Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 53

• Предыдущая
• 53/60
• Следующая

«Це якась із наших собачок так гавкає?» — почув він поряд із собою низький приємний жіночий голос. Цей голос нагадав йому одну давню ніч, коли після вдалої акції він поїхав до заміського готелю і замовив до номера елітну путану. В неї був такий самий низький голос, вона мала розкішне тіло і вміла доставити чоловікові насолоду. Голос і тіло тої путани він пам'ятав, але ніяк не міг пригадати її обличчя.

Видіння згасло, і палець кілера, перетворившись на самостійну істоту, натиснув на гачок.

Потім він ще кілька секунд заціпеніло дивився, як падає обезголовлене тіло Поліни, як охоронець збиває з ніг і притискає до асфальту супутницю удови, як з брами вискакують бійці Адара. Нарешті інстинкт самозбереження переміг шокове заціпеніння, і Таракан залишив позицію, кинувши гвинтівку. Він заледве згадав, що треба прихопити смартфон і прилад нічного бачення.

З верхівки елеватора до його підніжжя вели відкриті металеві сходи. Кілер спускався швидко, міркуючи, скільки часу знадобиться охоронцям резиденції, щоби зрозуміти, звідки стріляли, й дістатись до позиції. Виходило, що хвилини три-чотири, не більше.

«Треба поспішати, думати будемо потім», — сказав собі Таракан і перестрибнув через три сходинки. Остання з них раптом тріснула, металевий прут провис. Кілер провалився в діру, але встиг зачепитись рукою за поручень.

«Дідько! — подумав він. — Сьогодні якась невдала ніч».

Він підтягнувся, щоби повернутись на сходи. Але поручень відповів на його рух загрозливим рипінням. Під вагою тіла зношений метал почав вигинатись. Потім Таракан почув характерне тріщання. Він завмер, намагаючись не провокувати подальшого руйнування конструкції. На мить здалося, що метал витримає. Але це лише так здалося. За кілька секунд кілер разом зі шматком поручня з двадцятиметрової висоти впав на зруйнований транспортер. Якби на ньому ще залишилась брезентова стрічка, то вона, можливо, врятувала би Тараканові життя. Але стрічку з транспортера давно вкрали, і кілер впав на ребрасту металеву конструкцію, котра переламала йому ноги, пробила легені і пошкодила шию. Він прожив ще кілька хвилин і навіть не втратив свідомості. Налякані його падінням кажани пронеслися над ним, ніби пекельний ескорт.

Коли Адар зі своїми бійцями увірвався до елеватора, Таракан уже був мертвий. Напевне, перед смертю він уздрів щось жахливе, тому що його волосся нагло змінило колір, і тепер мало хто із його знайомих зміг би впізнати в цій мертвій сивій людині дотепного і жвавого інспектора газконтори.

Пес ізнов завітав до Мармуриного сну. Він уже не був таким страшним і лютим, як колись. Навпаки, дівчині здалося, що пес добрий, ситий і задоволений своїм псячим життям. Він гордо йшов берегом річки поряд з Мармурою. Берег був високий, а річка весело блищала під променями ранкового сонця. Все навколо було таким чітким і прозорим, що дівчина зрозуміла: це несправжній світ. Лише декорація, створена для того, щоби комусь або чомусь було зручно здаватися собакою.

— Ти вже не будеш кидатись на мене? — спитала Мармура і зовсім не здивувалася, почувши у своїй голові звуки людської мови.

— Ні, — сказало щось.

— Якщо це ти зараз розмовляєш зі мною, — Мармура обережно погладила пса, — то назви своє ім'я.

— Яке саме?

— Справжнє. Ти ж насправді не пес.

— Ти теж насправді не випускниця загальноосвітньої школи. У світі дуже мало речей, які насправді є тим, чим вони здаються.

— Але я насправді випускниця школи.

— Насправді ти є непробудженою аватарою жриці. Ти не відчуваєш своєї справжньої суті, але це відчувають істоти, яких ви називаєте енергетичними вампірами. Вони полюють за твоєю енергією. Твоя енергія рідкісна і смачна.

— Ви про Бекі? — вона й сама не зчулась, як почала звертався до сутності на «ви».

— Про те, що знайшло тимчасовий притулок у її тілі.

— Так вона мене не кохає?

— Кохання — це одна із тих речей, які не є тим, чим здасться.

— Це ви так вважаєте, а я все одно вірю в кохання, — заявила Мармура і зупинилась. На річку набігла тінь, а пес немов побільшав.

