Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 62

• Предыдущая
• 62/66
• Следующая

— Нічого не бійся, — тихо сказав король.

Мені й на думку не могло спасти чогось боятися в такому товаристві.

Нас проводили поглядами. Гарольд кілька кроків пройшов поряд і дивлячись знизу вгору з надією та острахом, і ще — трішки ревниво. Стражники салютували мечами, Уйма потрясав палицею, принцеса Ельвіра стояла на низькому балконі, зчепивши перед грудьми пальці…

Заскреготіли блоки. Здригнулися стулки воріт, поповзли догори ґрати. Стулки плавно розходились, у щілині між ними вже виднівся міст.

— Як розгортати щит, пам’ятаєш?

— Так, ваша величносте.

Оберон не бачив, як перед замком некроманта я втримувала захист над нашим маленьким військом. Щоправда, недовго й не дуже надійний… Але мені все-таки схотілося, щоб хто-небудь йому про це розповів. Хай і не сьогодні. Потім.

Стулки розійшлися. Я скерувала навершя посоха між вухами Фіалка й розкрила невидиму парасольку. Посох тремтів у моїх руках, обіцяючи небезпеки попереду. Там, за стінами, ревла Сарана, це ревіння глушило навіть роги, що сурмили безупинно; коли ми з’явились у воротях, безперервне виття зробилося таким щільним, що, здавалось, вуха прогинаються всередину.

Не чекаючи, поки міст ляже на протилежний край рову, Фіалк пішов на розгін. Простукотів підковами по мосту, як по злітній смузі, відштовхнувся й злетів. Ревіння Сарани відразу ухнуло униз, я перехопила посох, ніби весло, скерувала навершя до землі. На круглий щит посипалися стріли, каміння, списи — щит здригався, морщився, мов поліетиленовий кульок, але тримав, і стріли відскакували, а каміння валилося на голови стоногам.

— Чудово, — пробурмотів Оберон. — Фіалку, в зеніт.

Ми рвонули вгору майже вертикально. Я відчувала, що Оберон притримує мене — я б і так не звалилась, у його спробі щось було від надмірного піклування. Але все одно хотілося, щоб він довше не забирав руки з мого плеча.

— Мені важливо не відволікатися на стріли, — я чула його голос крізь свист вітру. — Це філігранна робота, розумієш, тут рука здригнеться — і все спочатку… Навіть гірше, ніж спочатку.

Під нами відкрився замок, облитий Сараною, ніби чорним морем. Ланс розлився, місто опинилось під водою — видно було тільки вершечки дахів, на них відпочивали ворони. Я вперше побачила птахів так близько від Сарани й запізніло зрозуміла, що раніше, крім некроманта і його посильних, пернатих не бачила. Від початку навали птахів ніби хтось скасував. А тепер вони повернулися.

Затоплено було порт і прибережні луки, Сарана підступила до самої води, але поки що не наважувалася форсувати річку. По воді йшли дрібні брижі — мені здалося, що бачу зусилля, з яким річка втримує оборону. Вода застоювалася, каламутилась, на поверхні плавало сміття…

— Страшно? — запитав Оберон.

Я мотнула головою.

— Подивися на них, Ліно. Це міф. Чийсь ожилий переказ про військо, що йде, змітаючи все навколо. Кошмар багатьох людей відразу, кошмар непевного часу, Королівства, що вмирає…

— Але ж Королівство не загине?!

— Ні. Це річ дуже страшна, та насправді вже приречена. Ми просто легенько вколемо її, натякнемо тихенько, що король на місці й турбуватися не варто…

Ми підіймались і далі. Від висоти перехоплювало подих. Я тепер тільки розгледіла, як скоротилося військо Сарани — вдвічі, а може, й учетверо. Згори вона була схожа на хмари, видимі з космосу, і в одному місці виразно проглядало «око тайфуну» — кілечко, завихрення, центр.

— Це князь Саран?

— Так. Тільки він не князь, а так… нервовий вузол. Якщо вбити його одним ударом — Сарана розсиплеться.

— Якби ми знали раніше! — закричала я. — Ми б його вбили, і…

— Відродився б новий, — тихо сказав Оберон. — Ну, тримай щита. Й сама тримайся міцніше. Фіалку, вниз.

Летючий кінь притис крила до боків. У вухах засвистіло повітря.

