Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 38
- Предыдущая
- 38/80
- Следующая
— Ну, друзі та приятелі, туман розсіявся! Небо чисте, хоча ви й коптите його так ревно. Хто почне?
— Я опинився у темряві, серед скопища орків… — почав Пін. — Стривайте, а який нині день?
— За гобітанським календарем п'яте березня, — відповів Арагорн.
Пін порахував по пальцях та здивувався:
— Всього дев'ять днів! В Гобітанії всі місяці мають по 30 днів (примітка автора). [148] А мені здавалось, що рік минув… Все було, знаєте, як у жахливому сні, тільки наяву. Якщо я щось важливе забуду, Меррі додасть. Усякі подробиці — голод, брудні лапи та інше — я краще відкину, не хочеться згадувати…
І Пін виклав усе по порядку: останній бій Боромира, біг через степ, знайомство з Фангорном. Слухачі могли впевнитись, що їхні здогади були вірні.
— До речі, час повернути вам дещо загублене, — сказав Арагорн і вийняв з-за пояса два кинджали у піхвах.
— Оце так подарунок! — скрикнув Меррі. — Невже це наші ножички? Я своїм устиг подряпати пару орків, але Углук зброю в нас одібрав. Я думав, він нас заріже, а він тільки обидва кинджали відкинув, ніби вони йому лапи підпалили.
— А ось і твоя застібка, Піне. Я постарався зберегти її, адже це цінна річ…
— Я розлучився з нею мимохіть, серце мені щеміло, — пробурмотів Пін. — Мені нічого іншого не залишилось…
- І правильно, — кивнув Арагорн; — Хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб, той найжалюгідніший раб на світі…
— Добре ви це вигадали, коли мотузки розрізали, — схвалив Гімлі. — Зрозуміло, вам допоміг випадок, але ви вхопили його, так би мовити, обома руками!
— А як ми ламали голови! — сказав Леголас. — Я вже розмірковував, чи не крильця вам виросли…
— Гей, якби так! Але я ще не розповів про Горшнака… Піна тіпнуло, він махнув рукою та відвернувся. Остання, найстрашніша частина оповідання дісталась Меррі.
— Не подобаються мені ці орки з Барад-Дура, чи Лугбурця, як вони його звуть, — сказав Арагорн. — Чорний Володар та його служники занадто багато знають. Після чвари з Углуком Горшнак напевне відіслав повідомлення, і Криваве Око звернулось до Ізенгарда… Зате Саруман піймався у власну пастку!
— Авжеж, сподіватися на виграш він не має жодних підстав, — згодився Меррі.
— Старий негідник показався нам у лісі, - пригадав Гімлі. — Ми точно не зрозуміли, але Гандальф на це натякав…
— А коли це було?
— П'ять ночей тому, — уточнив Арагорн.
— Ага, тоді, значить, про ці дні ви нічого не знаєте. Гаразд, слухайте далі. Ми зустріли Древеса та заночували у нього в Джерельному Покої, а вранці відвідали Віче ентів — оце так видовище, скажу я вам! Вони закінчили тільки на другу добу опівдні! І відразу ж вирушили — в лісі буря піднялась! Вони йшли, плескали у долоні та співали…
— Якби Саруман їх почув — утік би світ за очі, - додав Пін. — «Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!» Я, щиро кажучи, не дуже прислуховував-ся — хто б подумав, що це не просто похідний марш…
— Відверто кажучи, нам було дуже неспокійно, — підхопив Меррі. — Спускаємось ми до долини Нан-Курунір, а за нами — цілий ліс! Ми стали допитуватись у Древеса, і він якось неохоче пояснив: це уорни, така їхня «скорочена» назва, або колишні енти, вже зовсім здерев'янілі, навіть з вигляду — вони стоять нерухомо, мовчки наглядають [149] за деревами. Здається, у нетрях лісу їх багато, цілі сотні. Силу вони мають величезну, вміють напускати туман, а якщо розгніваються, можуть рухатись дуже швидко та безшумно. Сидиш собі, милуєшся зірочками, аж гульк — навколо вже непролазна хаща! Голос в них ще не пропав, енти вміють домовлятись з ними, але вони здичавіли, втратили розсудливість і стали небезпечними. Справжні енти їх стримують, бо інакше…
Гаразд, спустились ми з ентами, а за нами й уорни пошелестіли. Шурхіт здійнявся, мов при першому пориві грози! Місяць сховався, і ніхто не помітив, як у Долині Чародія сам собою виріс страшний ліс. Ворог не подавав ознак життя, тільки під самим дахом Ортханка світилось одне-єдине віконце.
