Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 35

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая

Зашурхотіло голосніше. Почулося шипіння, а потім і свистіння. Куля почала розгоратися зсередини, щосекунди стаючи усе яскравішою й гарячішою. Я відсахнулася — сильним жаром пахнуло в обличчя. Старий тонко завищав і вилаявся, і наступної секунди я побачила незграбні тіні, які металися там, у кулі, всередині. Раптом крізь напівпрозору оболонку просто на мене подивилася зубаста морда — очі горіли, з пащі виривався білий вогонь.

— И-и-и! — заверещав старий. — Вз-и-и! Поїхали! Паскудні тварюки, тупі бовдури, давай, сволоти, до столиці, у палац, бодай би ви всі повиздихали! Вз-и-и!

Так, репетуючи і лаючись, він щодуху бив ціпком по кулі. Оболонка ледве здригалася, а ланцюги, що втримували кулю на землі, напиналися усе сильніше.

— Чого вклякли? — крикнув перевізник нам з Максиміліаном. — Зараз відчалить!

Некромант перший кинувся в кістяну кабіну до Уйми. Я злякалася, що залишуся сама, підхопила посох і рвонула за ним. За секунду до того, як я вскочила всередину, старий відпустив один якірний ланцюг. Куля шарпнулася вгору, і кістяна кабіна раптом опинилася майже за два метри наді мною. Старий кинувся до іншого якоря, а я від страху підстрибнула, злетіла вгору на два людські зрости й ухопилася за волохату руку Уйми.

Ланцюг упав, я чула його глухий дзенькіт. Куля рвонула так, що нас мало не розплющило на дерев’яних перемичках, що з’єднували ребра й утворювали підлогу. На секунду я побачила внизу перевізника. Схоже, мені вдруге вдалося його здивувати — він стояв і дивився нам услід, роззявивши рот.

Напевно, ніколи раніше не бачив, щоб люди так стрибали.

Отже, ми летіли.

Над нашими головами усе сильніше розжарювалася куля, наповнена не гарячим повітрям і навіть не вогнем, як я раніше собі уявляла, а незрозумілими тварюками, що плювалися полум’ям і легко тягли нас саме туди, звідки дув досить сильний вітер.

— Це проти законів фізики, — сказала я, клацаючи зубами. Мене кидало то в жар, то в холод, і не тільки від хвилювання. Повітря в небі було крижане, зате зверху, від кулі, пашіло так, що без вітру можна було легко перетворитися на барбекю.

— Дурниці, — відмахнувся Уйма. — Ти радій! Летимо…

Некромант мовчав. Він боявся висоти: сидів, замружившись і вчепившись у жовте пташине ребро. Здається, якщо б міг — навіть вуха притис би до голови, наче переляканий кіт.

Вогненні мешканці кулі вищали, як пара в скороварці, сичали й шурхотіли, зачіпаючи зсередини щільну оболонку. Схоже, старий добряче їх роздражнив — і ціпком, і образливими словами. Тепер вони розходилися усе більше, і куля піднімалася усе вище.

— Я думала, перевізник з нами полетить, — сказала я, ближче присуваючись до Уйми.

— Я теж так думав, — зізнався людожер. — Як цими верескунами керувати?

— Ними не можна керувати, — сказав Максиміліан із заплющеними очима. — Це вогнекуси. Їх запихають у кулю, ще коли вони в яйці. І тоді зашивають на віки вічні. Вони там вилуплюються й живуть усередині все життя. А життя в них довге. Відкладають нові яйця, з яких вилуплюються молоді вогнекуси. І так завжди.

-1 ніколи не вириваються на волю? — запитала я співчутливо.

— Коли вириваються, — Максиміліан ще більше втяг голову в плечі, — то лунає такий вибух, начебто злетіла в повітря порохова вежа.

— Невже?!

Ми з Уймою одночасно підвели голови, але не побачили нічого, крім пташиного хребта. Крізь частокіл жовтих ребер пробивалися жар і червоне світло.

— І часто вони вибухають?

Максиміліан не відповів. Він був блідішим за риб’яче черево й дихав ротом — до всього, його ще й закачало.

Ми довго мовчали. Свистів вітер, сичали й шаруділи вибухонебезпечні вогнекуси, навіки ув’язнені в кулі. Я дивилася вниз — ми летіли під високими хмарами, і земля проглядалася чудово. Гори ставали усе молодшими й вищими, і майже на кожній вершині сиділа фортеця, наче пташине гніздо. Придивившись, можна було розгледіти, що всі твердині напівзруйновані й покинуті.

