Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 27

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая

— Ні, — сказала я швидко. — За умовами обіця… тобто за законами нашого світу кожна принцеса повинна отримати окремого чоловіка.

У примружених очах принца-деспота з’явився жаль. Я піймала себе на тому, що засмучена не менше: віддати б сестер-охоронниць деспотові, всіх одним махом! І їм наука, і в нас гора з плечей.

— Що ж, — принц-деспот випрямився, і всі за столом галасливо засувалися, заскрипіли стільцями й задзвеніли посудом. — Спасибі, я дізнався все, що хотів. Агов! Пити!

Двері відчинили, наче слуги, що стояли зовні, тільки й чекали цього сигналу. Внесли глечики на тарелях: перший поставили перед принцом-деспотом, і він зараз же перехилив його просто собі в горлянку. Другий дістався мені.

Я затремтіла. Усередині в мене все лопало й тріщало від жирної й гострої їжі, в роті панувала пустеля, щедро всіяна кактусами. Я вхопила глечик — він був прохолодний, трохи запітнілий. Вино? Я так хочу пити, що напилася б навіть гасу.

З горлечка слабо пахло фруктами. Якщо це й вино, то зовсім слабеньке. Майже компот. Я заплющила очі, обійняла глечик обома долонями, піднесла горлечко до рота…

І цієї миті посох, що я притримувала коліньми й ліктем, сильно сіпнувся.

Я завмерла. Небезпека?

Не опускаючи глечика, я повела очима туди-сюди. Усі пили. По засмаглому підборіддю принца-деспота текли цівочки. У горлянках воїнів хлюпотіло, як у водопровідних трубах. Тільки Уйма не квапився пити — дивився на мене через увесь стіл круглими жовтими очиськами.

Я обережно поставила глечик на стіл. Торкнулася посоха. По долоні побігли мурашки, нагору, до ліктя й потім до плеча. Небезпека. Питво отруєне.

Блідий лікар, який сидів поруч із принцом-деспотом, кинув на мене погляд — один-єдиний, ніби ненароком. І знову перехилив свій глечик, засьорбав так голосно й смачно, що в мене губи потріскалися.

Як же так?

Принц-деспот не повірив мені. Принц-деспот тільки про людське око погодився, а насправді задумав свою гру. Тепер, коли я відмовилася труїтися — що він зробить?

— Чому ж ви не п’єте? — запитав блідий лікар.

— Не хочеться, — відповіла я, ледве повертаючи розпухлим сухим язиком. — Мені треба вийти.

— Вас проведуть у покої, — сказав принц-деспот. Здалося мені чи ні, але в його очах промайнув інтерес. — Відпочивайте спокійно.

— Час звідси вибиратися, — сказав Уйма.

У кімнаті, де нас оселили, було вікно. І це дуже до речі — я вже скучила за сонячним світлом. Вікно, щоправда, скоріше скидалося на щілину в стіні, і через нього неможливо було розгледіти нічого, крім шматочка блакитного неба, але мені й цього спочатку вистачило.

— Уймо, я хочу пити — просто вмираю.

Кілька секунд людожер уважно мене розглядав.

— Ключ не загубила? — запитав він нарешті.

Я заперечливо хитнула головою.

— Ну молодець, — Уйма підвівся. — Піду дістану водички. І тобі, й мені.

Він вийшов, і я чула, як він переговорюється зі стражником у коридорі.

Я обійшла кімнату. Біля однієї стіни, оздобленої білим черепашником, стояло низьке ліжко з горою матраців, майже як у принцеси на горошині. Біля протилежної стіни, сірої й сирої, було залізне крісло. На підлокітниках і передніх ніжках у нього іржавіли лещата з величезними рудими болтами.

Веселеньке місце.

Я сіла на край ліжка й відчула себе такою безпомічною, ніби мені п’ять років. Наче я заблукала в лісі. Правий був Оберон. Він завжди має рацію. І я завжди дурна, коли не слухаюся його. Вибратися із цього страшного замку, кинутися назад по дорозі, заповненій шибеницями, піднятися сходами у печеру, пройти через Печатку, ридма заревіти й зізнатися Оберону, що нічого не вдалося й все марно. Мені так зле, так хочеться пити… Покаятися й віддати Оберону посох. І повернутися у свій світ — тепер уже назавжди.

