Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 26

• Предыдущая
• 26/56
• Следующая

— Але ж у нас немає війська.

— Ходімо, — Уйма розправив плечі. — Іди за мною, королівський магу. Якщо нам судилося загинути — моя обіцянка Гарольду порушиться. Доведеться цілісіньку вічність ганяти язиком сіль по жолобах.

— Там уже немає ніякої солі!

— Це жарт, — Уйма сумно зітхнув. — Готуй свій посох, королівський магу. Йдемо до принца свататися.

— Доброго ранку, принце-деспоте!

Опочивальня принца була обставлена по-солдатськи просто — ліжко, умивальник, табуретка, низький стіл. Вартові за дверима валялися без тями. В Уймових руках пихкотів начальник сторожі: людожер приставив до горла начальника його ж власний довгий ніж.

На ліжку, серед купи сірих простирадл, хтось ворухнувся. Сів. Посох затремтів у моїх руках: я вперше віч-на-віч зустрілася із принцом-деспотом.

Він був ще зовсім нестарий. Чорноволосий. Чисто виголений. Вилицюватий. Обличчя його мало фігурну засмагу — шкіра навколо очей, навколо губ і на підборідді була бронзова, майже коричнева. Чоло й щоки залишалися незагорілими, біло-рожевими зі сну.

Що це з ним?

І тільки за хвилину я зрозуміла: це ж слід від шолома! Принц-деспот загоряв у походах і боях.

Начальник сторожі захрипів в обіймах Уйми.

— Ваша високосте, — людожер і не думав відпускати бранця. — Прийміть посольство.

— Посольство? — хоча й у спальню принца вломилися ні світ ні зоря озброєні вороги, у хрипкому зірваному голосі деспота не звучало ні страху, ні подиву. — У такий час?

Я виступила вперед:

— Перепрошую, ваша високосте за вчинені незручності…

Уйма роздратовано зиркнув у мій бік. Він велів мені не вибачатися ні за яких умов. Я поперхнулася:

— Тобто річ ось у чому. Ми посли могутнього короля Оберона з-за Печатки. Король Оберон просить… тобто вимагає… тобто він видає заміж прекрасних принцес. П’ятьох. Вам пропонується стати чоловіком однієї з них на ваш вибір.

Полонений начальник сторожі здивувався настільки, що зробив слабку спробу вивільнитися з рук людожера. Уйма сильніше його стис. Той затих.

— Як ви сюди увійшли? — запитав принц-деспот після довгої паузи.

— Силоміць, — коротко відповів Уйма.

— Ще ніхто не проникав у мої покої ні силою, ні хитрістю. Ви маги?

— Я маг, — я задерла підборіддя, щоб видаватися вищою. — Ліна Лапіна, маг дороги, до ваших послуг.

Уйма глухо заричав. До яких ще «послуг»?! Я прикусила язика.

— Маг з-за Печатки, — принц-деспот примружився. — Рідкісна удача.

І тут у мене я-ак полетить ніж!

Не знаю вже, де він зберігав свій арсенал. Може, у нього були піхви під нічною сорочкою. Чи таємні кишені в перині. У всякому разі, він висмикнув руку з-під ковдри, і в мене здоровенним ножищем — я-ак метне!

Я встигла виставити вперед руку. Промайнуло в пам’яті: кабінет Оберона… Пісок на підлозі… І король метає в мене ніж, точнісінько так само, і ніж розколюється навпіл…

Хрясь-дзвяк. Ніж завис перед моїм обличчям, завмер й упав, розчахнутий уздовж леза. Обидві половинки впали до моїх ніг: одна застромилася в щілину, друга просто із дзенькотом гепнула на гладке каміння.

Кілька секунд усі мовчали. Навіть Уйма. Навіть полонений начальник сторожі. Принц-деспот уважно дивився на мене: на його двокольоровому лиці, як і раніше, не було ні подиву, ні занепокоєння.

Я підняла посох. Спрямувала на принца, що сидів у ліжку. Клянуся, у мене на думці не було на нього нападати, але руки все вирішили за мене. Страх перед ножем шукав собі виходу — і знайшов. Маленька гаряча грудка ковзнула з живота на груди, перш ніж я встигла її зупинити. Через ліву руку — вогнем; добре ще, що я встигла відхилити набалдашник убік.

Ударило зелене полум’я. Спалахнув полог. Засмерділо димом. Ну чому я завжди все підпалюю?!

Ми із принцом-деспотом дивилися один на одного. Вогонь, наче білка, перескакував з полотнища на полотнище.

