Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 32

• Предыдущая
• 32/56
• Следующая

— А якщо із замка надішлють сторожу?

— Коли надішлють, ми вже далеко будемо.

— Уймо, — я зітхнула, — а без грабунку — ніяк?

— На вогненних кулях перевізник строгий. Не заплатиш — не полетиш.

— Заробити б десь…

Уйма присвиснув:

— Ти свиней пастимеш, а я колоди тягатиму. До осені на миску каші заробимо.

Дорогою саме гнали свиней. Якісь дивні тут були свині. Чорні. Шерстисті. Гостроморді.

— З другого боку, Робін Гуд теж грабував багатих і віддавав бідним, — сказала я упівголоса.

— Хто?

— Розбійник один. Ти його не знаєш… Слухай, Уймо. Давай запитаємо в некроманта, хто такі Майстри-Генерали й чому всі вони мертві?

Уйма повільно повернув до мене обросле щетиною обличчя.

— Він один. Один Майстер-Генерал.

— Як один? Ти ж сам бачив мінімум двох…

— Один.

На шлях осідав здійнятий чередою пил.

— Я тричі бачила мертвих Майстрів-Генералів, — промурмотіла я, — і всі троє були різні.

— Тричі?

— Так. Я забула тобі сказати. У підземеллі принца-деспота теж один такий валяється.

— У замку?

— Угу. Тільки вбили його не стрілою й не стилетом, а…

— Зачекай.

Дорогою із замку крокував самотній подорожанин. На зріст він був на півголови вищий за Уйму, а за шириною плечей і товщиною рук не поступався самому людожерові. З-за спини стирчали два товсті дерев’яні руків’я — хрест-навхрест.

— Ну от, — сказав Уйма. — З грішми йде.

— Звідки ти знаєш?

Уйма кліпнув:

-Досвід… Знаєш, скільки я суден пограбував?

— Досить уже вихвалятися своїми звірствами.

— Якими звірствами? — очиська Уйми, й до того немаленькі, ще побільшали. — Нам потрібний принц-саламандра чи ні?

— Потрібний.

— Ну то й сиди тут. Я пішов, — Уйма підвівся, наче гілка розпрямилася. Рушив униз, до дороги, недбало помахуючи величезним сучкуватим дрючком.

Подорожанин, угледівши розбійника, навіть крок не сповільнив. Навіть не замислився ні на мить. Не змінив ні темпу, ні напрямку подорожі. Я подумала: а чи не занадто Уйма самовпевнений? А якщо цей чолов’яга — тутешній майстер бойових мистецтв…

Уйма і подорожанин зустрілися біля підніжжя пагорба — між ними було кроки два, може, три. Жоден з них не кинувся у бійку першим. На мій подив, зав’язалася розмова — Уйма запитав, подорожанин відповів. Обоє стояли розслаблено: Уйма обіпершись на дрючок, подорожанин — упершись руками в боки й недбало відставивши величезну ногу в чорному лискучому чоботищі. Стояли й балакали, як давні приятелі!

Потім Уйма підборіддям вказав на мене. Я підхопилася, збираючись тікати світ за очі; це що ж, він продав мене в рабство? Ось цьому першому стрічному?!

Я відповзла назад на кілька кроків. Потім змусила себе зупинитися: я могутній маг. У мене є посох, вручений самим Обероном. Продати мене, як собаку, — це, знаєте, просто так не минеться нікому!

Я дрижала як осиковий листочок, та, незважаючи на це, встала й випрямилася із посохом напереваги.

Побачивши мене, подорожанин зупинився. Він був літній, років під сорок п’ять чи навіть більше. Коричневу бороду вже злегка посріблила сивина. Очі-щілинки тонули в безлічі зморщечок. Щілинки ці спочатку зиркнули на мене, а потім — запитально — на Уйму.

— Ліно, — сказав людожер строго. — Не висовуйся. Справа серйозна, не час вести себе по-дитячому й залякувати. Гість у нас — шанована людина. Заплічних справ майстер, всеміських і приміських, завітав до нашого багаття. Пішли, велику гру гратимемо.

Гра й справді виявилася справою серйозною — мало не урочистим ритуалом на кшталт лицарського двобою. Виявляється, у цих краях кожен стрічний мав право викликати на змагання мандрівного ката — «заплічних справ майстра» — де завгодно: на базарі, на вулиці, посеред дороги. Той погоджувався чи відмовлявся (щоправда, у разі відмови його могли зазневажати друзі й знайомі). Але якщо погоджувався — вступали в дію прості й строгі правила.