Древес узяв кількох молодиків, що ще не втратили гнучкості, і причаївся біля воріт. Ми з Піном теж там були — сиділи у Древеса на плечі. Старий був сильно роздратований, але обачності не втратив, і молодші його послухались, — защухли, немов статуї. Раптом в Ізенгарді піднялася веремія, загрюкало, застукало, заревли сурми. Ми було подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Нічого подібного: це армія Сарумана виступала у похід. Я в тутешніх справах не дуже обізнаний, але неважко було збагнути — Саруман поспішав покінчити з роханцями. Він підняв усіх, зняв навіть частину охорони Ізенгарда. Орки марширували ряд у ряд, за ними верхівці на здоровезних вовках. Люди йшли зі смолоскипами, і я зміг до них придивитися — звичайні люди, похмурі, але взагалі не страшні. А ось гобліни — це жах! На зріст як люди, пики косоокі, зуби стирчать… Може, пам'ятаєте, у Бригорі ми бачили прибульців з півдня, таких гидких? Так ось, ці гобліни до них трохи подібні.
— У Хельмовім Яру таких напіворків було повно, — сказав Арагорн. — І я теж згадував Бригору. Тепер можна не сумніватись: той прибулець у трактирі був шпигуном Сарумана, а може, також і Чорних Вершників. У цих мерзотників ніколи не вгадаєш, хто з ким в союзі та хто кого обдурює…
— Всього війська було не менше ніж десять тисяч, — вів далі Меррі. — Одні пішли до Броду, а другі — на схід. За милю звідси річка тече у високих берегах і там є міст. Вони проходили по ньому, хрипко співаючи, волали, реготали. [150]
Кінець Рохану, подумав я. А Древес шепнув мені: «Горе Ізенгарду, його камінню та скелям!».
Я в темряві бачити не вмію, але судячи з шуму, коли ворота замкнулись за останнім солдатом, уорни знялись та одразу потягли на південь — за орками. До ранку вони вже зовсім зникли з очей.
Коли гомін Саруманового війська затих в далечині, ми пішли на приступ. Древес опустив нас з Піном на землю та почав гупати у ворота кулаком, викликаючи Сарумана. Замість відповіді посипались стріли й каменюки. Але ентам це все одно, ніби комарик вкусив. Навіть якщо ента геть-чисто утикати стрілами, мов кравецьку подушечку для шпильок, він і тоді себе пораненим не вважає. По-перше, ентам не страшні ніякі отрути, а по-друге, в них шкіра тверда, твердіша, ніж кора дерев. Не всякою сокирою її й порубаєш. Взагалі сокир вони не полюбляють. Але проти одного ента треба виходити зразу дюжині бійців з сокирами, бо хто один раз рубоне, другий раз не повторить — енти гнуть в кулаці гартовану сталь, мов бляшанку… Коли у Древеса влучило зо два десятки стріл, старий так розпалився, що його можна було б навіть назвати квапливим, як він любить казати. Він покликав молодих ентів, і як заходилися вони ламати ворота! Пальцями рук та ніг впиваються у каміння та кришать, немов хлібну скоринку! Коріння рослин теж на таке здатне, тільки на це витрачаються віки, а енти впоралися хвилин за п'ять. Вони кришили, драли, тягли, трясли, товкли… Слово честі, за п'ять хвилин ворота повалились, мов картонні! А Саруман чи то не розумів, що діється, чи то просто злякався: побоявся вийти без своїх найманців та машин. Він Гандальфу і в слід не ступає! Я вважаю, вся слава його пішла лише тому, що він оселився в Ізенгарді…
— Ні, - заперечив Арагорн, — колись він був гідним слави. Знання його глибокі й широкі, мисль швидка, руки на подив умілі. А ще він умів оволодівати думками людей. Мудрих переконував, простаків лякав. Це вміння в нього ніхто не відніме. Мало хто й зараз встоїть проти нього віч-на-віч. Гандальф, Елронд, Галадріель — ці б йому не піддались, а ось інші…
— Щодо ентів я не хвилююсь, — сказав Пін. — Колись, наскільки мені відомо, вони дали обдурити себе, але вдруге такого не дозволять. Саруман їх недооцінив і дуже [151] прорахувався. Коли вони вгризлися у стіни, виправляти помилку було пізно. Щури, які ще залишилися, так би мовити, на борту, почали тікати через всі пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу розпитавши кожного докладно — їх було лише дві-три дюжини. Орків не милували. А якщо хто проривався, — потрапляв до уорнів — ті з них, що не пішли на південь, щільно оточили Ізенгард.
- Предыдущая
- 38/80
- Следующая
