1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 35

• Предыдущая
• 35/99
• Следующая

Аомаме зітхнула й кинула книжку на диван.

Вона добре розуміла, що втретє робити тест на вагітність нема потреби. Результат буде однаковим навіть після сотні спроб. Не варто марнувати часу. «Гормон ХГЛ, мабуть, не змінює свого ставлення до моєї матки. Підтримує жовте тіло, заважає настанню менструації й формує плаценту. Я вагітна. Це знає гормон ХГЛ. Це знаю і я, — міркувала Аомаме. — Це я відчуваю точно в низу живота. Воно ще маленьке. Немов якийсь натяк. Але згодом воно матиме плаценту й почне рости. Братиме від мене поживу й у темній важкій воді поволі невпинно збільшуватиметься».

Оце вперше Аомаме завагітніла. Вона була акуратною і довіряла лише тому, що бачила власними очима. Під час сексу обов'язково перевіряла, чи партнер надів презерватив. Навіть коли сп'яніла. Як казала господині садиби в Адзабу, з десятирічного віку менструації в неї ані разу не переривалися. І не запізнювалися на два дні. Біль тоді був легкий. Кровотеча тривала кілька днів. І не перешкоджала їй займатися спортом.

Менструація почалася через кілька місяців після того, як в аудиторії початкової школи вона потиснула руку Тенґо. Між тими двома подіями, здавалось, був певний зв'язок. Можливо, дотик руки Тенґо потряс організм Аомаме. Коли вона повідомила матері про першу менструацію, та невдоволено нахмурилася. Наче на неї звалився зайвий клопіт. «Занадто рано», — сказала мати. Але Аомаме цим не переймалася. Бо це її справа, а не материна чи когось іншого. Вона сама вступила в новий світ.

І от тепер Аомаме завагітніла.

Вона подумала про яйцеклітини. «Одна з чотирьохсот моїх яйцеклітин (приблизно двохсота) запліднилася. Можливо, тієї вересневої ночі, коли бушувала гроза. Я тоді в темній кімнаті вбила одного чоловіка. Кольнула гострим вістрям у шию, під нижньою частиною мозку. Однак той чоловік сильно відрізнявся від тих, яким я раніше вкоротила життя. Він сам погодився, щоб вона його вбила. І навіть хотів смерті. Врешті-решт я дала йому того, чого він бажав. А взамін (не як покарання, а як співчуття) він дав їй те, чого вона хотіла. У темній кімнаті відбулася оборудка. Тієї ночі сталося таємне запліднення. Я це знаю.

Ось цими руками я вкоротила життя одному чоловіку й майже водночас зачала інше життя. Невже й це було частиною цієї угоди?»

Заплющивши очі, Аомаме перестала думати. Коли голова спорожніла, в неї безшумно щось поплило. І мимоволі вона промовила молитву.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Чому в цю хвилину вона вимовила слова молитви? Адже не вірила ні в Царство Небесне, ні в Рай, ні в Небесного Отця. А проте ці слова закарбувалися в її голові. З трьох чи чотирьох років, коли вона ще як слід не розуміла змісту цих слів, мусила їх запам'ятати. Якщо помилялася хоч одним словом, її боляче ляскали лінійкою по руці. Навіть те, чого звичайно не видно, у відповідний час виходить назовні. Як потаємне татуювання.

«Що сказала б мати, якби я повідомила, що завагітніла без статевого акту? Можливо, вважала б це страшним блюзнірством проти віри. Адже йдеться про своєрідне непорочне зачаття, — думала Аомаме, що, звісно, не була незайманою дівчиною. — А може, мати взагалі не звернула б на це уваги. Можливо, пропустила б повз вуха. Бо я, безпутна, давно відірвалася від її світу».

Аомаме спробувала по-іншому над цим поміркувати. Глянути на це явище як на щось загадкове, що не піддається жодному поясненню.

Сприймати вагітність як добро, як щось бажане чи як щось погане й недоречне?

Та хоч скільки вона міркувала, жодного висновку не доходила. «Поки що я не можу прийти до тями від здивування. Збита з пантелику, розгублена. Де в чому навіть роздвоєна. І, природно, не здатна збагнути нового факту», — думала вона й водночас не могла не помітити, що зацікавлено оберігає це маленьке джерело тепла. Аомаме хотілося простежити за тим, що в ній зароджується. Звісно, вона відчувала тривогу й страх. Можливо, воно щось таке, що виходить за межі її уяви. Вороже чужорідне тіло, що пожирає її зсередини. У голові спливало кілька заперечень. А проте загалом гору брала здорова цікавість. І тоді раптом в голові Аомаме спалахнула одна думка. Як несподіваний промінь світла в темряві.