Посох стояв у кутку. Я раптом пригадала, як ми з Максиміліаном милися, бризкалися й хуліганили. Я підхопилася, вхопила посох, спробувала пригадати, як це в мене виходило — фонтан чистої теплої води…

Посох тихо гуркав, як порожня водопровідна труба. По набалдашнику сповзли дві прозорі крапельки. Я злизнула їх шорстким язиком, але легше від цього не стало — навпаки.

Я поставила посох на місце. Стягнувши чоботи, лягла на ліжко. Заплющити б очі — і прокинутися вдома. І нехай мама будить у школу…

Навіть не скрипнувши, відчинилися двері. Увійшов Уйма. У нього була щасливе обличчя змовника, а в руках — глиняний глечик:

— На кухні дістав. Пий.

Я кинулася до людожера, ладна розцілувати його в колючі щоки. Ухопила глечик і перехилила в рот, не замислюючись.

Це була вода. Просто вода, прохолодна й смачна. Я пила, обливаючись, постогнуючи, у мене навіть сльози від щастя виступили. От до чого доводить людину спрага!

— Спасибі, Уй…

Ноги раптом стали ватяними. Уйма підхопив мене, перш ніж я гепнулась на підлогу, але не втримала глечик. Загуркотіла, розколюючись, посудина, покотилися черепки.

Руки мої повисли, наче батоги. Ноги волочилися по підлозі, коли Уйма миттю тяг мене до ліжка. Уклав на спину й відійшов. Я не могла повернути голову. Скосила очі й побачила, як людожер відчиняє двері, впускаючи в кімнату принца-деспота і лисуватого айболита-отруювача.

Я замружилася. Це було все, що я могла в цей момент зробити.

— Де ключ? — рвучко запитав принц-деспот.

Уйма знову підійшов до мене. Я відчула його руки в кишенях моєї куртки. Ні поворухнутися, ні закричати мені не вдалося.

— Ось він, пропуск за Печатку, — сказав принц-деспот, і його голос затремтів. Хтось наблизився до ліжка. Не Уйма. Я почула важкий подих.

— Ви обіцяли мені мага, — голос блідого лікаря пролунав прямо над моїм обличчям, на щоку впала крапелька противної чужої слини. — Вона багато може й ще більше знає.

— Нічого особливого вона не може, — зневажливо сказав Уйма.

— Подивимося, — лікар посміхнувся.

— Варта! — гаркнув принц-деспот.

Загупали важкі кроки.

— Узяти ось це й віднести в підземелля пана лікаря. Замкнути!

Чужі грубі руки підняли мене за руки й за ноги і потягли, як мішок.

Ледь-ледь розплющивши очі, я встигла побачити Уйму. Людожер посміхався.

Усе виявилося навіть гірше, ніж я могла собі уявити. Ніколи більше мені не вдасться побачити ні Оберона, ні маму. Ключ від Печатки в принца-деспота. Я сиджу в клітці, підвішеній на ланцюзі до стелі, навколо темрява й замшілі камені, немає ні посоха, ні надії, тільки страх: коли прийде цей блідий лікар? Чого він від мене хоче?

Мене заштовхнули до клітки, наче ляльку, притулили до ґрат, щоб я не падала. І я сиділа, наче лялька, поки по руках і ногах не побігли вогненні мурашки. Зігнулися пальці, потеплішали губи, я змогла спершу підтягти до себе ноги, а потім устати на коліна й роззирнутися.

Висока темна зала без вікон і без свічок. Якби не нічний зір — я б навіть рук своїх не побачила. Але ж ні принц-деспот, ні його лікар не знають, що я можу бачити в темряві.

Я придивилася. Зал був порожній, тільки в дальньому кутку…

Людина була одягнена в чорне, тому розгледіти його було нелегко. Він сидів на підлозі, розвівши руки в боки. Руки висіли на ланцюгах, величезні, якісь несправжні, ніби виліплені із глини. Завеликі руки для такої щуплої людини.

Мені здалося, що він умер, і вже давно. Голова його й обличчя були прикриті клаптем тканини.

— Агов! — прошепотіла я, лякаючись власного голосу. Луна застрибала між підлогою й стелею. Людина повільно підвела голову.

— Максимі… — я поперхнулася.

— Тебе теж піймали, — сказав він без нотки подиву. — Я так і знав. А де волосатий?

— Він зрадник.

— Я так і знав, — сумно повторив хлопчисько. — І мене схопили. Я заґавився. А де ключ?

— У принца-деспота.

— Я так і… Дурна ти, дурна! — раптом закричав він з образою. — Яка ж ти… Усе через тебе!

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая