Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 64

• Предыдущая
• 64/66
• Следующая

Я сказала й прикусила язика. Від сорому ледь не провалилася під землю…

Але він тільки розсміявся, обійняв мене за плечі.

Три дні поспіль ми з Максиміліаном рибалили біля підніжжя чорного замку. Озеро виявилося щедрим, але непередбачуваним: то улов сам плив до рук, то ми сиділи годинами, дивлячись на воду й на поплавці. Руки в Максиміліана так і залишилися страшними. Я спочатку здригалась, а потім звикла.

Звичайно, не запитувала, про що вони говорили з Обероном. Максиміліан після цієї розмови став глузливим і самовпевненим, майже як у старі добрі часи. Він то розгойдував човна, щоб налякати мене, то бризкав холодною водою, а одного разу запхав мені за комір живого карася, що відчайдушно бився. Він поводився, немов хлопчисько-двієчник, він був такий гучний і нахабний, що я запідозрила недобре.

Мені вдалося застати його зненацька у внутрішньому дворику замку. Не те щоб я навмисно його підстерігала — ні; просто зазирнула туди, а Макс сидів зі схрещеними ногами перед клумбою, на якій раніше росло насіння правди. Перед ним із глинистого ґрунту стирчала суха чорна гілка. Він дивився на неї так напружено, з таким очікуванням, що мені стало недобре.

Але Максиміліан уже мене помітив. Швидко підвівся, обтрушуючи штани:

— Чого тобі, магу дороги?

Я нічого кращого не знайшла, як пробурмотіти «вибач» і позадкувати до виходу.

— Від твоєї проклятої делікатності не знаєш, куди зникнути, — його пальці здригалися. Моторошні пальці, наче скорчені пташині лапи.

Він помовчав хвилину. Далі почав, дивлячись спідлоба:

— Вони не відпускають мене. І навряд чи вже відпустять. Я ж бо, знаєш… Коли ти намагалася пришпилити мене цим своїм Зшивачем, я був на самому вершечку світу, а всі навколо — мої маріонетки, І в той час я розумів, що це вивернутий світ, я у лійці, на кшталт пастки мурашиного лева. І — все, приїхав. Усі ті мерці — це я, а я сам — лише збіговисько мерців…

Його пальці засмикалися дужче.

— Максе, послухай…

— Та стривай, зараз двоє слів скажу, і все. Більше ніколи не повернемося до цієї теми. Оберон… Його величність розповів мені про некромантію таке, чого я сам ніколи не знав. Я — спадкоємець поколінь великих некромантів! Адже зсередини цього не зрозуміти. Як ти не бачиш без дзеркала своїх очей. Я начебто виплив, останньої миті вискочив із цієї історії, але ось гляну на тебе… і бачу Лісового Воїна. Або дракона цього. Або… Ну добре, годі.

Він перевів погляд на суху гілочку, що стирчала із землі:

— По ідеї, ця штука коли-небудь може зацвісти.

— У неї, як на мене, й коріння нема, — невпевнено зауважила я.

— Нема. Й не треба… Ти мені скажи: чому ми втрьох не забули Оберона? Ти, я, принц-деспот?

— Його величність пояснив тобі…

— Ні. Я й так знаю. Не забув Оберона той, хто пам’ятав про нього щодня. Не відволікаючись на дрібниці. Принц-деспот його ненавидів і щодня мріяв помститись. Я… сам багато думав про… коротше, наша з ним розмова там, на цвинтарі, не йшла мені з думки. А ти… Просто через те, що ти його пам’ятала. Він був для тебе важливішим за щоденну метушню… Якось так.

Над внутрішнім двориком кружляли озерні чайки. Максиміліан знову сів, схрестив ноги. Подивився на мене знизу вгору:

— Я не перетворився на всесвітнє збіговисько мерців, бо пам’ятав Оберона. І ще тому, що ти була поряд. І, коротше кажучи… в будь-який час, коли захочеш прийти в Королівство — знайдеш мене в моєму замку. Я буду радий.

— Коли ця штука зацвіте, дай мені знати, — по нетривалій мовчанці сказала я.

Він посміхнувся:

— Обов’язково.

Сарана цілком розсіялася: якась частина забралася назад у пустелю, решта згинула невідомо де, й лише купи піску позначали те місце, де загинули кочівники. Повернулися біженці, прийшли з обозом жінки й діти. Син Гарольда Елін спочатку не впізнав батька: Гарольд зголив сиву бороду й дуже коротко обстриг волосся. Так він мав значно молодший вигляд. Я сказала йому, але він тільки сумно посміхнувся.

