Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 54

• Предыдущая
• 54/60
• Следующая

— Джерело зла не знайдено, — повідомила його Мармура і відчула, що червоніє. — Це пес напрягав мене передати. Що воно не знайдено, передати. Мені такий чорний пес наснився, — пояснила вона і ще більше почервоніла.

«Я таки здуріла, — подумала дівчина. — Несу якусь пургу».

— Твій пес має рацію, — погодився директор. — Джерело не знайдено.

Мармура спочатку вирішила, що товстун знущається з неї, але зустріла його погляд і зрозуміла: шнягу про псяче попередження шеф її нареченого сприйняв без тіні іронії.

— Ось що ми знайшли на його тілі, — сказав Корецький, відкидаючи церату з доглядачевого трупа. — Дивіться самі.

На плечі того, хто за життя був доглядачем Храму, було помітно татуювання блакитного кольору: шестипелюстковий лотос, достеменно такий, як на торці циліндра, а під ним серп з ручкою, як на радянському гербі.

— Це не ваша символіка? — спитав Лавр.

— Ні, — заперечно похитав головою Костиганов і звернувся до Корецького: — А вам, брате, знайома ця символіка?

— Зображення квітки збігається із зображенням на одному з фашистських орденів, — відповів Корецький. — Ним нагороджували бійців східних етнічних формувань у складі вермахту і військ СС. У довіднику написано, що ідея дизайну цієї нагороди належить керівникові гітлерівської орденської канцелярії доктору Доелю. А про серп я нічого не знаю.

— Золотий серп — це кельтський символ, ритуальний інструмент і відзнака жерця-друїда, — пояснив Командор, який щойно увійшов до підвального приміщення Храму. — Я думаю, що це символіка Червоної Гілки.

— Потрібна консультація спеціаліста з кельтської історії або з ірландської міфології, — сказав Костиганов. — Хто знає такого спеціаліста?

— Зараз я перешлю цей малюнок ірландським братам, — Командор сфотографував татуювання своїм смартфоном, — і попрошу їхнього Командора якнайскоріше знайти знавця древніх знаків. Наш брат Ігор теж знається на таких речах. Він невдовзі має сюди підійти.

— Якщо це дійсно жрецька відзнака, то треба з'ясувати, де він отримав посвяту в жерці, — порадив Лавр.

— От ви б і зайнялися цим питанням, Лавре Станіславовичу. — запропонував старшому оперативникові Командор. — А тобі, брате, — звернувся він до Костиганова, — доведеться зараз поїхати до резиденції «Ока Півночі».

— Навіщо?

— Там годину тому вбито Поліну Агамову. Стріляв снайпер. — Командор багатозначно подивився на новоспеченого хранителя Машини.

«Невже Таракан? — промайнуло в Пітеровій голові. — Але чому він стріляв в Агамову? Хтось його перекупив?»

— Кілера впіймали? — спитав він уголос.

— Кілер мертвий. А подробиці ти сам з'ясуєш на місці. Я домовився з прокуратурою, вони тобі не перешкоджатимуть. — Командор дістав з кишені і передав Костиганову темно-синю книжечку-посвідчення. — Це документ на твоє ім'я.

Пітер розкрив книжечку. Там, поряд із його фото, проштампованим гербовою печаткою, було написано:

«Костиганов Петро Венцелевич. Радник міністра внутрішніх справ».

— Чому «Петро»?

— Щоб у дурнів менше запитань виникало. Треба вже їхати, брате, поки ті самозвані жерці не оговтались. Там була стрілянина, загинули їхні лідери. Зараз вони в шоці, але скоро в них може з'явитись новий лідер. Влада не терпить порожнечі. Треба використати момент, поки в мурашнику немає королеви.

— Уже їду. — Костиганов потиснув Лаврові руку і залишив приміщення.

— Я вас не затримую, — сказав Грінченкові Командор. — Якщо дізнаєтесь про щось цікаве, повідомляйте Пітеру. Я бачу, у вас з ним співпраця налагодилась.

— А розслідування? — Лавр кивнув на тіло доглядача.

— Ми не викликатимемо міліції. У покійного не було ані родичів, ані друзів за межами Храму. Ми самі його поховаємо.

— Це неправильно.

— Можливо. Але, повірте мені, так буде краще для всіх. У першу чергу, для вас, Лавре Станіславовичу. Ви ж, я думаю, уявляєте, скільки вам доведеться давати пояснень і свідчень?

