Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 48

• Предыдущая
• 48/52
• Следующая

— Що це? — скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.

— Лікувальна настоянка моєї бабусі, — пояснив акробат, озираючись на брозок. — Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?

— Хочемо, хочемо, — циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. — Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.

— Маєш тобі! Й це колишня селянка… — похитав головою старий вагант. — Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.

— До якого замку?

— Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.

— Чарторийському, — виправив Сковорода. — А навіщо нам той замок?

— Там на тебе чекає нова власниця «Олімпуса».

— Нова власниця? Пан Федеш продав цирк?

— Продав, — підтвердив Дальферо і широко посміхнувся. — А куди б він дівся. За такі гроші я б продав і три такі блядські вертепи, як наш.

— Й хто ж та нова щаслива власниця?

— Ти не здогадуєшся?

— Не мордуй хлопця на морозі! — крикнула Лейла. — Нехай лізе сюди!

— От стара курва! — сплюнув акробат. — Бач, не терпиться їй підсмажити твою ковбаску на циганській пательні… А нову власницю ти добре знаєш. Це Клементина д'Агло, сестра покійної Констанци.

«Покійної? Констанца загинула?» — в його голові вибухнула маленька дрезденська петарда.

Чи то від бабусиної настоянки, чи то від хорного жару, світ у голові Григорія зробив акробатичне сальто, на мить став неприродно яскравим і відразу нагло згас.

— Отакої… — промимрив Дальферо, тримаючи на руках непритомного Сковороду. — Хто б міг подумати, що він і досі кохає бідолашну Епоніну!

— Тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту, — сказала жриця на ім'я Ліда, сідаючи на край напіврозібраного замкового муру. — Так стверджує наше священне передання.

— Він перейшов у язичництво?

— Ні.

— Але ж…

— Тобі ще прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити. Земля не вимагає відречення від неба. Небо само по собі, а земля сама по собі. Вони самодостатні. Але між ними сидить Єхидна, яка намагається розсварити землю з небом. Вбий у собі Єхидну й прийми до серця рівночинно і образ землі, і образ неба.

— А вони там не сваритимуться?

— Де? — не зрозуміла жриця.

— В серці.

— Якщо воно рівно б'ється, то ні, — Ліда дивилася кудись далеко, за сільські будівлі, що оточували руїни, за підсвічений сонячними променями обрій. — Сковорода примирив два світи третім. Він знайшов усі відповіді у Біблії. В його світі Біблія зайняла те місце, яке в егоїстів займає Єхидна. Але Біблія не розсварювала, а єднала світи. Сковорода розумів Єхидну як Антибіблію. А Біблію, навпаки, як Антиєхидну. Як універсальний ключ всесвітньої гармонії. Він самостійно дійшов до такого самобутнього бачення джерела гармонії. Ти ж, напевне, читав трактат, схований у підсвічнику.

— Читав.

— А про три світи у філософії Сковороди взагалі усюди написано.

— Я в курсі.

— Є ще питання?

— Так, є. Нащо ви вбили професора?

— Скільки тобі казати: на це питання ти отримаєш відповідь пізніше.

— Коли?

— Прийде час.

— Він був моїм попередником? — Вигилярний спробував упіймати погляд Ліди, не впіймав і запитав: — Мені ви також колись кишки повипускаєте?

— Є таке правило: знання отримується поступово, крок за кроком, — Ліда підставила свої темні очі під його погляд і дивилася не змигуючи. — Наступний крок неможливий без попереднього. Кожний крок потребує часу. Іноді місяців і років. Дечого навіть я не знаю. Хоча пройшла шлях, набагато довший і складніший за твій. До речі, в часи Сковороди тут, серед Хранителів, також була дівчина на ім'я Ліда. Я восьма Ліда, якщо рахувати від неї.

— Вона твоя прапрапрапрабабка?

— Ні, — заперечила Ліда. — У посвячених рідко народжуються діти. Є, Павле, такий споконвічний закон: якщо ти залучений до магічних ритуалів, то маєш відмовитись від продовження роду.

— Чому ж так?

— Тому що в жрецьких сім'ях накопичується… скажімо так: накопичується вирощувальний потенціал. Колись, за давніх часів, жерці були переважно спадковими. Були могутні роди, столітні династії. Проте саме із цією обставиною пов'язано безліч кривавих історій про війни, вбивства і виродження. У спадкових жерців важка доля. Вони аж надто помітні, на них концентрується ненависть профанів. А ще спадкові жерці несуть особливу «печатку за все», печатку крові і тому вразливі для проявів хаосу. Якщо сучасні жрець або жриця вирішують продовжити свій рід, вони беруть на себе страшну відповідальність. Краще не брати. Або ж, на крайній випадок, встигнути народити дітей до посвяти.

— Якби оте ваше жрецьке служіння було доброю справою, то подібних обмежень не виникало б.

— Ти знову мислиш, як непосвячений. Як звичайнісінький профан з вулиці. Служіння не має ніякого стосунку до протиставлення «добро — зло». Метафізика не передбачає морального виміру. В метафізиці діють інші протиставлення: «порядок — хаос», «спрощення — ускладнення». Жрецьке служіння містить у собі, зокрема, звернення до сил хаосу, а за таке звернення, хочеш чи не хочеш, але треба розплачуватись. Якщо таке звернення обумовлене особистим свідомим вибором містика, тоді він сам несе за це відповідальність. Якщо жриця або жрець спадкові, тоді формула звернення до сил хаосу ніби з народження вмонтована в їхні ментальні вміння. Вмонтована без їхньої згоди. Хаос також має свою волю, він шукає плати за свою допомогу. Сили хаосу полюбляють, щоби з ними розплачувались новим життям. Посвячували їм новонароджених. Східні містики називають це «правилом первістка». Не дарма в казках, що прийшли до нас зі Сходу, чаклуни вимагають за свою допомогу першородного сина.

— Чому саме першородного?

— Такій як ти світській людині це важко пояснити. Нове життя, так би мовити, метафізично нерівноцінне. Один із надзвичайно рідкісних різновидів вітальної сили притаманний виключно первісткам.

— Не щастить мені. Сашко й тут мене випередив.

— Це зовсім не те, — заперечно похитала головою Ліда. — Ти не розумієш… В тому немає переваги. Ця специфічна вітальна сила цікавить лише володарів хаосу. Тільки їх і нікого більше. Вони її прагнуть. Для всіх інших істот вона не має жодного значення. Жоднісінького.

— Мені чомусь здається, — посміхнувся Вигилярний-молодший, — що, якби замість «володарі хаосу» ти казала «володарі пекла», різниця була б мінімальною. Або ж не було б ніякої різниці.

— Перестань фантазувати, — жриця вже ледь стримувала роздратування. — Яке ще пекло? Згадай ще про рогатих і сковорідки… Зрозуміло, що для носіїв зіпсутої карми існують жахливі спрощувальні виміри, але там нема ніяких спраглих володарів. Там навіть немає звичного для нас поділу на порядок і хаос.

— Менше з тим, — Павло Петрович вирішив не заглиблюватись у виміри і поділи. — Ти лише скажи: мені відтепер також не можна мати дітей?

— Ти не жрець, ти — наріжний Хранитель. Наріжних Хранителів ніколи не посвячують у жерці. Їх оберігають від небезпек темряви. Їхнє служіння полягає в розповсюдженні Світла. Вони ніби «цивільні» і звільнені від присяги. Нічні війни магів їх не стосуються.

— Проте у Григорія Савича, як відомо, дітей не було.

— Цей факт жодним чином не пов'язаний з його служінням.

— А з чим він пов'язаний?

— Ти історик, Павло, тобі й вияснювати. Наше передання про це мовчить, — Ліда підвелася, одягнула темні окуляри. — Їдемо.

— Куди?

— Є тут одне місце. Особливо цікаве для допитливих істориків.

— Якщо цікаве, то їдемо. Але ти не розповіла про Хранителів, з якими Сковорода зустрівся у цьому замку. Ти сказала, що одну зі жриць звали Лідою. Невже іншу звали Лілею?

• Предыдущая
• 48/52
• Следующая