Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 65

• Предыдущая
• 65/66
• Следующая

Звідси, з пагорба, було видно все місто, вогні в порту й тіні човнів на поверхні Ланса. Я дуже любила цю місцину. Чомусь саме сюди мене закидало щоразу, коли я поверталася в Королівство після довгої розлуки.

— Я знаю, що мені час, — пробурмотіла я, дивлячись, як тремтять на воді вогні. — Я знаю, що затрималася… Що все скінчилось, я більше не потрібна й настав час повертатися… повертатися додому.

— У нас із тобою залишилася нескінчена розмова… Ти не дуже стомилась? Можеш зі мною проїхатися?

Він підсадив мене в сідло, підхопився сам, і ми полетіли.

Фіалк піднімався над землею і водою. У місті там і тут горіли багаття, смолоскипи, свічки — роботи тривали день і ніч. Шляхом тяглися обози, над кожним возом погойдувався ліхтар, і виходив довгий ланцюг вогнів — немовби текуче намисто.

— Усе повернеться, — сказав Оберон. — Усе відбудується наново, й повсякденний світ наросте поверх чарівного, чудовий буденний світ, де вранці сонце, сніданок, можна вибудовувати плани на літо… І коли панцир повсякденності стане зовсім важким — ми знову підемо.

Місто повільно відпливало назад. Я мигцем побачила наше відбиття у водах Лансу. Під нами пропливали тепер лісові крони: височезні сосни, кожна заввишки як Музей Того, Що Варто Пам’ятати.

— Королівство вирушить у дорогу невідкритими землями, щоб знайти собі нове місце, збудувати замок і місто. І тонкий світ оживе: русалки, дракони, дерева й квіти, які вміють говорити, принцеси й принци…

— А я? — запитала я жалібно. — Мені знайдеться місце в цьому світі?

Фіалк ривком здолав завісу хмар. Сосни внизу раптом змінилися на шпилі величезного собору, з’явилося величезне місто, цілком залите вогнями. Я затамувала подих, а Оберон запитав — і в голосі його була майже лють:

— Чи знайдеться місце магові дороги?! Тому, хто врятував Королівство, ризикуючи назавжди заблукати на вивороті?!

Фіалк опустився трохи нижче, щоб ми могли помилуватися тим, що відкрилось під нами. Ріками текли автостради, розцяцьковані білими й червоними фарами, темніли бульвари, вигиналися мости. Оберон стис моє плече:

— Є речі, які у всьому Королівстві знаємо ти і я. Тільки ти і я знаємо, чого це коштувало. Чому ж ти боїшся втратити своє Королівство, магу дороги?

Фіалк знову рвонув, ми промчали крізь хмару. Під нами розгорнулися сніжні вершини, а між ними — прірви із чорнотою на дні. На самім вершечку найбільшої гори стояло, мов блюдце, кругле озеро, наполовину вкрите кригою. У ньому на мить відбився місяць.

— Ти ніколи його не втратиш. Поки пам’ятаєш його ім’я — Королівство з тобою.

Фіалк зірвав нову межу між світами, як зривають фінішну стрічечку. Запахло жолудями та опалим листям. Під нами відкрився старий ліс.

Грона горобини лежали на гранітній плиті. Тут була не ніч, а ранній вечір; дерева хилилися під тягарем плодів. Оберон дбайливо зняв жовтий листочок зі щоки кам’яної королеви.

— Я ніколи не думав, що сюди повернуся. Не знав, що це можливо.

Жінка лежала на камені, мовби відпочивала після важкого дня. На волоссі щільно сиділа кам’яна корона. Можна було розгледіти кожну складку сукні, візерунок на мереживному комірі й манжетах; руки в жінки були складені на грудях, пальці сплетені, між долонь затиснуте руків’я меча — руків’я Зшивача.

— Зло безвладне, поки ти не даси йому влади, — повільно промовив Оберон. — Я вважав, що чиню по совісті й на благо Королівства, коли одружився з прекрасною принцесою. Хоч і не відчував до неї нічого, крім поваги. Королівству цього виявилося достатньо. Королеві — ні.

Я обтрусила грудочки бурого моху й наново прочитала напис на камені: «Вам, заблуканим у темряві… вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»

— Це моя найбільша провина, — провадив Оберон. — І найбільша поразка. Вона ж була чарівницею. Якби я придивився до неї уважніше — багато чому зумів би запобігти… Але вона мене дратувала. Вона вимагала любові… як лихвар вимагає боргу від недбайливого кредитора.

