Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 47

• Предыдущая
• 47/66
• Следующая

Ні, з Сараною не можна домовитися. Як тарган, втікаючи під раковину, не може домовитися з господарем кухні; ми для цих кочівників — таргани…

Хмари опустилися так низько, що з безпечної висоти я не могла розгледіти нічого внизу, а коли виявлялась під хмарами, негайно ж підставляла себе під град стріл. Виснажена та змерзла, я повернула геть від скель, до моря, до Оберонового замку. Маленька тепла надія жила в моєму животі. Крихітна, зовсім квола. Остання.

Сарана розтікалася, підминаючи під себе все довкруж.

Я бачила під собою ліси й чагарники, які незабаром повинні були стати голою землею. Бачила сільця, про які не буде й згадки. Сарани забагато, вона — як єдине чудовисько, як стихійне лихо, котрому не можна опиратися, не можна зарадити. На що сподівається Максиміліан? На мерців?!

Ніхто, крім мене, не знає, що він боїться мертвих куди більше, ніж будь-який його підданий. Хоч і не виказує цього. Ми всі — і я в тому числі — так часто називали його некромантом… Іноді не замислюючись, що кажемо.

Сили мої танули. Мимоволі довелося спуститись і продовжувати шлях пішки. Зшивач плутався, зачіпаючи поли плаща. У кишені лежали два складені аркуші й трикутна монетка на ланцюжку. Уся моя здобич.

Дуже хотілося їсти й пити. І спати; я падала з ніг. Почався дощ, і плащ мій, сорочка та штани невдовзі цілком змокли. Просто переставляй ноги, наказувала я собі. Там, у замку, люди. Це друзі. Хто ж іще?

На стіні замку Оберона горіли вогні. Я прискорила крок, забула навіть про втому. Дощ стояв суцільною завісою, за два кроки перед собою нічого не можна було розібрати.

— Хто йде?!

Знайомий голос. Дуже знайомий.

— Уймо, це я! Ліна!

Мій друг вийшов назустріч зі смолоскипом у руці:

— Ліно! Ну, нарешті! А Гарольд брехав, що ти до некроманта перекинулася!

Він був поранений — рука на перев’язі — але веселий і злий, як завжди.

У вартовій вежі горів вогонь. Я змокла до нитки, й першим моїм бажанням було — зігрітися.

Люди, що сиділи навкруги багаття, обернулися до мене. Я побачила тут півдесятка королівських стражників і старого канцлера, схожого на гачконосу тінь. Роззявила рота від подиву, коли побачила принца Олександра в бойовому спорядженні, принцесу Ельвіру в чорному плащі поверх шовкової сукні, принцесу Філумену, яка водила бруском по лезу сокири. Я побачила Гарольда — він сидів, тримаючи на колінах уламки свого посоха, і єдиний навіть не повернув голови, коли я ввійшла.

— Зачиніть ворота, — я облизала губи. — Підніміть міст. Сарана незабаром буде тут.

Уйма глянув на Гарольда. Той байдуже кивнув стражникам; за хвилину зовні почулося рипіння блоків. Загриміли ланцюги, брязнув метал. Замкова брама, яка за моєї пам’яті не зачинялася ніколи, зімкнула стулки.

— Ти їх бачила? — запитав Олександр. Очі в нього гарячково блищали.

— Так. Вони штурмують замок некроманта.

— Вистоїть? — прорипів канцлер.

Я завагалася.

— Не знаю.

Повернулися стражники, на ходу скидаючи мокрі каптури. Надворі періщив дощ, вода з гуркотом скочувалась у стічні рівчаки. Філумена гострила сокиру. Моя перша радість вляглася; Гарольд мовчав і не дивився на мене.

В пошуках підтримки я глянула на Уйму. Той витлумачив мій погляд по-своєму:

— Не привів я їх. Угроби змовилися з Шакалами, щоб як і раніше жити. Ну, й наші теж… Визнаємо, мовляв, тебе знову племінним вождем, тільки веди нас по свіжину. Ну, й прокляв я їх, листогризів, щоб у них зуби повипадали, щоб траву до смерті жерли.

— А Турма Двахребти?

— З’їли його, — Уйма погладив свою забинтовану руку. — Як він до печінки моєї потягся, щоб, значить, скуштувати… Я йому руку й вкоротив. А наші — вони ж як діти. Побачили, що він упав — ну й по всьому.

Я нервово ковтнула. Уйма безтурботно вискаляв білі зуби; по його круглих, мов банки, очах ніяк не можна було зрозуміти, що діється в людожеровій душі.

