Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 25

• Предыдущая
• 25/82
• Следующая

Кожен мав би визначати самостійно власні авторитети.

є маркером рівня культури нації. Велика ілюзія суспільства — в тому, що політики гірші від народу. А нічого подібного.

Українська політична еліта і нічим не краща за народ. Вона б мала показувати приклад для громадян країни. Потрібно розуміти, що політики не є окремою іншою верствою, вищою, ніж решта. Всього лишень суспільний зріз: те, що є в політикумі, є в суспільстві або навпаки.

Це політика, де нема місця етиці самообмеження, і ці люди йдуть в політику через свої меркантильні інтереси, а ті, хто цих політиків обирав, бачать це.

Жлобство загальносуспільне стало жлобством політичним.

Я впродовж 5 років, доки був депутатом, нікому не віддавав своєї картки і завжди голосував самостійно. Нещодавно ця тема почала бути популярною серед представників опозиції, але всі ті роки на мене чинився тиск — з боку моїх колег, не з боку регіоналів чи комуністів.

«Нунсівці» і «бютівці» здавали свої картки і голосували чужими. Не називатиму прізвища, але таку політику можу назвати справжнім політичним жлобством, за таку роботу цих політиків ніхто не бив по руках, іншими словами, це — той недопалок поза смітником, плювок, які вони собі дозволяли зробити безкарно. Мені казали: ну так само всі фракції роблять... Я так не робитиму. І змінювати ситуацію ніхто не хотів, аж поки не постала політична доцільність тих чи інших кроків.

Якщо ти називаєш себе елітою і хочеш бути її представником, то повинен показувати позитивний приклад іншим. Не лише говорити чи писати про це, а доводити свої погляди власними діями. Політики ці речі розуміють, але досі тільки говорять, проте нічого не роблять. Надто просто говорити, що я не такий, а довести це?

Однак доки суспільство не усвідомить того, що потрібно діяти і починати із себе, політики в цьому нікому нічим не допоможуть, бо, повторюю, вони теж не кращі від простих людей.

Якщо жлоб править у родині, в мікрорайоні, то й жлоб керуватиме країною. Іншого шляху немає.

Якщо хтось думає, що політик мусить бути добрим, відкритим і чесним, а сам виборець не хоче бути таким, то жодних змін взагалі не буде.

Жлоб править державою завдяки жлобській нації.

Якщо нація хоче бути іншою й мати інших правителів, вона повинна обирати інший шлях та інших правителів.

Не буде месії, який усе виправить...

Іван Семесюк. «Жлобиня вонюча», 2010 р.

Фото: з особистого архіву

Володимир Єшкілєв — письменник, філософ, культуролог. Народився 1965 р. в Івано-Франківську. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). Працював учителем історії і правознавства (1988—98), викладачем Західно-українського економіко-правничого університету. Очолював низку регіональних консалтингових проектів. Автор і видавець філософського часопису «Плерома» (1996—98), редактор літературного альманаху «Мантикора» (з 2011 p.), куратор фестивалю «Карпатська Мантикора». Автор романів «Пафос» (2002), «Імператор повені» (2004, 2011), «Адепт», у співавторстві з Олегом Гуцуляком (1995, 1997, 2008, 2012), «Втеча майстра Пінзеля» (2007), «Богиня і Консультант» (2009), «Побачити Апькор» (2011), «Усі кути трикутника» (2012), «Питомник богов» (російською, 2013) та інших книг, мистецьких проектів і літературознавчих статей. Упорядник низки літературних антологій. Один із творців і «модераторів» нового канону сучасної української літератури, автор концепції та ідеолог т. зв. «Станіславського феномена». Досліджує окультні вчення та прояви «відьмократії» в Україні та в країнах Сходу.

Якщо не помиляюсь, уперше слово «жлоб» я почув у 8-му класі (це десь так у році сімдесят дев’ятому — вісімдесятому) від учительки Антоніни Костянтинівни, яка викладала в нас англійську мову й одночасно намагалася долучити хоч когось із своїх учнів до духовних цінностей. В її лексиконі словом «жлоб» позначалися якісь обмежені, зациклені на матеріальних вигодах люди, які були абсолютною протилежністю її особистому ідеалові. Її ідеал — родом із радянських часів. Ідеал освіченої людини, яка живе духовними речами, а не меркантильними цінностями. Тобто він із чіткою моральною настановою. Таке собі «вікторіанство пізньої радянської імперії». Улюбленим поетом Антоніни Костянтинівни в ті часи був Булат Окуджава. Хто чув про нього, той розуміє, про які сенси та імперативи йдеться. Учителька справді мала покликання навчати дітей, я досі з приємністю згадую її.