— Кому ж таке сподобається, — сказала я, дивлячись на сумну королеву.

Король провів рукою по її кам’яному волоссю:

— Я був за неї відповідальний. І я її втратив… Ти йди в місто, я зараз тебе наздожену.

Я пішла, не оглядаючись, ледь помітною стежкою, котру показала мені дівчинка Улейка. Я була налаштована на піднесений лад і при цьому трішки боялася: було зрозуміло, що ми йдемо до Едни. Але я не знала, навіщо.

Король наздогнав мене, як і обіцяв, за кілька хвилин. Ми мовчки вийшли з лісу. Проминули дім скульптора; біля воріт стрибала Улейка, але не помітила нас або не впізнала. Тією самою дорогою, якою Королівство полишало місто, ми ввійшли за міську браму, пройшли Торговельним трактом, який називався також Парадом Королівства, і незабаром зупинилися перед знайомим будинком із бляшаним драконом на даху.

Оберон твердо постукав у хвіртку.

Я нервово зчепила пальці. Ми розійшлися з Едною не по-доброму; подумати тільки — через якусь лиху тітку, через її шалене бажання трапилися такі нещастя! І все-таки мені було страшно від думки про те, яке покарання на неї чекає.

Зарипіли двері будинку. Почулися кроки. Хвіртку відчинила жінка — у тій самій коричневій сукні, заштопаній на грудях; я не втрималася й позадкувала. Дуже не хотілося бути свідком їхньої зустрічі з Обероном. Навіщо король привів мене? Краще б уже сам…

Една дивилася на нас не дуже привітно, але й не злобливо. Байдуже.

— Кого вам, добродії?

У мене мороз продер поза шкірою. Вона дивилася на Оберона, нічого в її очах не мінялося, вона розмовляла з ним, як зі звичайним подорожанином!

— Пані Едну, будь ласка, — чемно попросив Оберон.

— Це я. Чого ви хочете?

Я не втрималася й узяла короля за руку. Зробилося моторошно.

— Одне запитання, якщо дозволите, — Оберон заспокійливо стис мою долоню. — Як звали короля, котрий повів із міста своє Королівство якийсь час тому?

Брови Едни піднялися, мов два знаки запитання.

— Король… — сказала вона не дуже впевнено. — Уявлення не маю. Не пам’ятаю.

Вона швидко закліпала, наче розгублена. Мовби ми з Обероном здавалися їй невиразно знайомими, але звідки — не могла зрозуміти.

— Я забула. Так, забула. Запитайте в кого-небудь іншого.

— Дякую, — мовив Оберон.

Една востаннє глянула на нього — й пішла в дім, зачинила за собою хвіртку.

Десь гриміла кузня, вулицею котилися вози — Торговельний тракт жив удень і вночі. Перехожі задивлялися на нас, невпевнено посміхалися, багато хто кланявся, але коли з неба спустився Фіалк, поблискуючи зубами, — всі кинулися врозтіч.

Ми злетіли над містом. Воно дуже розрослося, тислося кварталами нових кам’яних будинків, посеред парку стояв старий палац — той самий, де я вперше побачила Королівство…

— Вона отримала, що хотіла, — сказала я, думаючи про Едну. — Але мені здається, все-таки… вона по-своєму вас любила.

— Заради любові робляться великі справи, — пробурмотів він замислено. — Але заради неї ж робляться й бридкі, огидні справи. Й нічого з цим не вдієш.

Фіалк розігнався, мов літак, який долає звуковий бар’єр. Пролетів крізь межу світів, неначе крізь плівку, і я побачила внизу знайому вулицю, дах будинку з антенами, автобусну зупинку, парк і озеро, а потім книгарню, гастроном, школу… У мене перехопило подих.

— Ти мені дорожча за сотню дочок, — сказав мені на вухо Оберон, — підмінених у дитинстві та перенесених у ваш світ.

— А що, у вас є сотня дочок?!

— Якби ж то, — він розсміявся, — якби вони в мене були!

Дощового жовтневого ранку мені у вікно вдарив дрібний камінчик. Це було саме по собі дивно, бо до нашого поверху не так-то просто докинути. Та й не було в мене ніяких знайомих, друзів чи ворогів, готових на очах у всього двору кидатися камінням!

Я визирнула в кватирку.

Він стояв без парасольки під самими вікнами. Кінчик його носа почервонів. Біляве волосся вибивалося з-під каптура. У руці — обгорнена в целофан чорна гілка, всипана великими білими квітами.

• Предыдущая
• 65/66
• Следующая