Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 44

• Предыдущая
• 44/66
• Следующая

Замок був покинутий, ніде не виднілося й вогника. Я подумала про Гарольда — де він, що з ним? Згадала, як він назвав мене посібницею некроманта, і стисла зуби. Розбіглася й злетіла в темне, вкрите хмарами небо.

У темряві замок здавався викарбуваним на сірому металі. У мага, який дивиться нічним зором, очі світяться, мов два зелені ліхтарі. Якщо мене помітять шпигуни нового короля — впізнають і донесуть; втім, я знайду некроманта раніше.

Звідтоді як Максиміліан став дорослим, ми ще ніколи не сходилися з ним у двобої. Я відчувала, що час цей наближається. І добре, якби двобій був чесним… Хоча надії на це мало.

Політ допоміг на кілька хвилин заспокоїтися. Колись, зависаючи на руків’ї Зшивача, я почувалася цуценям над прірвою. Тепер не я теліпалася на мечі, а меч, просмикнутий у ремінну петлю, погойдувався в мене на поясі. Згори земля здавалася спокійною, ніби мирно спала в очікуванні нового дня. На сході ледь світлішав обрій…

А на заході розгоралася заграва, немов накочувалась велика пожежа. Я звертала все на схід та на схід, поки не опинилася над скелями.

Там горіли вогні. У порівнянні зі смолоскипами Сарани вони здавалися крихітними й кволими, як світлячки поруч із багаттям. Я спустилася нижче й змогла розрізнити людей, які метушилися там: усі проходи й стежинки, наскрізні печери, що вели до озера, закидалися валунами й цілими уламками скель. Колишні стражники, колишні вояки принца-деспота, колишні ополченці працювали, як заведені, й не було видно ні п’яних, ні ледарів. Уже що-що, а дисципліну в рядах некромант організувати зумів.

Мене не помітили. Завдяки рятівній темряві я долетіла до самого замку. Тут стало складніше: обабіч дороги, що вела від воріт до входу, горіли смолоскипи. Колись безлюдна місцина ожила — тут зібралися, певне, найкращі воїни деспота: всі мовчазні, всі при зброї, жодного натяку на метушню чи розбрат. Усі готувалися до оборони; чимось це нагадувало ту метушню на стінах, якою два дні тому керував Гарольд. І не нагадувало водночас: до цього не можна було застосовувати слово «метушня», всі просто виконували свої завдання, мов роботи.

Або як зомбі.

Мене облило потом попри холодний вітер. Я придивилася до солдатів: ні, вони були живі, хоч і дуже бліді. Зате на підвищеннях, на виступах скель, які оточували дорогу, я побачила мертвих арбалетників.

Ладна заприсягтися: за життя це були ті самі, що цілилися в переможеного Гарольда, коли принц-деспот його допитував. Це вони обтикали болтами здохлу ворону, підіслану некромантом. Тепер вони самі зробилися такими, як та ворона: оживлені чужою волею, покірні єдиному наказові — стріляти в чужинців і бунтарів.

Вони помітили мене секундою пізніше, ніж я їх. Піднесли арбалети. На щастя, я вже мала досвід повітряного бою та випробуваний вдалий маневр, який одного разу спрацював проти Сарани: я свічкою рвонулася вгору, туди, де постріли не могли мене дістати.

Іній осів на віях. Лезо Зшивача зробилося матовим. Він пересилив себе, думала я; Максиміліан з дитинства боявся мерців. До судоми. Тепер хлопчик виріс. Мертвяки в нього на службі, кістяки зустрічають гостей на порозі. «Адже це замок некроманта, ти не забувай»…

Я можу, впавши зверху шулікою, позбивати їх вогнем із посоха. Мені це цілком до снаги. Але тоді вийде, що я воюю на боці Сарани?

Якщо один твій смертельний ворог зчепився з іншим —  — хто з них тобі друг?

Сарани полчища. Тьма. Але якщо військо некроманта буде рости з кожним убитим ворогом… Якщо він підніме полеглих у бою стоногів і ті обернуться проти живих хазяїв… Теліпаючись високо в небі, де крижаний холод і нема чим дихати, я думала в розпачі: що ж краще? Королівство некроманта — чи вічне життя без Королівства?

І мені схотілося додому.

