Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 24

• Предыдущая
• 24/82
• Следующая

Один із моїх найулюбленіших перфоменсів, який ми проводили багато років тому, називався «Суд над суржиком». Учасників запросили на суд над суржиком, але не розкривали подробиць щодо того, що відбуватиметься. Зал Молодого театру цілком заповнили люди. То була відверта пародія на судову систему, що існувала в Україні за часів Кучми, і водночас висміювалися ті витончені інтелектуали, які зверхньо ставляться до простих людей, що не говорять українською так вишукано, як вони. На вході всім, хто прийшов подивитися на суд, роздавали два бюлетені для голосування, один: «Хай живе суржик», другий: «Смерть суржику». По всьому периметру зали висіли цитати з текстів відомих українських літераторів, деякі з них також виступали «за» суржик, а деякі — «проти». Навпроти сцени був величезний транспарант: «СУД КУПЛЕНИЙ». Залом ходила людина зі скринькою, в яку вкидали бюлетені, а ще ходила людина, яка збирала гроші, на її скриньці було написано: «На підкуп суду». На трибуну вийшли: письменники Юрко Покальчук (у ролі прокурора) і Богдан Жолдак (у ролі адвоката), а я взяв на себе відповідальну роль судді. Перед тим поїхав на кіностудію Довженка за мантіями і відповідною атрибутикою, зокрема й перуками. До зали ввійшли 12 запрошених присяжних, з боку захисту й обвинувачення теж були запрошені відомі люди: Ірванець, Княжицький, Подерв’янський та інші. Кожен із них виступав, як умів, говорив, що хотів, — жодної цензури. Головне — підібрати потрібних людей, які б виступили на захист суржику чи проти нього — іронічно, дотепно, артистично. Хтось поставився до цієї справи вкрай серйозно, що вже створювало комічний ефект. Треба сказати, що в ті 2 дні організації публічного суду я хворів, мав температуру під 39, усе відбувалося ніби в тумані... Тому не встиг зателефонувати Іванові Дзюбі, він на мене образився, що я його не запросив, тож в «Літературній Україні» написав справжню доповідь проти суржику, в якій не забув додати, що він про мене думає. Шоу триває... все ніби гаразд. Присяжним віддають скриньку з бюлетенями, всі чекають на результати голосування, в результаті: більшість проголосувала за смерть суржику. Але піднесли ще один стос рівно зігнутих бюлетенів «за» суржик — і ось радяться присяжні — рахувати чи не рахувати, бо ці бюлетені змінюють результати... і вирішують, що не братимуть ці бюлетені до уваги. Я зачитую вердикт, у якому суд начебто прирікає суржик на смерть, адже це знущання з українського народу, русизми — не що інше, як інвазія з боку Росії і т. ін. Публіка в залі вітає це рішення. Мені роблять знак — і підходить людина з іншою скринькою, в якій гроші: якісь копійки, кілька гривень... Із цього моменту я з незворушним хворобливим поглядом кажу, що суд отримав додаткові і вагомі докази на захист суржику... і зачитую протилежний вердикт, мовляв, суржик — безневинне дитя народу, тож потрібно його виправдати, а не засуджувати.

На той момент я вже написав статтю «Хай живе суржик» — то була моя редакційна стаття до згадуваного вище журналу «Молода Україна». Йшлося про боротьбу із суржиком в умовах України, бо боротьба із суржиком — це не боротьба зі жлобством, а з народною українською мовою і підмога русифікації. Завершення статті містило просту думку: краще суржик, аніж російська.

Лише геній може легко перейти з однієї мови на іншу. Неможливо за день чи ніч з грамотної російської перескочити на грамотну українську. А якщо ледь не половина країни говорить російською, суржик висміюється, та й взагалі, українську мову, умовно кажучи, досконало знають фахівці, а звичайні українці володіють нею радше на побутовому рівні? Стримувальним фактором для значної частини людей є також мовний бар’єр, бо психологічні складнощі теж існують. Люди намагаються говорити українською, звучить суржик, їм кажуть, що вони говорять погано, тож не дивно, що люди після цього переходять на російську. Так втрачається і той невеличкий простір, де могло б звучати українське слово.

Так, суржик — це народна мова. Однак людина повинна покращувати свою культуру мови, з часом мовлення стане грамотнішим.

А мовна політика в країні має бути виваженою, ненав’язливою. Інакше отримаємо зворотний ефект.

