоси дрів, у кропиву.

Скульптор ретельно витирав руки чистою ганчіркою:

— То що ж, магу дороги? Ти бачила відьму?

— Так.

— Вона зізналася?

— Не зовсім. Вона… скажіть — а штукарі є в місті? Де їх можна знайти?

— Зазвичай бувають, — він кинув ганчірку сушитися на тинок біля квітника. — Син скобаря, син бондаря та дівка одна приблудна — зібрали трупу, збирають із люду грошики за всякі жарти, фокуси, непристойні трюки… А як ярмарків нема, працюють підмайстрами в батьків, еге ж. Дівка в корчмі прислуговує.

Він помовчав, міркуючи. Я сподівалася, що він іще щось скаже — і сподівання справдилися.

— А позаминулого разу чужі приїздили. Наших прогнали, начебто навіть і око підбили бондаревому синкові. Трюки в них нікчемні… зате монеток розкидали багато.

— Хто такі?

— Я звідкіля знаю? У мене угода була на ярмарку з одним купцем про поставки мармуру. Ось і побачив їх, вік би не бачити. Два мужички, пики чисто розбійницькі, а з ними бабисько товстелезне, мов куля.

— Бабисько?!

— Отакенна, мов колода, — скульптор розвів великими руками, — Я до неї придивлявся… Знаєш, я обличчя схоплюю миттю, робота така. А тут… Наче туман. Не запам’ятовується — і все. Відведеш погляд, і ввижається якась нісенітниця, очі мов дірки, рот як тріщина. А знову подивишся — начебто нічого собі тітка, звичайна.

— І саме вона розкидала монетки бажань, — сказала я пошепки.

— Так… Люд розщедрився, справжніми монетами платив за такі дурниці. Улейка одну підібрала…

Він щось іще казав, але я не чула. Королева Туману, вона ж Мрячна Бабера. Одвічний ворог Оберона. Ворог Королівства. Мій особистий ворог.

«У мене є Королівство, — сказав колись Оберон. — А в неї — тільки туман над прірвою, тільки холодець невідкритого світу… Вона там живе. Завжди».

Як же це було давно! Того дня, коли я отримала свій посох. Королівство тільки вирушило в дорогу, ми готувалися вступити на невідкриті землі, населені чудовиськами. Я була тоді дурненькою малою дівчинкою, але Оберон розмовляв зі мною, як із рівнею.

«А… чого вона від нас хоче?». «Нічого особливого. Вона хоче, щоб нас не було». «Чому? Що ми їй зробили?». «Ми пов’язуємо тонкий світ із «грубим». А вона розділяє їх назавжди. Якщо нас не буде — настане привілля для неї…»

Тоді я не зрозуміла його до кінця. Далі дуже багато всього трапилось, і лише тепер, здається, розумію.

Ось фея над квіточкою — до того чарівна, що навіть здається вигаданою. Оце торговець у крамниці — не вигаданий, діловитий, і нічого чарівного в ньому нема; Королівство з’єднує те, що з’єднати, здавалося б, не можна. Робить чарівництво реальним, а в найбуденнішу повсякденність вносить таке, до чого не можна доторкнутися рукою…

Мрячна Бабера, яка з давніх-давен мріє знищити Оберона та вбити мене, нарешті домоглася свого. І марно ганятися за нею околицями світу, шукати на невідкритих землях, погрожувати мечем або посохом: справу зроблено велике бажання Едни переплавилося на величезне й страшне чаклунство…

— То що ж відьма? — нагадав про себе скульптор. — Я ж бо сподівався, магу дороги, що ти її виженеш…

— Та жінка не відьма. Вона так само задумала бажання на монеті.

Скульптор підніс до очей ланцюжок; монета-кулон погойдувалася, кидаючи відблиски на його суворе обличчя.

— Я не знаю, що це, — голос скульптора здригнувся. — Я не маг і не вчений, але скажу тобі відразу: це не просто монетка бажання. Відьма обдурила тебе.

— Її обдурили. Чи вона сама себе обдурила.

Він недовірливо похитав головою.

— Усяке буває, — кинув невиразно.

Оглянув мене з голови до ніг із жалем; он які бувають дурні довірливі маги, читалося в його погляді.

— Спасибі вам, — сказала я. — Мені час іти.

Я за інерцією квапилася. Ще й досі здавалося, що треба швидко, дуже швидко зробити важливу справу — знайти сліди Оберона; а тим часом я цілком розуміла, що час пошуків збіг.

Чисте повітря Королівства вдарило мені в обличчя — чисте повітря з ледь відчутним присмаком диму. Я стояла перед замком, біля самих воріт. Масляниста вода в рову була затягнута брижами — такі брижі з’являються в повнім цебрі, якщо вдарити по ньому ногою.

У Королівстві тремтіла земля. Здригалася, наче від страху: грум. Грум-м-м. Глинистими стінками рову скочувалися камінчики. Навколо стояла щільна пітьма, та вже наближався світанок. Сарані залишилася до мети, можливо, тисяча кроків. Може, й менше.

• Предыдущая
• 43/66
• Следующая