Він також зупинився. Репліку дівчини він залишив без коментаря. Але його очі кольору байхового чаю дивилися на Мармуру з іронічним докором. Вона ніколи й не підозрювала, що чотириногі хвостаті істоти можуть дивитися з іронічним докором.

— Якщо я жриця, то хто ж тоді ви?

— Я — сутність, яку викликали для обумовлених дій.

— Хто викликав?

— Його звали Майстром Верасом. Його тіло давно повернулось у землю.

— Він був чаклуном?

— Можна й так сказати.

— Так ви ніби джин? Вас можна викликати, якщо потерти лампу?

— Ні, лампа тут ні до чого. І я не виконую бажань.

— А що ви робите?

— Зараз я з тобою розмовляю. Вірніше, із тою частиною твоєї особистості, яка пов'язана з єством жриці.

— З частиною?

— Якби в тобі не спало єство спадкової жриці, я б не зміг розмовляти з тобою.

— А та жриця колись прокинеться?

— Мені це невідомо.

— А що треба зробити, щоби вона прокинулась?

— Розбудити її.

— Як?

— Це за межами моїх знань.

— А що ще ви вмієте робити?

— Захищати складне від простого, обране від стихійного, живе від мертвого, порядок від хаосу.

— Мене ви теж захищаєте?

— Так. І тебе теж.

— Від кого?

— Від мертвих.

— Я не розумію.

— Є мертві, які здаються живими. Замасковані і надзвичайно бадьорі мертвяки.

— Зомбі?

— Вони не зомбі. Вони грались із силами Темряви і програли їм свої тіла і свою волю. Вони не вірили, що у сил Темряви не можна виграти. Вони дивились і не бачили. Вони читали і не розуміли прочитаного. Вони вважали себе майстрами, а насправді були ніким. Сили не домовляються з людьми, вони самі встановлюють правила.

— Та ципа, що за мною ганялась…

— Вона діяла не з власної волі. В цьому житті вам уже не зустрітись.

— Слава Богу! — щиро зраділа дівчина, а потім злякалась. Може, цей собаковидний джин натякає, що це їй, Мармурі, вже недовго лишилось ходити цим світом.

— Я скоро помру? — вона не хотіла цього запитувати, але питання вилізло з неї, немов набивка з тріснутого іграшкового ведмедика.

— Ніхто не знає майбутнього.

— Але ж ви сказали, що нам з тою дівкою в цьому житті не зустрітись. Якщо ви не знаєте майбутнього, то як ви про це дізнався?

— Майбутнє кожного — це ніби стежки в лісі. Зараз ти йдеш тою стежкою, але якщо заглянути на день уперед, там уже три дівчини йдуть трьома різними стежками, а через рік — триста тисяч Мармур йдуть трьомастами тисячами стежками. Кожного разу, роблячи вибір «робити — не робити», ти обираєш одну стежку з тисяч можливих. Але доки ти цього вибору не зробила, вони всі можливі. Усі триста тисяч варіантів твого життя. Так от, на жодній з мільйона мільйонів твоїх можливих стежок я не бачу зустрічі з тією жінкою.

— А мою смерть ви там бачите?

— На деяких із твоїх можливих стежок чигає небезпека.

— На мене ще хтось полює?

— Ні.

— А що ж тоді, КАМАЗ переїде?

— Ти маєш запам'ятати: джерело зла не знайдено.

— Запам'ятала. І що?

— Коли тебе повідомлять, що зло переможено і небезпека минула, ти маєш сказати: джерело зла не знайдено.

— Кому сказати? Лавру?

— Ти мене почула, — промовив голос ледь чутно, ніби здалеку. Потім вона побачила, що біля неї немає пса, а на місці річки виникло шосе. Воно було порожнім, дуже рівним, сіро-сталевим. Потім Мармура почула звук двигунів. Повз неї з великою швидкістю промчали джипи — три чорних і один білий. Туга хвиля повітря вдарила Мармурі в обличчя, і вона прокинулась.

«Триста тисяч стежок!» — жахнулась вона, перш ніж повернутись до того світу, який її навчили вважати реальним.

Недалеко від дивана, на якому вона лежала, стояв директор агентства і мовчки дивився на неї. Він був без краватки, і розстебнутий комір видавав несвіжість його білої сорочки. До того Мармура бачила директора лише одного разу, під час обміну циліндра на гроші. Тоді він їй здався дуже суворим і навіть величним. Тепер вона бачила його іншим поглядом, немов у неї відкрився інший зір. Біля дивана стояла не надто здорова людина, стомлена недосипанням, зайвою вагою і багаторічним тягарем відповідальності. Дихання директора було шумним, а запах дезодоранту підозріло різким.

• Предыдущая
• 53/60
• Следующая