— Повернулися ми, виходить, із дружиною, бачимо, замок порожній… Відшукали Гарольда, а там і хлопці підтяглися. Їхні високості надійшли, — Уйма шанобливо вклонився Ельвірі. — Кепські тут справи, Ліно.

Канцлер тужно зітхнув. Філумена очужіло відклала наточену сокиру й взяла Уймин тесак, неабияк надщерблений, з засохлими темними плямами.

— Що це в тебе, магу дороги? — голосно й холодно запитала Ельвіра. Я простежила за її поглядом: принцеса дивилася на залізний череп, приколений до моїх штанів.

— А, це, — я поквапливо зняла його. Уйма схилив голову до плеча: його посмішка танула:

— Ліно? Що ж, правду сказав старший маг, і ти з некромантом злигалася?

Вони дивилися на мене — десять пар очей. Тільки Гарольд, як і раніше, — повз мене. Залізний череп, виданий Максиміліаном, пропікав долоню — але моя ніяковість дуже швидко змінилася злістю.

Щойно я готова була мимрити, виправдовуватися, пояснювати, як воно було насправді. Тепер, за єдину мить, я дуже виразно уявила собі, як жив усі ці роки Максиміліан. Відчуження, усмішечки, гримаси, бридливе розуміння в голосі: а-а, він же некромант…

— Я ні з ким не «злигалася», Уймо, — ліва моя рука вчепилася в посох, права стисла руків’я Зшивача. — У мене є друг. Який потрапив у велику халепу. Вам не подобається, що він некромант?!

Стражники перезирнулися. Філумена відклала тесак. В Ельвіри витяглося її вродливе обличчя; Олександр дивилася спідлоба. Канцлер безнадійно хитав головою. Уйма насупився. Гарольд навіть не обернувся.

— Мені теж не подобається, — сказала я крізь зуби. — Але він пам’ятає Оберона. А ви, такі шляхетні, — ні.

Здалося мені чи ні — але Гарольд ледь здригнувся. Начебто йому дуже хотілося глянути на мене, але він стримався.

— Ви хоч зрозуміли, хтось із вас, що цей некромант зробив? — я високо задерла підборіддя. — Він відволік Сарану від нашого замку, викликав вогонь на себе!

— Він зрадник, — пророкотів Уйма, і його жовті очі повужчали.

— Кого він зрадив?

— Королівство. Він захопив трон, — різко кинув Олександр.

— А кому цей трон належить по праву? Га? Ну-бо, згадайте, принце!

У Олександра сіпнулася повіка. У вежі зробилося дуже тихо, тільки хлюпотів іззовні дощ та потріскували вогкі поліна.

— Якщо маг дороги захищає некроманта, — так само холодно промовила Ельвіра, — виходить, маг дороги теж винен у зраді.

— Що?!

Навершя мого посоха налилося червоним. Ельвіра презирливо скривила губи. Я стрималася; зараз мені в жодному разі не можна було втрачати рівновагу.

— Ви хоч розумієте, що таке Королівство? — почала, переводячи погляд з обличчя на обличчя. — Як воно влаштоване зсередини? Це не просто люди, не просто придворні посади, трон і таке інше. Це живий організм, що пов’язує повсякденний світ із чарівним, як оцей меч, — я витягла Зшивач, — пов’язує виворіт усього сущого з лицем його! І в мить, коли ви забули Оберона, — ви, всі! — Королівство почало руйнуватися зсередини. Не Сарана його губить! Його губите ви, ось ви, які тут сидите й дивитеся на мене! Тому що всі ви знали Оберона. Ви всі його забули. Кожен із вас!

Уперше за кілька годин я взяла Зшивач до рук. Меч здавався страшенно важким і трусився, мов поруччя автобуса. Клинок був мокрий; я очужіло подумала, що слід би його висушити й змазати, але цієї миті понурий гачконосий канцлер раптом підстрибнув і заволав на всю вежу:

— Зшивач! Це ж Зшивач! У неї Зшивач!

Він дивився на меч у моїх руках, начебто я тримала екзотичну змію.

— Зшивач! Королева…

Він захлинувся. Його очі, що раптом покруглішали, затуманилися, начебто він силкувався щось пригадати.

— Королева… Це її меч.

— Це нічий меч, — м’яко виправила я. — Але його можна здобути для важливої справи. Королева змогла отримати його — змогла і я.

— Королева, — повторив канцлер і раптом заходився швидко терти скроні. — Королева… Вона шила цим мечем. Шила виворітні нитки. Вона вмерла, магу дороги, цей меч погубив її.

• Предыдущая
• 47/66
• Следующая