Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 45

• Предыдущая
• 45/56
• Следующая

Повіяло протягом. Я вхопилася за край люка, що веде назовні, от моя голова піднялася над підлогою…

— Магу, я знав, де тебе зустрічати.

Посох сіпнувся в моїй руці. Запізно. Я так поспішала, що дала маху і навіть не перевірила, чи немає попереду небезпеки. Принц-деспот, який стоїть перед опущеною кліткою, підніс арбалет і вистрілив мені в обличчя.

Стріла встромилася в посох під самим набалдашником. Секунду ми стояли один навпроти одного — стрілок, який від досади роззявив рот, і я, що загородилася посохом. Оперення стріли, мишино-сірого кольору, дрижало перед моїми очима.

Принц-деспот ні крапельки не змінився від нашої останньої зустрічі, хіба що фігурна засмага, що повторювала форму шолома, зблідла на вилицюватому жорсткому обличчі. Секунда — і мій ворог відступив за клітку, прикриваючись принцом-бранцем. Той стояв, учепившись у залізні прути, сильно примружившись — єдиний факел, закріплений на стіні його жорстоким братиком, швидше мучив бідолаху, ніж дозволяв хоч щось розгледіти.

Принц-деспот устав так, щоб спина бранця загороджувала його від мене:

— А ти надто спритна тварючко, дівчисько… Не рухайся. Я пристрелю і його, і тебе.

— Ні, — сказала я жалібно. — Будь ласка, дядечку-деспоте, не стріляйте. Я здаюся.

І розвела руками, наче відкриваючись. Набалдашник посоха повернувся до факела на стіні, і довгий холодний струмінь заюшив, як з поливальної машини.

Смолоскип засичав і погас, заполонивши зал огидним смородом. Трясучись, як мокра миша (мені до останньої миті здавалося, що погасити факел не вдасться), я відстрибнула вбік, а там, де я щойно стояла, просвистів метальний ніж.

Принц-деспот не бачив у темряві.

Причаївшись, я спостерігала, як він бочком обходить клітку, витріщаючи очі й роздуваючи ніздрі, заносить руку з іще одним ножем.

Я стукнула посохом по стіні й відскочила. Я думала, він метне ніж туди, звідки чутно було стукіт, але мій ворог виявився розумнішим. Вз-з-з! Усе повторювалося, все це вже було колись, але замість того щоб розколотися надвоє, ніж пролетів повз мою щоку й ударився об стіну.

Я змусила себе розсміятися:

— Ти забув, з ким маєш справу? Ти забув, що раніше вже метав у мене ножі і що із цього вийшло?

— Я бачу тебе, — прошелестів він. Під його підошвою масно хруснула необережна смужелиця. — Я бачу твої очі.

Хай йому грець!

Я примружилася. Висмикнула із посоха арбалетну стрілу. Кинула в принца-деспота, але не поцілила.

— Твій волохатий слуга обдурив мене, — мій ворог стояв, дивлячись точно в те місце, де я зачаїлася. — Він дав мені несправжній ключ. Я був упевнений, що ви більше не повернетеся, але — треба ж! — яка удача… А ти знаєш, де ключ від Печатки?

Холодок пробіг у мене між лопатками. Дотепер я була впевнена, що ключ в Уйми. А де тепер Уйма? І що із ключем?

— Давай домовимося, — принц-деспот безпомилково відчував зміни мого настрою. — Чого ти хочеш? Повернутися додому. Гаразд, я згоден допомогти тобі, тільки…

Він витяг щось із-за пазухи. Чирк-чирк — іскра блиснула в нього під руками, розгорілася у вогник, і тієї ж секунди подув вітру з мого посоха загасив полум’я, що народжувалося.

— Ти любиш темряву? — він з розумінням посміхнувся. — Я теж. Але до певних меж. Подумай, що буде, якщо я звелю своїм воїнам виколоти тобі очі. Нічому буде світитися зеленим полум’ям. Для тебе наступить темрява — назавжди! Назавжди!