У Британії і в Америці, коли я там перебував, говорив, що недостатньо знаю англійську, мене переконали — говорити англійською на тому рівні, на якому я її знаю, хоч з помилками, але розмовляти. Іншого способу вивчити мову — немає. Я вже не кажу про глибинний аспект, що називати суржикізмами, а що ні. Серед слів, які нам здаються питомо українськими, можуть виявитися полонізми, слова, запозичені з іранської, перської або з германських мов. Скажімо, ті поняття, які поширені в сільському господарстві. Хто скаже, що плуг не українське слово? Воно запозичене з германських мов. З іншого боку, рафінований інтелектуал може вжити слово «ок» замість «гаразд», при тому не зовсім зважаючи на те, що це американське слово.

Останнім часом чи не у кожному публічному виступі поетеси Ліни Костенко, у її романі про самашедшого, а також у статтях її доньки Оксани Пахльовської є випади проти мистецького об’єднання «Остання Барикада». Це несприйняття того, що ми робимо, з’явилося неспроста. Ліна Василівна у 1998 році побувала один-єдиний раз на першому нашому фестивалі «Молода Україна Contra». Тоді головну роль у тій події зіграв Лесь Подерв’янський, з яким я тоді ще не був знайомий, а вмовив його взяти участь у нашій спільній акції мій приятель, журналіст Сашко Кривенко. У залі — аншлаг, все йде за сценарієм, і тут — катастрофа: Подерв’янський відмовляється виходити на сцену. Що робити? Хто мені ще повірить?.. Сашко його ледве вмовив виступити на нашому фестивалі, а тут — перед самим виходом: «Я не буду виступати. Не хочу скандалів». Я за лаштунками стою і не знаю, що діється: «Чому?» — «Там вона.» — «Хто?..» Бачу, що в першому ряду поруч з молодим хлопцем сидить якась жінка. А я ж не знав, як виглядає Ліна Костенко, бо в мене інші моральні авторитети, в обличчя її не бачив до того моменту. Але Кривенко якось його переконав. На той час Лесь теж не виступав перед широким загалом, а тому публіка не знала, що почує і побачить... А прийшов подивитися на наше дійство навіть директор видавництва «Смолоскип», літературознавець Осип Зінкевич, який викреслював у книжках, які готувалися до друку, не те що лайку, а будь-яке сварливе слово, яке йому було не до вподоби. Щоб ви розуміли, Ліна Василівна більше на жодному нашому заході не була. А ми по всій Україні провели понад 200 акцій, фестивалів, великих і маленьких. «Остання Барикада» стала виключно негативним феноменом і для Пахльовської.

У випадку з Подерв’янським маємо унікальний приклад літератури, в якій жлоби стали повноцінними персонажами у мистецькому тексті з драматургією і естетикою. Він — справжній майстер і перший з дослідників жлобства в сучасній українській літературі. Люди розмовляють суржиком і, незважаючи на низький стиль, переконливі і для масового читача, і для доскіпливого критика. Цей автор — один з найбільш відомих, самобутніх і впливових в Україні. Він висміяв і жлобство, і свою націю, причому бездоганно з естетичного погляду, це вищий пілотаж іронічної культури, недаремно в нього багато поціновувачів і за межами нашої країни. І в такого типу літераторів є адепти, епігони, але наслідування завжди виходить гіршим від оригіналу, бо воно вторинне.

Існують інші негативні приклади жлобів у мистецтві й культурі. Поплавський — це також рафіноване жлобство людини-менеджера, який, з одного боку, показує всім успішність свого проекту, а з іншого — робить із цієї, так би мовити, культури взірець, на який повинна орієнтуватися молодь. А та вступає в один з найбільш корумпованих університетів — за гроші, потім про це відверто говорить. І сам Поплавський — співає, хоч голос у нього відсутній. Щоправда, наявність вокалу теж не є критерієм. Те, що ця людина робить на сцені навіть не кітч, бо до цього можна ставитися з більшим позитивом, адже кітч не має ні державних, ні владних функцій і важелів впливу. Поплавський натомість пропагує свою любов до шароварщини, своє бачення культури і використовує владні повноваження. Він не добровільно прищеплює свою культуру: цей гуру й наставник своїм студентам її нав’язує. Між студентами й викладачами існує певний зв’язок, але студенти за статусом нижчі, тому якщо ти вчишся в цьому університеті, то мусиш сповідувати ті цінності, які тобі пропонують. Це абсурдизм. На вечір Подерв’янського ти можеш піти або не піти, бо маєш вибір. В університеті культури імені Поплавського в тебе такого вибору немає. Ти мусиш — це офіційно визнана норма. Сміховинна культура Поплавського — це не бурлеск, балаган чи буфонада, як у Подерв’янського, а таки небезпечне жлобство людини з владними повноваженнями.

• Предыдущая
• 24/82
• Следующая