— Але з десяток людей знає, що застрелено людину.

— З десяток братів, — виправив Лавра Командор. — Вони всі мовчатимуть. І зовсім не тому, що симпатизують вашій персоні. Ви ж, сподіваюсь, мене розумієте?

— Розумію.

— Проблему вичерпано?

— Це все одно неправильно.

— Правильно, неправильно… — поморщився Командор. — Усе залежить від точки зору. Великий Майстер щойно розмовляв з вашим шефом. Він погодився з нашим баченням ситуації. Тому ставимо на цьому крапку: проблему вичерпано… Між іншим, ваш директор сказав, що ви призначені старшим у справі Ерікана і його секти. Це правда?

— Так.

— Ну, тоді сам Бог велів, щоби ви покопирсалися у минулому покійного Олександра Михайловича. Прізвище його було Вазлюк, народився він десь на заході України. За паспортом він був сорок дев'ятого року народження.

— Я маю їхати на Західну Україну?

— Я можу домовитись про відрядження з вашим директором. Ми дамо вам пристойну машину з шофером, гроші на готелі та оперативні витрати. За п'ять годин будете у Львові. Тамтешні наші друзі за той час, доки ви їхатимете, уточнили би місце народження Вазлюка і скерували би вас точніше.

— Я сам запитаю в Івана Ваграновича, — Лавр набрав номер директора.

Номер був зайнятим. Він набрав інший і почув шефів бас:

— Слухаю!

Лавр переповів пропозицію Великого Майстра. Хвилину директор мовчав, потім сказав:

— Ні. Ти мені тут потрібний. Нехай до Львова їде Дашковський.

— А що робити мені?

— Вертайся на базу.

— А Генератор?

— З ним, я думаю, поки що почекаємо. Масонський Майстер такої ж думки. Ситуація знову змінилась. Треба все уважно обміркувати.

Резиденція, коли туди прибув Костиганов, аж ніяк не нагадувала осиротілий мурашник. Біля брами ще працювали криміналісти, але охорона на вході вже відновила свою пильність. Посвідчення Пітера ретельно перевірили і лише після консультацій по стільниковому допустили на територію.

Він не став затримуватись біля вольєра, де на асфальті крейдою накреслили контури мертвих тіл, а відразу рушив до вілли. Всі вікна головної будівлі були освітлені, на автомобільному майданчику стояли «волги», джипи і мікробус «фольксваген» із затіненими вікнами, який, скоріше за все, мав постійну прописку в гаражі поважної спецслужби. На вході до вілли посвідчення радника міністра перевірили охоронці з емблемами «Ратлону» на рукавах. Під їхніми підозрілими поглядами Костиганов увійшов до розкішного лобіо з підсвіченим фонтаном, важкими бронзовими люстрами і мармуровою підлогою. Широкі сходи вели на верхні поверхи. Стіни прикрашала яскрава мозаїка з драконами, човнами і персонажами скандинавської міфології. Маленькі галогенові лампи підсвічували ці мозаїки, і відблиски від кольорової смальти змагалися з відблисками від фонтанних струменів.

Тут майже нікого не було. Лише в дальньому кінці лобіо, на довгому шкіряному дивані, сиділа смаглява дівчина в білих джинсах і блакитній футболці з написом: «Spittin Kittens»[56]. Вона привітно посміхнулась Пітерові. Щось у цій дівчині змусило Костиганова відповісти їй такою самою усмішкою і присісти поруч із нею на диван.

— Петро, — відрекомендувався він тою формою імені, яку записали до його посвідчення.

— Руна, — назвалася смаглявка і додала, манірно розглядаючи пещені пальці з довгими гелевими нігтями: — Ви знаєте, Петре, що ваше ім'я не відповідає вашій зовнішності?

— Невже?

— Вам скоріше пасувало б Едуард або ж Рудольф.

— Це ви мені робите комплімент?

— Майже, — вона раптом припинила роздивлятися власні нігті, наблизила своє обличчя до Пітерового і прошепотіла: — Насправді — ви надзвичайно цікавий чоловік. У вас є вроджена елегантність.

— Рідко доводиться чути компліменти від такої витонченої красуні. Дякую.

— А я вам дякую за «витончену». Тут, — вона обвела лобіо виразним поглядом, — цього ніхто не розуміє.

• Предыдущая
• 54/60
• Следующая