Гравці сідали один напроти одного й по черзі описували спосіб будь-якої страти. Умова єдина — не повторюватися. Той, хто перший не зможе придумати нічого новенького, визнає себе переможеним, і переможцеві дістається все його майно, яке він, переможець, тільки забажає взяти.

Наш гість, «заплічних справ майстер», розглядав Уйму, заздалегідь вибираючи собі трофеї. Йому сподобалася добротна куртка, зручна для подорожей, а ще… ми з Максиміліаном.

— Дітлахи твої? Ставиш на кін?

— Чому ж не поставити, — безтурботно відповів Уйма. — Ставлю.

Я хотіла заперечити, але Уйма так на мене подивився, що я мимоволі промовчала. Нічого, нехай тільки спробує цей старий кат узяти мене з Максиміліаном. Заради такої справи я й некроманта звільню…

Щоправда, у нього знову руки затекли. Може, звільнити заздалегідь?

— А ти, шановний, із грішми? — поцікавився Уйма. — Я ж ганчірок, іграшок не потребую. Золото маєш?

Кат провів пальцями по гаманцю на поясі. Задзвеніло. Кат посміхнувся:

— Ти, друже мій юний, не на того нарвався. Тобі б з учнем моїм грати. І хоч залишився б голим як церковна миша, та була б наука. Її за плечима не носити — вона вся в голові. А я, любий, тридцять років за плахою, я таке знаю, що тобі й не снилося. Тільки от відмовлятися пізно.

— А я й не відмовляюся, — Уйма розсівся на траві, по-турецьки схрестивши ноги. — Давай грати.

Кат витяг монету, поплював на неї, підкинув і піймав. Починати випало найстаршому.

— Ну то так, — почав кат, почухуючи кудлату бороду. — Підвішуєш бідолашного за ноги…

Через хвилину я втекла якнайдалі від багаття. Максиміліан залишився — зв’язаний, він не міг швидко бігати, та й Уйма не збирався його відпускати. Поблукавши гайком туди-сюди, я трохи заспокоїлася. Виглянула з-за дерева — розповідав Уйма, ілюстрував руками: склавши кільцем великий і вказівний пальці правиці, тикав у нього мізинцем лівої руки. Старий кат слухав, недовіра на його обличчі поступово змінювалася на глибоку увагу.

Я швидше відійшла подалі. Погуляла ще. Знайшла поганку, рознесла її вщент зеленим променем з набалдашника посоха. Знайшла сироїжку й вчинила з нею точно так само. Сила й упевненість посоха передалася й мені. Подумаєш, кат з людожером язиками чешуть. Що мені до їхніх балачок?

Я спробувала злетіти, але вийшло погано. Я літала, як Гарольд за старих часів, тобто борсалася над самою землею, ніби потопаюча куріпка.

Час минав. Я знову виглянула з-за дерева. Знову розповідав Уйма — очі його світилися, він складав долонями «будиночок». Супротивник слухав, лице його спохмурніло. Мені хотілося гукнути, що нам пора, що ми гаємо час, що принц-саламандра може кудись відлучитися — але, вже відкривши рот, так і не наважилася перервати цей моторошний двобій.

Тіні дерев покоротшали, описали півколо й видовжились знову. Я знайшла суничну галявину, поїла й розважилася. Уйма і старий кат так само сиділи один навпроти одного, так само по черзі розповідали. Кат нервово смикав себе за бороду. Уйма сидів, як статуя, й варто було тільки старому замовкнути — без найменшої паузи лунала нова розповідь.

Вони збилися тільки один раз.

— Це вже було! — почула я звідти, де збирала суниці. Кричав кат, у його голосі лунали верескливі істеричні нотки. — Було-було, ти програв!

Я закам’яніла.

Що відповів Уйма, розчути не вдалося. Людожер говорив, не підвищуючи голосу.

— Було! Було! — надривався кат. — Що недоговорив? Початок же такий самий!

Уйма знову щось відповів. Кат закричав — і раптом осікся. Свистячий голос Уйми продовжував. Я обережно виглянула з гаю; Уйма розповідав, наче й нічого не сталося, кат сидів, зсутулившись і потупившись у землю. Ворушив губами. Згадував оригінальний спосіб страти?

Привалившись спиною до дерева, я сповзла на траву й сіла, підтягши до живота коліна. Ну коли це нарешті скінчиться? Ну коли?

• Предыдущая
• 32/56
• Следующая