«Можливо, в моєму лоні дитина Тенґо».

Злегка насупившись, Аомаме на хвилину задумалася над такою можливістю. «Чому я мала б запліднитися від Тенґо?»

І до чого ж вона додумалася? «Того бурхливого вечора, коли безперестанку щось ставалося, в цьому світі проявилася якась сила і Тенґо зумів переслати в моє лоно свою сперму. Утворився якийсь особливий канал зв'язку для того, щоб під час вбивства лідера пробитися крізь блискавицю, зливу, темряву до мене. Можливо, тимчасовий. І ми цим каналом уміло скористалися. Мій організм вхопився за таку нагоду й жадібно прийняв Тенґо, щоб запліднитися від нього. Моя двісті перша або двісті друга яйцеклітина успішно підхопила один з кількох мільйонів його сперматозоїдів. Здоровий, розумний і щирий, як він, Тенґо».

Це була зовсім абсурдна думка. Повністю позбавлена логіки. Мабуть, ніхто у світі з нею не погодився б, хоч би як йому пояснювали та хоч би якими словами. «Звичайно, саме моє запліднення таки нелогічне. Але ж зараз 1Q84 рік. І хоч би що сталося в цьому світі, воно не здаватиметься дивним».

«Якби ця дитина справді була від Тенґо…» — подумала Аомаме.

«Того ранку на аварійній площадці столичної швидкісної автостради номер три я не натиснула на гашетку пістолета. Я справді збиралася там вкоротити собі життя й засунула дуло пістолета в рот. Нітрохи не боялася смерті. Бо вмирала заради того, щоб урятувати Тенґо. Але якась сила вплинула на мене і я відмовилася від свого наміру. Якийсь голос дуже здалека назвав моє ім'я. Може, тому, що я завагітніла? Невже щось намагалося сповістити мені про народження цього життя?»

І Аомаме згадала про сон, в якому елегантна жінка середніх літ накинула на неї, голу, пальто. Жінка вийшла із сріблястого автомобіля «Mercedes-Benz coupe» й дала їй легеньке, м'яке жовтувате пальто. «Вона знала, що я завагітніла. І дбайливо захистила мене від людських зухвалих поглядів, холодного вітру та інших неприємностей».

То був добрий знак.

Аомаме розслабила м'язи на обличчі, й воно набрало попереднього виразу. «Хтось стежить за мною й оберігає, — подумала Аомаме. — Навіть у цьому світі 1Q84 року я зовсім не самотня. Можливо».

З чашкою охололого чаю Аомаме попрямувала до вікна. Вийшла на веранду, сіла на садовий стілець і крізь щілини пластикових жалюзі, щоб ніхто ззовні не помітив, стежила за дитячим парком. І спробувала думати про Тенґо. Однак чомусь цього разу їй це не вдавалося. В її голові спливало обличчя Аюмі Накано. Світле, воно всміхалося. Дуже природно й щиро. Вони обидві сиділи в ресторані за столом одна напроти одної й пили вино. Невдовзі вони сп'яніли. Першокласне бургундське вино, змішавшись з кров'ю, ніжно розтеклося по жилах, і навколишній світ набрав легкого вишневого кольору.

— Аомаме-сан, — сказала Аюмі, потираючи пальцем склянку з вином, — мені видається, що цей світ позбавлений логіки й сердечності.

— Можливо. Але ти не турбуйся. Такому світові раптом настане кінець, — сказала Аомаме. — І прийде Царство Небесне.

— Я жду його не діждуся, — сказала Аюмі.

«Чому тоді я заговорила про Небесне Царство? — дивувалася Аомаме. — Чому я раптом згадала про Небесне Царство, в яке не вірила? Незабаром після того Аюмі загинула.

Коли я про це заговорила, то, напевне, в моїй голові вималювалося „Царство Небесне“, відмінне від того, в яке, можливо, вірять послідовники „Братства свідків“. Мабуть, більш особисте. А тому ці слова самі собою зірвалися з язика. Та в яке Небесне Царство я вірю? Яке, на мою думку, Небесне Царство прийде, коли світ щезне?»

• Предыдущая
• 35/99
• Следующая