Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 48

• Предыдущая
• 48/66
• Следующая

— Не меч. Виворіт.

Канцлер не слухав мене. Усі, хто сидів навколо багаття, дивилися на нього; він ухопився за рештки свого ріденького волосся та рвонув, начебто бажаючи стягти голову з пліч:

— Королева. Я пам’ятаю… Але там було щось іще. Хтось іще. Зшивач… Королева… І ще хтось був!

— Король, — шепнула я. Тепла хвиля мурашок підняла сторч волосся в мене на тім’ї. Я від кого завгодно чекала, що він перший згадає Оберона, — тільки не від канцлера.

— Король, — повторив він недовірливо. — Так… напевне… Але я не пам’ятаю. Стільки щоденних турбот… Укази… Податки…

— Але ви ж згадали Зшивач!

Він дивився на мене й нечутно ворушив губами.

— Я вже старий, — озвався нарешті. — У мене дуже погано… з пам’яттю. Ниють кості… Незабаром ми всі помремо, навіщо ж мучитися наостанок…

І, весь такий згаслий і справді постарілий, сів знову до вогню. Губи в нього ворушились, але жодного слова не можна було розібрати.

Я постаралася впоратись із розчаруванням.

— Слухайте мене, — голос у мене почав хрипнути. — Я розповім усе. У нас дуже мало часу…

Гарольд легко підвівся. Накинув плаща, підхопив уламки свого посоха й покрокував до виходу.

— Ану стій!

Я стала йому впоперек дороги. Мій власний посох майже вперся навершям йому в живіт:

— Я змушу мене вислухати.

— Не змусиш, — він глянув на мене вперше за стільки часу, й очі в нього були, як підмерзле болото. — Геть з дороги.

— А ти зруш-но мене.

Навершям мого посоха з тріском застрибали іскри. Зшивач трусився, мов у лихоманці. Гарольд був вищий за мене на дві з половиною голови, утричі ширший у плечах і важив, напевно, вчетверо більше — але його посох було зламано.

— Сядь на місце, Гарольде.

Він примружився:

— Зброя? Проти мене?

Витримувати його погляд було непросто, але я змусила себе не відвертатися.

— Швидко він тебе навчив, — чи то сказав, чи виплюнув Гарольд. — Гідна учениця некроманта.

— Сядь! — прошипіла я. Від несправедливості його слів мої щоки спалахнули майже так само яскраво, як навершя посоха.

— Гаразд, — сказав він несподівано м’яко. — Спробуй. Спробуй залучити цих людей на свій бік. А я подивлюся.

Він повернувся на своє місце. Після зіткнення з ним у мене майже не лишилося сили на те, що я мала зробити; десятеро дивилися на мене напружено, недовірливо, обурено, презирливо…

— Добре, — сказала я. — Почнемо з Королеви Туману.

Я знала, що буде непросто, але й уявити не могла, що розповідь коштуватиме такої праці. Я постійно плуталася, поверталася назад, повторювалася; я давала собі слово не розмінюватися на обвинувачення й скарги, але емоції захльостували мене, і кілька разів я ледь не заплакала.

Я розповіла їм про Королеву Туману, я нагадала, скільки лиха через неї скоїлося, поки Королівство мандрувало поміж світами в пошуках нового місця для свого існування. По очах стражників я зрозуміла: Королеву вони пам’ятають. Дехто згадав навіть Едну; Олександр перемінився на обличчі, коли почув це ім’я. Мені дуже хотілося перерватись і розпитати його, але я боялася зупинитись — боялася, що закінчити не дадуть.

Я розповіла, як Ланс, котрий по смерті став рікою, подарував мені Зшивач і як я мандрувала на вивороті, як потрапила в старий світ, звідки колись вирушило в дорогу Королівство, як знайшла там Едну, а ще — про «монетку бажань». Я витягла з внутрішньої кишені трикутну монетку на ланцюжку та віддала її Уймі; той довго вертів її в ручиськах, потім передав Філумені. Принцеса вдивилася в малюнок, похитала головою і віддала монетку Ельвірі. Та не стала дивитися; монеткою заволодів канцлер і почав її обмацувати, обнюхувати, навіть спробував на зуб. Олександр поколупав малюнок нігтем, стражники розглядали монетку, передаючи один іншому, а Гарольд увесь цей час сидів спиною до вогню, складаючи, ніби мозкокрутку, уламки свого посоха — то так, то інак. Я замовкла, змучена, бо майже втратила голос, і решта теж мовчали… як мені здалося — співчутливо.