— Тут гмурри, — задумливо сказав Уйма.

— Хто такі гмурри?

— Мовчи, — прошелестів Максиміліан. — Дурна. Не можна їх уголос називати, коли вони так близько!

Я животом лягла на дощану підлогу. Напевно, весело було б отак летіти над землею, якби не вогнекуси над головою й не лиховісні гмурри внизу. І не відчуття, що хилитаєшся в порожнечі без будь-якої надійної опори.

— Уймо, а що ми скажемо принцові-саламандрі?

Людожер не відповів.

— А якщо він не погодиться піти з нами?

— Ти його вмовиш, — голос Уйми звучав спокійно.

— Чому ти так думаєш?

— Бо двох ти вже вмовила.

Уйма безпристрасно дивився на мене круглими випуклими баньками. Мені захотілося гепнути його посохом по голові й скинути вниз, на землю.

— Умовлю, — сказала я крізь зуби.

Насправді в цей момент мені страшенно захотілося додому. До справжнього дому — до мами. І я прокляла Гарольда, який явився за мною, коли я нічим не могла допомогти. Ліпше б я все життя нічого не знала про Королівство й про долю Оберона, ліпше б це була казка без кінця, ніж з таким жахливим і безнадійним завершенням. Я заплющила очі…

— Дивися!

Уйма вказував волохатим пальцем кудись униз. Я простежила за його рукою, але нічого не помітила. Ніби тінь метнулася від дерева до дерева, от і все.

Уйма дивився вниз. Ніколи раніше мені не доводилося бачити його обличчя таким.

— Що там? — запитала я, відчуваючи, як моє серце провалюється в кишечник.

— Гмурри, — глухо сказав Уйма.

І цілу годину не проронив ні слова.

Ми цілісінький день хилиталися в повітрі. Я думала, некромант умре просто тут, між пташиних ребер. Його нудило, він непритомнів, мені довелося з ним панькатися, тримати долоню над його головою й бурмотіти «Оживи». Хлопчиськові це не дуже допомогло, зате я змучилася і вкрай знесиліла.

Землю під нами затягло чи то низькими хмарами, чи то димом, і ми летіли тепер між двома шарами хмар. Наближався вечір, ми з ранку нічого не їли, але, чесно кажучи, і не хотілося. Сонце, схилившись до заходу, освітило сріблисто-сірі хмари над нами й рудувато-білі хмари під нами, і це було страшенно красиво, я б замилувалася, коли б цієї миті некромант не застогнав знову й не закотив очі під чоло. Приводячи його до тями, я вперше подумала: може, простіше скинути Макса вниз, раз-два, та й по-всьому?

Вогнекуси потроху заспокоювалися й остигали: чи то забули прочуханку, що їм задав перевізник, чи то так було задумано, адже ми наближалися до мети. Повільно спускаючись, куля пролетіла крізь нижній шар хмар, ми спершу осліпли хвилини на три (хмари огидно липнули до шкіри, весь одяг моментально змок), а потім побачили землю вулканів.

Дими стояли, наче колони, що підпирають небозвід. Якби мене попросили намалювати землю вулканів — я б спочатку намалювала дими, багато товстих і тонких димів від землі до хмар, нерухомих, як величезні дерева. Вітер і не шурхоне; навіть найтонший попіл, що піднімався в повітря з кожним нашим кроком, не летів нікуди, а зависав над землею. Так що там, де ми пройшли, довго ще танули тьмяні хмаринки.

Вогнекуси, заспокоївшись й охолонувши, вивантажили нас посеред кам’яного плато із триногою вишкою в центрі, і насамперед ми подумали, що перевізник обдурив. Бо яка ж це «столиця», і де ви тут бачите палац? Навколо ні людинки, ні будиночка, під ногами червоно-бурий камінь — весь у тріщинах і присипаний попелом, хіба тільки дими тягнуться до неба — білі, сірі й коричневі. Уйма абияк заякорив кулю (треба ж буде нам якось повертатися), і хвилини зо три ми з ним думали, що робити далі?

Жахливо не хотілося кидати кулю без нагляду: раптом вилізуть місцеві жителі й кудись на ній полетять? З іншого боку, кому доручити охорону? Іти на пошуки без Уйми мені тим більше не хотілося, а про те, щоб відправити його одного, й не йшлося. Залишався Максиміліан, якому, як відомо, абсолютно не можна довіряти.

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая