Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 52

• Предыдущая
• 52/60
• Следующая

— Але подумай сам: де Україна, де Сибір і де Ірландія?

— Можливо, ти й маєш рацію, — після довгої паузи погодився Костиганов. — Але я не думаю, що ці загадки все ще актуальні. От, скажімо, твій премудрий шеф вважає, що Ерікан мертвий. I наводить на користь цієї версії деякі аргументи.

— Які саме?

— Передсмертну записку Агамова. Олігарх нібито замаскував її під прощальний вірш у східній традиції. Там йдеться про те, що Чаклуна вже немає на цьому світі.

— А ти що про це думаєш?

— Думаю, що така версія має право на існування.

— А хто ж тоді керує сектою?

— Твій шеф вважає, що Поліна.

— Моделька?

— Іван Вагранович припускає, що вона може виявитись могутньою відьмою. Важко, зрозуміло, це собі уявити, але чого тільки не бувало під сонцем… Якщо він правий, значить, вона — Старша жриця ковену «Око Півночі» з Традиції Червоної Гілки. У повноцінних магічних ковенах має бути двоє лідерів — чоловічої і жіночої статі. Чаклун і відьма. Солодка парочка. Принаймні в останні сорок тисяч років було саме так. До речі, якщо Старший жрець гине, не залишивши спадкоємця, то Старша жриця легко піднімає до свого рівня будь-кого з молодших жерців. Але в разі, якщо Старша помирає, не народивши доньки, ковен може занепасти. Старша жриця — це така собі «матка ковену», його магічний центр. Вона володіє магією землі і крові, вона царює на оргіях.

— Он воно як… На оргіях, кажеш, царює… А що тобі відомо про Поліну?

— Її подружка казала мені, що вона в дитинстві полюбляла морських свинок. Була милою і скромною дитиною з небагатої родини. А потім, у п'ятнадцять чи шістнадцять років, раптом дозріла, зустріла якогось спонсора-товстопузика і стартувала до країни гламуру… Я, до речі, бачив її сьогодні.

— Де?

— Приїжджала сюди. Сказала, що «приїхала з миром».

— І ви пустили її до Храму?

— Ні, ще цього нам не вистачало. На кордоні поговорили.

— Помирились?

— Угу.

— І яке твоє враження від удови олігарха?

— Не знаю, — знизав плечима Пітер. — Ніяке. Пупсик для сексуальних розваг. Якщо твій шеф має рацію, то вона — велика акторка. Майже геніальна. Там, між іншим, була її радниця, Олесею називається. Так вона, скажу тобі, більше схожа на висвячену жрицю з ковену, аніж Поліна.

— А тих жриць десь виховують, готують?

— У ковені Тага, до якого, за нашими даними, у минулому належав Ерікан, є щось подібне до жрецької школи. Вона знаходиться десь у Середній Азії. Там навчають різних шаманських штук, залежно від здібностей і, так би мовити, «природної спеціалізації». Але наймогутніші жриці спадкують свої вміння по материнській лінії. Через кров. Верховні жриці давнього світу були лише спадковими.

— Щось, десь… — Лавр провів пальцями по золоченому багету на портреті брата Олександра. — Треба перевірити, чим займаються матері Поліни й Олесі.

— Відьми можуть бути посудомийками або професорами лінгвістики. Або ким завгодно. Відьмацтво здатне набувати вельми латентних форм. І немає жодних детекторів, якими б можна було відрізнити Верховну жрицю від звичайної бабки, яка зливає на віск.

— Тоді треба почати з того, аби з'ясувати, звідки вилізла ота «Гілка». Хто там мав зв'язки з Ірландією.

— Будемо з'ясовувати, — пообіцяв Костиганов. Особливого ентузіазму в його голосі Лавр не помітив.

Двері відчинились, і до кімнатки увійшов Корецький. Журналіст був одягнений у камуфляжну форму, на поясі в нього висіла кобура.

— Ви вже тут все обшукали? — спитав він.

— Доброго вечора, Романе Олександровичу, — привітався Лавр. — Давно не бачились.

— Вечір добрий, — Корецький був не в настрої. — Якщо ви тут закінчили, йдемо до підвалу. На тілі старого знайшли специфічне татуювання. Вам варто на це подивитись.

Лавр зауважив, що Корецький не назвав покійного доглядача «братом».