— Бачиш, Ліно, — почав нарешті Уйма, — ти дуже складно все розказуєш… Але як може бути, щоб ти одна пам’ятала — а всі забули?

— Не одна. Ще… Максиміліан.

— Некромант, — докинула Ельвіра.

— І ще принц-деспот.

— Це той зрадник? Убивця? Хто йому повірить?

— А мені ви не вірите?

Знову зависла важка пауза. Я дивилася на канцлера; той скорчився на низькій лаві, опустив носа нижче колін.

— А може таке бути, — почав Олександр, — що ти, магу дороги… вигадала цю людину? Що він тобі привидівся? Не з тим, звичайно, щоб нас свідомо обдурити, а…

— Дай мені, — сказав чужий незнайомий голос. Я не відразу зрозуміла, що говорить Гарольд.

Олександр забарився на мить, але таки передав монетку стражникам, а ті — з рук до рук — Гарольду. Ельвіра перезирнулася з чоловіком.

Довгу хвилину в тиші Гарольд розглядав монетку. Я бачила тільки його потилицю: волосся з нитками сивини вибивалося з-під чорної хустки з бляклим сріблом.

— Тут напис: «Замкнено». Древньою магічною мовою. Це монета із забутої скарбниці в пустелі Часу. Я пам’ятаю: ми там ішли.

Гарольд обернувся до вогню. Щоки його запали, борода стала сторчма:

— Речі з невідкритих земель… з її володінь… втрачають силу там, де живуть люди. Здебільшого. Але в поєднанні з сильним бажанням… із твердою волею… можуть потроїти могутність. Удесятерити. «Замкнено»… У старі, старожитні часи… Я знав алхіміка, що міг прочитати будь-який напис, будь-якою мовою. Кажуть, у молоді літа він ходив на Горище Світу…

— Зрозуміло, — я стисла монету в кулаці. — Я знаю, про кого йдеться. Він у моєму світі! Я йду до нього, просто зараз, тільки…

Я обвела поглядом звернені до мене бліді обличчя.

— Тільки один із вас повинен піти зі мною. Інакше… інакше я повернуся надто пізно. Там час…

У мене не було сили пояснювати, чим відрізняється перебіг часу в Королівстві й у мене вдома. Відчуття, що Оберон поряд, варто лишень руку простягти, стьобало ніби розрядами струму.

— Я, — зголосився Уйма.

— Ти, — я засумнівалася, — ти дуже помітний… Там невеликий двір, тітоньки на лавах… Ти привернеш увагу, Уймо, а нам не треба…

— Я з тобою піду.

І знову я не відразу зрозуміла, чий це голос — очужілий і сухий.

— Агов, ви хто такі?!

Дідок із червоним носом, стоячи біля поштових скриньок, дивився на нас із підозрою та острахом.

— У нас тут рольова гра, — буркнула я і відразу ж пожалкувала, що не залишила в Королівстві меч і посох. — Ми консультуємо письменника Царькова.

Надворі досі був білий день, і досі лив дощ. Тут, на сходах, пахло мокрим асфальтом, пилом, пізнім літом. У закапелку на сходовому майданчику стояв дитячий візочок. І все в цьому чужому під’їзді було таким буденним, домашнім, звичним: закінчуються канікули, з’їжджаються в місто друзі…

На три сходинки нижче стояв Гарольд. Люди з сивуватими бородами рідко грають у рольовку, але Гарольд з’явився з Королівства, у чому був, і чорна зі сріблом хустка на голові надавала йому дуже неформального вигляду.

Червононосий дідок про всяк випадок ретирувався. Гарольд зосереджено оглядав сходи, віконце зі здохлими мухами на підвіконні, візочок, поштові скриньки внизу; здавалося, він за звичкою прикидав, як можна організувати тут оборону проти ворожих сил, якщо ті переважатимуть.

Я мовчки покрокувала вгору. Гарольд не зрушив з місця. Не чуючи його кроків, я зупинилася:

— Нам вище.

Він хотів щось сказати. Уже розтулив рота. Потім махнув рукою — і почав сходити слідом за мною. Свій поламаний посох він залишив у Королівстві. Важкий меч, набагато важчий за Зшивача, чіплявся за ґрати сходового поруччя. Звук виходив такий, начебто били в гучний дзвін. Хоч би сусіди не збіглися на цей звук.

Письменник-алхімік стояв біля відчинених дверей, оббитих дерматином. Для нього всі мої відвідування злилися в одне: у Королівстві спливали дні, а письменник ніяк не міг зібрати черепки розбитої вази у своїй вітальні.

• Предыдущая
• 48/66
• Следующая