Мене лихоманило. Я була вільна, зі зброєю в руках, і темрява була на моєму боці, але принц-деспот усе дужчав. Чи то він володів гіпнозом, чи то сам був трішечки магом, чи то внутрішня його сила й жорстокість позбавляли мене волі, але щосекунди я ставала все слабшою і нерішучішою, а ворог — усе нахабнішим і могутнішим.

— Ти дарма прийшла сюди, дитинко, — тепер він говорив м’яко, по-батьківськи. — Чарівний посох і кілька фокусів… Для справжнього мага це мало, дуже мало. На що ти сподівалась?

Він ішов навколо клітки, а я повторювала його шлях, відступаючи. Принц-бранець повертався слідом за голосом брата. У нього було напружене, дуже нещасне обличчя. Принц-деспот замовк, і кілька секунд було тихо, наче ніхто з нас не дихав.

— Подумай, — знову почав мій ворог. — У тебе є ще шанс, дуже маленький, але все-таки. Віддай мені ключ, і я подарую тобі помилування.

Я мало не бовкнула: «У мене його немає», але в останній момент прикусила язика.

— Віддай, — дивлячись мені просто в очі, він простягнув руку долонею догори.

— Я тебе вб’ю, — сказала я, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — Я можу вбити тебе будь-якої секунди.

— Дурненька, — він знову посміхнувся. — Ти не посмієш. Ти в житті не вбивала людини й ніколи не вб’єш — злякаєшся. Зараз я підійду до тебе, і ти віддаси мені свій посох, а я за це розпоряджуся, щоб тобі не робили дуже боляче.

— Спробуй!

Він ощирився, оголивши білі зуби:

— І спробую. Адже ти всього-на-всього маленька дівчинка, що вважає себе магом. Ходи сюди!

Деспот різко ступив уперед. Я відскочила. Він переслідував мене — у темряві! Я зробила над собою зусилля й перестала дивитися нічним зором. Мої очі згасли, але я й сама осліпла — у цьому залі не було ні вогника, ні відблиску, але ж бідний принц-бранець сидів тут роками!

Я зачаїлася. Мій ворог був неподалік. Він теж зачаївся. У залі не було чутно нічого, крім шурхоту смужелиць і важкого подиху принца-бранця в клітці.

— Тепер ти нічого не бачиш, — задоволено прошепотів принц-деспот. — Не страшно?

Він зробив помилку, коли заговорив. Тепер я точно знала, де мій ворог, і рвонулася геть, топчучи смужелиць, обходячи клітку навмання в темряві. Він кинувся за мною, але не наздогнав. Зупинився.

— Ти втікаєш, відважний магу. Недовго ж тобі залишилося бігати, — у його голосі залунало невдоволення. — Ну зачекай…

У темряві заскрипіло коліща арбалета.

Я намацала пруття клітки. Гаряча рука торкнулася моєї руки — я мало не закричала. Дивно, як у такому скрижанілому холоді, темряві й безнадійності в принца-бранця можуть бути такі гарячі руки!

— Хованки — дитяча гра, — бурмотів деспот. — Попрощайся з волею, дівчинко. Я не вбиватиму тебе. Я посаджу тебе в клітку, і ти сидітимеш там одна, день за днем, місяць за місяцем, у повній темряві. Ти будеш вити від туги. Ти забудеш людські слова й розучишся говорити. І ти ніколи не повернешся додому!

Стріла вискнула біля самого мого вуха й ударилася об товстий залізний прут. Я почула, як відхитнувся принц-бранець. Принц-деспот міг застрелити брата!

Коліща арбалета заскрипіло знову, дуже близько, мені здалося, на відстані витягнутої руки. Я кинулася геть. Під ногами хруснула смужелица.

— Ну що, здаєшся чи продовжимо гру?

Задихаючись від страху, я кліпнула. Мої очі знову спалахнули зеленим, я побачила залу — сіру, безбарвну, без тіней і відтінків, побачила принца-деспота, що стоїть спиною до клітки брата. Він завмер, майже торкаючись до пруття, у його руці був зведений арбалет. Він дивився на мене — просто в очі:

— Іди до мене, бідако. Давай сюди посох!

Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти.

Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду…

— Ну ж бо?

У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад.

• Предыдущая
• 45/56
• Следующая