Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 44
- Предыдущая
- 44/56
- Следующая
І підхопився.
Я не встигла відстрибнути. Пальці із широкими, коротко обстриженими нігтями вчепились у посох і рвонули на себе. Куди мені до дорослого сильного чоловіка! Не знаю, як повернулася б моя доля (а також доля багатьох інших людей), якби за секунду до того як вислизнути з моїх рук, посох не вибухнув тріскучою зеленою блискавкою.
Начальник сторожі завив, упустив здобуток і кинувся навтьоки по коридору. Не роздумуючи, я підхопила свою зброю й рвонула навздогін. Може, й правда, що разом із посохом Оберон передав мені частину своєї сили та мудрості?
Стражник легко б мене обігнав, коли б ми з ним бігали дистанцію на шкільному стадіоні. Але ми не на доріжці змагалися, а блудили підвалами принца-деспота. Мій суперник погано бачив у темряві, а факел залишився валятися на підлозі далеко позаду. До того ж, мурашина атака не минула безслідно для начальника сторожі: навіть добряче відставши, я чула його хрипке дихання і могла переслідувати ворога за звуком.
Куди він біг? Я не мала уявлення. Запах диму зник, натомість усе сильніше смерділо мурахами, це означало, що основна битва точиться десь зовсім поруч. Стражник біг усе повільніше й нарешті зупинився. Затамував подих, що заважав йому прислухатися. Я теж завмерла й перестала дихати, хоча відпрацьоване повітря так і рвалося назовні. Стражник навшпиньки зайшов за ріг, я почула, як він б’є кресалом, потім побачила звідтіль слабке світло. Здається, він запалив свічку.
Заскреготіло залізо, начебто відмикали двері або піднімали ґрати. Потім я почула зривистий, гарячковий шепіт.
Я розібрала кожне слово, хоч стражник говорив ледь чутно, невиразно. Може, у мені нарешті прокинулася здатність чути потаємне? Так чи інак, у мене мороз пробіг по шкірі, коли я почула:
-Уставайте, Майстре! Уставайте на останню битву! Замок узято, ми переможені, тільки ваша рука поверне нам надію! Вставайте на бій — заради доблесті, заради слави!
Я вже знала, з ким він розмовляє, і відчула водночас розчарування й жалість: хіба старий дурень не бачив, на чиїй стороні сьогодні Майстер-Генерал?!
Зате неможливо описати мої відчуття, коли за рогом пролунав знайомий зірваний голос:
— Друзі… Друже. Я з вами. А значить, ми переможемо.
Із посохом напереваги я вирвалася з-за рогу й побачила Майстра-Генерала, який з натугою виривав кинджал із власних грудей. Він сидів на краю стінної ніші, золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного жилета, по плечах розсипалося брудне волосся, заплетене подекуди в кіски. Це була зовсім інша — і все таки та ж сама людина, я впізнала його, це він щойно вів нас в атаку!
— У вас є військо? — уривчасто запитав Майстер-Генерал у начальника сторожі, що опустився перед ним на одне коліно. На мене Генерал не дивився, а начальник сторожі мене не бачив, бо з благоговінням потупив очі:
— Усе військо нашого принца до ваших послуг. Три сотні безстрашних рубак…
Три сотні! Проти Уйми, мене й принца-саламандри; Максиміліан і мурахи до уваги не беруться!
— Ходімо, — Майстер-Генерал устав.
— Зрадник! — я заступила йому дорогу (начальник сторожі відсахнувся). — Ти забув, за кого борешся? Ти ж нам обіцяв перемогу!
Я була готова до того, що він зробить великі очі й не впізнає мене. Він же відповів спокійно й просто:
— Ви вже здобули перемогу. Замок узято. Ваш останній бій завершено. Несправедливо не дати суперникові можливість реваншу.
— Реваншу?! Ми ще не взяли принца-деспота, не звільнили принца-бранця, про яку перемогу ти кажеш?!
Він аж посміхнувся з моєю наївності. Раніше я навіть не думала, що він уміє посміхатися.
— Про перемогу, що перетворюється на поразку й навпаки. Так завжди буває, бо війна — це і є життя. А тепер геть з мого шляху, я поведу моє військо в останній бій!
І він ступив уперед, ні краплі не сумніваючись, що ось зараз я відступлю й дам йому дорогу.
Не знаю, чи вміла я бачити потаємне чи це фантазія розігралася, але в цей момент я побачила, як мурахи, що перестали бути військом, безглуздо розповзаються по замку, шукають шляхи до відступу й кусають при цьому і правих, і винуватих. Як байдуже дивиться на все це Майстер-Генерал — наш Майстер-Генерал, той самий, заради якого принц-саламандра посварився з батьком. У нього стирчить з грудей сталева спиця, і він знову перетворюється на байдуже мертве тіло, геть чисто позбавлене совісті. Хвилини не мине, як солдати принца-деспота отямляться й перейдуть у наступ, їм ніякий генерал не потрібен, на їхній стороні чисельна перевага!