Ми падали. Назустріч летіло військо Сарани, вже можна було розрізнити окремих вершників. Фіалк валився, мов град, на їхні голови у кістяних шоломах. Мої нутрощі підстрибнули до горла, я стисла зуби й розгорнула щита, його відразу клюнули кілька стріл…

Я побачила величезного, червоного стонога й квітку-намет у нього на спині, кругле, блискуче від сала, закинуте в небо обличчя. Хто такий був насправді князь Саран? Колишня людина? Чарівник? Тварина? Чи просто бойовий мішок із піском?

Оберон витяг руку із затиснутим у ній чорним посохом:

— Ще. Фіалку — ще.

Білий кінь стриг повітря над самими головами Сарани. Стріли й списи встромлювалися в мій щит, прогинаючи його, ледь не пробиваючи. Оберон підвівся на стременах, нахилився праворуч і скерував чорний посох просто в чоло Сарана.

Спалахнув білий промінь. Я замружилась, і одразу Фіалк рвонувся вгору, залишаючи внизу ревіння, лемент, виття рогів, метушню, тисняву…

Тепер уже моє горло провалилося в живіт. Стемніло в очах, кров відринула від обличчя. Минуло не менше хвилини, перш ніж я змогла вирівняти подих; ми знову летіли під хмарами — я та Оберон верхи на Фіалку.

— Ваша величносте…

— Я не схибив, — відгукнувся Оберон із зачаєним самовдоволенням.

— Він більше не відродиться?

— Ні.

— Виходить, ми перемогли?!

Він якийсь час помовчав. Я навіть почала непокоїтися.

— Ліно, ми перемогли раніше.

— Коли ви порішили Мрячну Баберу?

— Її неможливо порішити, можна тільки відігнати на якийсь час… Я інше маю на увазі.

— А що?

Він знову довго мовчав.

— Загалом, це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося.

Фіалк описав широке коло над замком, над розбурханим морем Сарани, над водами Ланса.

— Дивне відчуття… виявитися забуттям і повернутися, — тихо сказав король.

Замок лишався позаду. Чорне кільце Сарани довкола нього хвилювалося, пузирилось, ніби густа кава на гарячій грубці. Я довго мовчала, підставляла обличчя вітру.

— А що тепер буде з Сараною?

— Вона повернеться туди, звідки прийшла. У страшні казки. У легенди.

— Виходить, її нібито й не було? І дерева, які вона розтоптала, з’являться знову, а люди…

Він стис моє плече.

— Ні. Вона була. Усе доведеться відбудовувати. Наново вирощувати. Оплакувати загиблих.

Фіалк спускався нижче, летів над витоптаною землею, над горами піску на місці лук і гаїв. Ми віддалялися від замку — до скель.

— Куди ми…

Я замовкла. Зрозуміла, куди.

— Він мене турбує, — зізнався Оберон.

— Він ніколи більше…

— Я інше маю на увазі. Розкажи, як сталося, що некромант відмовився від свого війська?

Мене пересмикнуло від цього спогаду. Мертве обличчя, поплямовані руки з гулюватими пальцями непомірної довжини. Жах у очах…

Поки я розповідала, Фіалк здолав половину відстані до чорного замку. Оберон слухав, не знімаючи долоні з мого плеча.

— Він зробив це з власної волі?

— Що? А… так.

— Якби ти не була свідком — я б не повірив. Бачиш, жоден із некромантів — ні з моїх знайомих, ні з описаних у книгах — не розпускав свого війська під час бою. Це проти їхньої природи. Це неможливо.

— Але Макс так зробив!

Ми вже летіли над скелями — понівечені, вони втратили половину своїх гордовитих піків. В ущелинах купами лежав брудний пісок — і жодного мертвого стонога.

— Я вірю, що Макс це зробив… Думаю, дотепер жоден некромант не боявся свого війська так панічно. Вони перетворювалися на чудовиськ, однак були впевнені, що могутні й прекрасні, — у голосі короля пролунали крижані нотки.

— Ваша величносте, він хотів як краще.

— Я знаю.

— Ми думали… — я затнулася. — Річ у тім, що ми зовсім заплутались, ми не знали, як вас повернути, а Сарана стояла вже біля порогу…

— Розумію.

— Тоді Макс… Це від розпачу. Щоб хоч якось порятувати Королівство.

— Ну, звісно.

Уже видно було ворота. Фіалк стишив хід.

— Ваша величносте, а якби він не розпустив військо? Не здав би назад останньої секунди — в нього… був хоч який-небудь шанс здолати Сарану?

• Предыдущая
• 62/66
• Следующая