Моє покоління іванофранківців, на відміну від вчителів-інтелігентів, означника «жлоб» не вживало, натомість ми говорили «рог», і це поняття мало багато складових — це й розумова обмеженість, незграбність, сільські звички та провінційний одяг. Оскільки я вчився в російськомовній школі військового містечка, то рогом могли називати не лише того, хто схожий на жлоба, а й, скажімо, учня з україномовної школи.

Щодо самого слова «жлоб», то воно не корінне тут, в Україні, тобто має умовний літературний характер. І в побутовому мовленні дуже мало людей його вживають, наскільки мені відомо. Причому, як не дивно, я не вкладаю в це слово негативний зміст.

Якщо говорити про жлоба як про соціальний тип, то це радше один із підвидів так званої нормальної або простої людини.

Взагалі, якщо не стане жлобів, не буде тієї опори, на якій суспільство, власне, й тримається. Жлобізм — один із найрозповсюдженіших різновидів плебейського консерватизму.

Люди поділяються на тих, у яких життєва рівновага, скажімо так, тримається на дрібних поразках і перемогах, і тих, хто здобув свою велику перемогу і велику поразку.

У людини за життя буває певна рівномірна кількість перемог і поразок. Якщо навіть ми подивимося пильно на людей, які виглядають дуже успішними, то все одно в якихось сферах вони програли.

І ті, кого заведено називати геніями, великими людьми, це — люди однієї великої перемоги та однієї великої поразки. Наполеон, Галілео Галілей або Олександр Македонський — з таких. Вони, власне, займалися в своєму житті однією справою. У ній отримали свою велику перемогу, і знов-таки вона стала причиною великої поразки.

Жлоби натомість роздробили своє буття на безліч маленьких перемог і маленьких поразок. Відповідно вони не досягають тої ситуації, котру колись, за цілісніших часів, називали трагізмом. Тому що трагізм породжують саме великі перемоги і великі поразки.

Трагізм — це такий «буттєвий поріг», який руйнує течію суспільного буття. Виламує людину з цієї течії, з цього процесу. Жлоби забезпечують стійкість течії, а великі люди, навпаки, своїм трагізмом збурюють її, що, з одного боку, веде до суспільних зрушень, переважно негативних, а з другого, до еволюції людини в невідомому напрямку. Ніцше казав, що в напрямку надлюдини, а містики кажуть, що у напрямку боголюдини. Бог його знає, куди насправді.

Щоденна перемога жлоба є дрібною і нецікавою. Наприклад, він когось нагрів, обдурив на 100 гривень. Заробив, але потім пропив із друзями ці гроші, прийшов додому і отримав від жінки прочухана. Отже, отримав маленьку поразку, що врівноважила його буття. Так вони і живуть. Це життя соціального планктону.

Зрозуміло, що жлоби — це не є увесь соціальний планктон, але вони складають значну частку того, чим годуються соціальні кити.

Якби не було жлобів, то й не було б нічого масштабного. Все в нашому світі має свій сенс.

Переконаний, що у східному світосприйнятті такого поняття, що було б конгруентне нашому поняттю «жлоб», не існує. Тому що на Сході кожна людина мислиться, серед іншого, кармічно. Маю на увазі Індію і той Схід, який мислить категоріями Колеса Карми, тобто категоріями певного мегажиття. Відповідно, світ жлобських аватар є одним із регулярних кармічних світів, через який проходять живі істоти. Проходять на шляху піднесення до висот Бодхісатви, або ж, навпаки, під час деградації до нижчих рівнів. Кармічне бачення знімає з порядку денного «проблему жлоба». Скажімо, є такий обов’язковий (регулярний) рівень і його треба пройти під час кармічного сходження.

• Предыдущая
• 25/82
• Следующая