Вона відчула облаву ще до того, як бійці Адара почали виводити з вольєра вівчарок. Космічна Мавпа зрозуміла, що десь прокололась. Охоронці знали, що вона тут, у резиденції «Ока Півночі». Також про це знала Карна. Тепер Старша сюди не приїде. Принаймні до того часу, поки молодші жерці не розіпнуть відступницю на мармуровій плиті жертовника. Треба тікати, вирішила вона. Голоси і гавкіт псів, які вона почула з боку господарської будівлі, спрацювали немов спусковий механізм для її м'язів. Вона залишила укриття на пагорбі і побігла туди, де, за її розрахунками, її появи не очікували. До в'їзної брами.

Вона оминула віллу з боку басейну і вибігла на відкритий простір біля будинку для учнів. У будинку горіли всі вікна, п'ять молодших учнів скупчилися біля дверей. На Мавпу вони не звернули уваги, прийнявши її за охоронницю. Але біля брами, знала вона, таке не пройде. Головне, щоб Адар відіслав на полювання всіх псів.

Майданчик біля брами виявився яскраво освітленим. Вона дістала обидві волини — свою і Людмили. Її вчили стріляти з обох рук в «македонському» стилі, але у справжньому бою вона ніколи ще такого не практикувала.

«Псів у вольєрі немає, — погляд Мавпи швидко оббіг клітки і бокси. — Всіх повели до периметра. Невже пощастить? — знайома холодна хвиля пробігла її хребтом. — Бережи мене, сила Авеги!»

Вона зняла волини із запобіжників і націлила на ворогів. Побачила здивований погляд найближчого з охоронців і почала стріляти, у здивованого охоронця, у бійця, що стояв біля брами, у високого бійця, в якому вона встигла впізнати жерця Івара.

У перші секунди бою вона мала перевагу раптовості. Івар упав із простреленою головою, ще двох охоронців було вбито або поранено — в неї не було часу оцінювати ефективність попадань. Потім упав ще один, який вибіг на постріли з псячого боксу. Але ті бійці, які знаходились у буді, швидко оговталися. Брама, що почала було відчинятись, пропускаючи до резиденції якесь авто, зупинила свій рух. Мавпа кинулась до неї, дострілюючи патрони. Оббита бляхою буда гриміла під кулями, як барабан. Мавпа вже протиснулася до щілини між висувною панеллю і рамою, коли відчула в нозі вибух болю. Больовий імпульс пройшов хребтом і вдарив у мозок, немов важка дубина. У Мавпи потьмяніло в очах. «Кінець!» — пробилася крізь біль вересклива думка. Один із охоронців ризикнув зайняти відкриту позицію поряд з вольєром і тепер стріляв прицільно, не кваплячись. Другий його постріл влучив Мавпі нижче лопатки.

Тіло кілерші впало на асфальт уже за периметром резиденції. З джипа, що стояв за брамою, вийшли Поліна й Олеся.

— Обережно, Поліно Юріївно, вона ще може кусатись, — поряд із удовою виник охоронець-ратлонівець.

— Вона ще жива? — здивувалася білявка.

— Уже своє відкусала, грьобана обізяна, — оцінила ситуацію Олеся. — Здохлятина.

Поліна підійшла до кілерші, присіла. Обличчя юної вдови стало хижим, вилиці виразно окреслились, а верхня губа витягнулась і відкрила лінію бездоганно рівних зубів. Здавалось, Поліна принюхується до впольованої здобичі. Потім вона підвелась, обсмикнула спідницю і засміялась.

— Як ти сказала? Здохлятина? — білявка обернулась до Олесі, прислухалась. — Це якась із наших собачок так гавкає? Треба цю здохлятину віддати нашим собачкам.

Радниця вже хотіла відповісти, що не чує жодного гавкоту, але раптом побачила щось зовсім неймовірне: на тому місці, де у Поліни щойно була голова, розпухла хмарка з дрібних шматків кістки, мозку і крові. Бризки обляпали Олесю з ніг до голови.

— Лягай! Снайпер! — закричав ратлонівець і збив Олесю з ніг.

Таракан так і не зміг второпати, що саме примусило його натиснути на гачок. Він через приціл спостерігав за невдалим проривом Космічної Мавпи, потім за тим, як із джипа вийшли дві молоді жінки модельної зовнішності, в одній з яких він упізнав Агамову. А потім щось дуже м'яко торкнулось його свідомості. На мить він провалився у тепле видіння, де над пишними синіми деревами світило біле південне сонце. Там, у тому видінні, панувала неймовірна ясність, дзижчали комахи і заливчасто гавкав пес.

• Предыдущая
• 52/60
• Следующая