Геть звідси. Годі вже, все загинуло, тріумфуй, Королево Туману. Дивлячись на всі ці лиха, якось краще розумієш, що твоє звичайне нудне життя зовсім не таке вже й погане. Добре спокійно спати ночами, гуляти з друзями, читати книжки. Ходити в кіно…

Але навіть якщо я повернуся додому, некромант і принц-деспот рано чи пізно відвідають мене. У моїх інтересах — не дратувати їх. Піти зараз і сидіти тихо…

Мої злі сльози пролилися вниз. Напевно, солдати прийняли їх за дощ.

Мені пощастило. Я приземлилася на широкому карнизі й застигла — у світанкових сутінках мене можна було прийняти за горгулію. Внизу відкритою галереєю пройшов патруль. Притискаючись до стіни, намагаючись не скреготіти клинком Зшивача, з посохом напереваги я посунулася до вікна.

Скла тут не було. Вікно слугувало за бійницю. Якби я була важчою кілограмів на п’ять, нізащо не протиснулася б.

Усередині чувся безперервний шелест і тихе, жалібне виття. Серце в мене стугоніло, мов бубон; тільки хвилини за дві я зрозуміла, що шелестять кажани, літаючи під склепінням величезної зали, а завиває вітер у дерев’яних трубках, навмисно розвішаних на протязі. Я опинилася на вузькому балкончику, що оперізував залу на висоті п’ятого поверху. Внизу, серед величезного порожнього простору, горіли три свічки на великому потворному канделябрі. У колі світла сиділи двоє, і я їх відразу ж упізнала.

— …ти мусив її вбити! Сентиментальність — перший крок до поразки. Ти краще за мене це знаєш, ти ж некромант і спадкоємець некромантів!

Принц-деспот, причепурений у оксамит і срібло, їв криваве м’ясо з великої порцелянової тарелі. Павуки прислуговували йому. Максиміліан весь у чорному сидів навпроти у високому кріслі. Праву руку він витяг уперед; на рукаві в нього вчепився пазурами в тканину кістяк великого птаха з загнутим дзьобом.

— Чого мовчиш? — принц-деспот витер губи краєм білої скатертини.

— Чекаю, поки ти скінчиш мене повчати, — похмуро відгукнувся некромант. Кістяк на його рукаві присів, розгорнув куці крила.

Деспот крекнув:

— Ми згубили шляхи до відступу, ваша величносте.

— Я не збираюся відступати. Я зумію втримати свій замок. Ти знаєш, що це значить.

— Це значить, що тижнів за два почнеться голод. Слід було визначити в інтенданти твого друга-людожера. Він знайшов би спосіб добути свіжого м’ясця.

— Не найгірша ідея, — Максиміліан сухо посміхнувся. Пташиний кістяк змахнув кістяними крильми, намагаючись злетіти, й ледь не звалився з рукава. Максиміліан притримав його.

— Бракує махового пір’я, — сказав принц-деспот.

— Бракує, — погодився Максиміліан. — Це проблема.

Їхні голоси чулися виразно, відбивалися від стін, долітали до балкону, де я причаїлась. Мені здавалося, що мій подих розноситься громом і що вони от-от задеруть голови, щоб глянути, хто там шумить.

— Дівчисько слід випхати до її дрібного світу силоміць або хитрістю, — провадив принц-деспот. — Де воно? Як його шукати?

— Не маю жодного уявлення.

— Невже ти, могутній маг, не в змозі її зачути?

— Вона теж могутній маг. І мені начхати, де вона. Я не збираюся здавати Королівство Сарані — я вже сказав.

Максиміліан зашепотів, супроводячи це складними рухами пальців на обох руках. Кістяк стрепенувся. Крила його затяглися начебто газовим полум’ям, подовшали — зелений вогонь, здавалося, замінив птахові оперення. Максиміліан клацнув пальцями — кістяк, огорнутий зеленавими вогненними стрічками, злетів над столом і заколихалися язички свічок.

— Розвідка, — сказав Максиміліан.

Моторошний птах піднявся вище, пролетів повз мене й випурхнув у те саме вікно-бійницю, яким я влізла кілька хвилин тому. На щастя, він нічого не освітлював — навпаки, пітьма навколо нього щільнішала.

Я перевела подих, знову глянула вниз. Принц-деспот відсунув тарілку з обгризеною кісткою:

— Гаразд. Якщо я доставлю її тобі — ти погодишся перевести в її світ нас обох?

— Так, — відгукнувся Максиміліан по нетривалій паузі. — Мені буде спокійніше, якщо ти заберешся звідси… Тільки врахуй: за кілька років тут буде величезне Чорне Королівство, яке досягне свого розквіту. І я десять разів подумаю, перш ніж приймати назад перебіжчиків.

• Предыдущая
• 44/66
• Следующая