— Я сподіваюся, ці принцеси гарні? — повільно запитав принц-деспот.

— Вони прекрасні. Освідчені, уміють співати… і танцювати! Вони чудово танцюють!

Тягнучи за собою начальника сторожі, Уйма підскочив до умивальника й з гуркотом скинув його на постіль. Чавунний бак перевернувся, вода, що вивільнилася, на мить завмерла в повітрі дірчастою кришталевою цяткою. Вогонь засичав, захлинаючись паром.

— Приваблива пропозиція, — сказав мені принц-деспот і повернув обличчя до Уйми: — Відпустіть цього дурня. Невже ви думаєте, що його життя для мене хоч чогось вартує?

На честь чудових послів короля Оберона був даний обід. Мене всадовили просто напроти принца-деспота, а Уйма виявився на другому кінці столу. Час від часу ми з ним переглядалися.

Перед початком трапези мені чемно запропонували поставити посох кудись у куток, щоб він не заважав мені «сповна відчути радість гостини». Я у відповідь заявила, що в нас, у королівстві славного Оберона, маги відчувають радість гостини тільки з посохом у руках.

Ніякої радості за цим столом не було. Ні музики, ні розваг. Навіть жодної жінки не запросили на обід. За столом сиділи похмурі, вкриті шрамами воєначальники й блідий лисуватий чоловічок, який так різко виділявся серед цієї компанії, що не звернути на нього уваги було неможливо. Вузькоплечий і щупленький, він навряд чи хоч раз одягав обладунки. Принц-деспот представив його як лікаря, посадив поруч із собою й час від часу про щось із ним перешіптувався.

Лікарів вони зобов’язані цінувати, думала я, намагаючись розжувати твердий шматок м’яса. З їхнім небезпечним життям. Придворний айболить з вигляду не надто симпатичний, але, може, він вправний цілитель?

На столі, окрім м’яса, нічого більше не було. Смажене, копчене, варене, але всеньке таке тверде й жилаве, наче й дичина в околицях замку була покрита шрамами й займалася виключно війною, війною й тільки війною. Ні овочів, ні сирочка, ні навіть риби. Воїни люто вгризалися в кості, жбурляючи дочиста обгризені під стіл. У мене дуже скоро заболіли щелепи.

І що найнеприємніше — нічого було пити. На цілому столі — жодного глечичка. Я з нетерпінням чекала, коли скінчиться обід і можна буде десь знайти водички.

Посох між коліньми дуже заважав, але я намагалася не випускати його ні на мить.

— Отже, — принц-деспот нарешті порушив заповнену плямканням тишу, — ви здолали довгий шлях, прибульці з-за Печатки. Невже тільки заради того, щоб подарувати мені щастя одруження із принцесою?

— Так, — сказала я, облизуючи неприємно-жирні губи. — Тобто… насправді нам треба видати заміж п’ять принцес. Ми сподіваємось на вашу допомогу.

Уйма дивно на мене подивився. Знову я щось не те бовкнула? Але треба ж якось справи вирішувати, не можна ж постійно оглядатися на людожера, адже я відповідаю за успіх експедиції, а не він!

— Яку саме допомогу? — зацікавився принц-деспот. Його фігурно-засмагле обличчя збивало мене з пантелику: мені весь час здавалося, що він у масці.

— Нам потрібно відшукати ще чотирьох справжніх принців. Можливо, — я запнулася, — ви знаєте, де їх шукати? Наприклад, хтось із ваших родичів…

Я замовкла з надією, що тепер він посміхнеться й скаже: «Ну звичайно! Принц-бранець, мій брат, зараз я його покличу!» Але принц-деспот мовчав, лише трішечки зморщивши бліде чоло. Кружечки засмаги навколо його очей здавалися темними окулярами.

— Я чула про принца-саламандру, — сказала я нерішуче.

— Так, — принц-деспот кивнув. — Але саламандра живе далеко звідси, і навряд чи він погодитися вирушити за Печатку. Адже наречені, як я розумію, чекають женихів за Печаткою?

— Так, — я дещо розгубилася. — Але… розумієте, нам обов’язково потрібно знайти п’ятьох. Тільки тоді ми зможемо повернутися. Всі разом.

— Як цікаво, — принц-деспот відкинувся на спинку крісла. — Всі разом, радісною веселою юрбою… А скажіть, будь ласка, якщо я погоджуся женитися відразу на п’ятьох принцесах — король Оберон погодиться?

• Предыдущая
• 26/56
• Следующая