— Зрадник! — крикнула я зі слізьми в голосі, і мій посох вистрілив зеленим вогненним променем. Промінь втрапив Майстрові-Генералу в груди, у те місце, звідки ще кілька хвилин тому стирчав кинджал. По чорному шкіряному жилеті черв’ячками застрибали блискавки. Майстер-Генерал подивився здивовано, ступнув уперед і полетів би просто на мене, якби я не відстрибнула.
Він не ворушився. Лежав лицем униз. У мене роздулися ніздрі — не тому, що я принюхувалась, не варто було старатися, щоб учути пил і гар у повітрі над мертвим тілом. Я спрямувала посох на груди начальника сторожі: навіть якби перед ним з’явилося триголове чудовисько, він дивився б веселіше.
— Де принц-бранець? — запитала я страшним голосом.
Він застогнав і кинувся геть. І цього разу я за ним не погналася: ясно ж, людина не в собі.
На підлозі догоряла загублена свічка. Я огледілася. Що б не відбувалося зараз у замку, мені треба знайти принца-бранця, адже минулого разу, дорогою до нього, я тут проходила, проходила повз Майстра-Генерала…
Я подивилася на тіло, що витягнулося на підлозі. Оживе він ще колись чи ні? Мені було зле, ніби я дійсно вбила людину. Адже я давно його знала, ще відтоді, як він був мертвяком і летів з нами на вогненній кулі. Я йому довіряла, ішла за ним у бій, він був моїм Генералом…
Я нахилилася, щоб перевернути його на спину, але останньої миті злякалася. Не хотілося дивитись йому в обличчя. І не було часу — кожна хвилина могла стати останньою й для Уйми, і для принца-саламандри, і для Максиміліана… якщо він, звичайно, ще бореться, а не втік кудись під шумок.
Свічка засичала й згасла, хоча мені було начхати — адже я маг і бачу в темряві. Знайти б тільки дорогу в лабіринті!
Як би діяв на моєму місці Оберон? Дуже просто: того разу він запам’ятав би дорогу й тепер просто повторив її, ось і все. Але я зовсім не пам’ятаю, куди йшла! Повз кам’яне ложе Майстра-Генерала… Ось так… До виходу із коридору… А тепер праворуч чи ліворуч? Я ж уже проходила тут. Ці стіни пам’ятають мій подих. Ця підлога знає мої кроки. То праворуч чи ліворуч?!
Неподалік гримнуло, і тонкою цівкою посипався пісок зі стелі. Я стисла посох і раптом чітко зрозуміла, що повертати треба ліворуч.
Новий поворот — праворуч, невеличкі сходи — нагору… Тут трохи назад, праворуч і знову праворуч. Переді мною був тепер коридор, вузький, з нерівною підлогою, що вела під укіс.
Я бігцем кинулася вперед. Здавалося, ще секунда — і мара зникне. Я перестану знати. Стіни перестануть пам’ятати. Я мчала в цілковитій темряві, тупіт віддавав луною під низькими зводами. Виступ — перестрибнути! Яма — перескочити! От і кінець коридору, тут ліворуч… Униз… І ще ліворуч… А що це там, попереду? Невже гвинтові сходи?!
Я вхопилася за серце. Не тому, що заболіло, а мимоволі наслідуючи маму: вона завжди хапалася за серце, коли відбувалося щось значне. Принц-бранець просидів в ув’язненні біс його знає скільки років, а зараз до його волі залишилися лічені хвилини!
Тепер я пішла навмисно неквапно, стримуючи себе, намагаючись заспокоїти дихання. Все-таки це героїчний момент. Такий, що можна й у кіно показувати. Зараз я ввійду в темну залу, де на підлозі шелестять смужелиці, й скажу принцу-бранцеві: ти вільний. Я, Ліна Лапіна, маг дороги Королівства Оберона, повертаю тобі те, що належить кожній людині по праву — Волю!
У мене дух перехопило від таких уявних слів і сльози виступили. А сходи все ближчали, ближчали, от я вже поставила ногу на нижню сходинку. Відсапалася — і почала підійматися, усе вище й вище, і вже чутно шурхіт, наче вітер грається горіховими шкарлупками, і видно слабке світло. Принц-бранець зважився запалити свічку? Бідолаха, він же осліпне, якщо весь час сидітиме в темряві…
- Предыдущая
- 44/56
- Следующая