Ланс повернувся в русло й відразу ж обмілів: повінь не минула для нього марно. Але пішли дощі: у верхів’ях річки, кажуть, просто зливи бушували цілу добу без перерви, і Ланс ожив.

Я намагалася знайти Зшивач, але гори піску й попелу завалили схил, на якому я загубила його. Оберон дізнався про мої пошуки й дуже розгнівався. Я пояснила, що шукаю Зшивач тільки для того, щоб повернути Лансу; тоді він повідомив мені дуже холодно, що чарівний меч зникає сам, коли потреба в ньому відпадає, що Лансу Зшивач не потрібен і щоб я мушу викинути це з голови.

Місто дуже постраждало від повені, але це було не настільки страшно, як навала Сарани. День і ніч працювали люди: виносили експонати з Музею Того, Що Варто Пам’ятати. Просушували, лагодили, вичищали від мулу. Ніхто не змовлявся: після того, що трапилося з Королівством, музей раптом став найважливішим місцем на землі.

Усі почувалися ніяково. Час від часу доводилося чути: «І як я міг забути короля! Ет, чаклунство, хай йому грець!» З’явилася традиція пам’ятних дощок: їх виставляли біля дверей будинків і записували, що на думку спаде: від переліку покупок на день до імен давно покійних родичів.

Кабінетові Оберона дали лад, розставили меблі. Не знати звідки взявся пацюк на ймення Дора та почав мести стіл мітелкою з пір’я. Хвіст у нього був прив’язаний до спини, щоб ненароком не перекинути чорнильницю.

Відбудовували передмістя. Що не день підносилися нові дахи, розорювалися витоптані поля, у порт приходили кораблі з крамом, і одного разу повернувся Уйма у величезній золотій короні: людожери згадали Оберона, засоромились, і Уймі вдалося закликати їх до порядку. Тепер він знову був королем Уймою Першим — щоправда, прізвисько Вегетаріанець він тихцем скасував, аби не засмучувати підданих.

З нагоди повернення Уйми влаштували бал — перший бал після війни. Грали музики, ломилися столи у великій залі, городяни причепурилися в найкраще вбрання. У день балу мене розшукала Ельвіра.

— Ліно, я дещо хочу тобі показати…

Дивуючись, я пішла за нею в далеку кімнату, де громадилися скрині, пахло висушеною лавандою та стояло біля вікна велике дзеркало.

— Приміряй, — сказала Ельвіра.

На скрині лежала сукня з тих, які носять принцеси. Невагома тканина потекла між пальців, коли я доторкнулася до пелени.

— Тобі буде якраз, — мовила Ельвіра, ховаючи очі. — Ти так виросла…

Я хотіла сказати, що в штанях і шкіряній куртці мені зручніше, що я маг дороги, а не якась там лялечка. Але раптом невідомо чому дуже схотілося надягти цю сукню. Бодай раз примірити.

І ось я прийшла на бал, відбиваючись у всіх дзеркалах і не впізнаючи себе. Погляди тяглися за мною, мов нитки на вивороті, від цих поглядів горіли вуха й щоки. Принц Олександр поцілував мені руку — і з цієї миті все навколо крутилося, немов в тумані, я, здається, навіть із кимось танцювала й навіть не заплуталася в пелені…

Оберон сказав, що я виросла. Тепер я сама це відчувала — як людина, що одного чудового дня вдаряється головою, забуваючи пригнутись у дверях.

Я знала, що будь-якої миті можу піти — й повернутися в Королівство з власної волі. Але це буде інша мить. Син Гарольда подорослішає, Максиміліан зміниться, піднімуться нові будинки замість зруйнованих, у Музей Того, Що Варто Пам’ятати, принесуть нові експонати…

Ось тільки посох мій здати в музей нікому вже не дозволю.

— Ліно?

Фіалк вийшов із темряви, білий, наче молоко в густій каві, й першої миті мені здалося, що це він сказав: «Ліно».

— Гуляєш?

Король виступив із темряви слідом за Фіалком. Я так зраділа, що не відразу зміркувала, як відповісти. На плечах в Оберона був сірий плащ, на чолі — світла смужка від корони. Після повернення він носив її, не знімаючи, і вночі, й під яскравим сонцем, а тепер зняв, і від цього обличчя його невловимо змінилося.

• Предыдущая
• 64/66
• Следующая