Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 49

• Предыдущая
• 49/52
• Следующая

— Лейлою. За переданням, вона була з ромів.

— Ліда… Ліля… Ці імена, наскільки я розумію, з тих часів стали серед вас традиційними?

— Повага до попередників прагне належних символів. Якщо таку повагу тобі зручно називати традицією… — Ліда знизала плечима. — Я не проти, нехай вона так називається.

— Хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся… Будемо вважати, що з Лідою і Лілею ми в цілому розібралися. Й кого ще зустрів філософ у цій глушині двісті шістдесят років тому?

— Згідно з переданням, серед Хранителів, яких зустрів Сковорода, була ще одна людина. Або ж не зовсім людина. Але вона є загадкою навіть для нас.

— Навіть для вас?! — роблено всміхнувся Вигилярний, який за останні дні вже стомився від невичерпного потоку загадок й недомовок. Вони якраз виходили з брами замку, на якій ще зберігся кам'яний герб князів Чарторийських. Ліда озирнулась до капітанового сина і мовила, мавпуючи його інтонацію:

— Навіть для нас, — і через павзу: — Там Сковорода зустрів Андрогіна.

Григорій довго згадував, як опинився у розкішному ліжку під високою замковою стелею. Він пам'ятав свою втечу з монастиря, але всі подальші події накрив сивий туман. Єдине, що зберегла його пам'ять — звістку про смерть Констанци. Коли Лейла навідала Сковороду, він заповзявся розпитувати її про смерть масонки.

— Краще тобі запитати в Карла, — порадила циганка. — Він там був, коли все це сталося, а я чекала їх разом із синьйорою Клементиною. Карло приїхав, сказав, що синьйора Тома померла й це сталося через безглуздий випадок. Більше я нічого не знаю… Але Карла тепер немає у замку. Й це добре, — підсумувала вона. — Тобі не можна хвилюватися.

— Сили вертаються до мене, — запевнив Григорій.

— Ти мало не вмер, — озирнулася в дверях Лейла. — Ми всі думали, що тебе тримали у в'язниці, такий ти був худючий.

— Це називається аскезою.

— Я вперше чую цю назву, вона нагадує ім'я павука, — Лейла щезла за дверима, залишивши у кімнаті мускатний запах й відчутну збудливу енергію.

Наступною відвідувачкою хворого стала Клементина. Вона з'явилася біля ліжка Григорія у супроводі вродливих молодих служниць, що урочисто несли срібну супницю з пахучим бульйоном, рушники, черпачки і тарілки.

— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася красуня.

— Дякую, синьйоро, мені значно покращало, — Григорій хотів підвестися назустріч Клементині, але сил йому стало лише на те, щоби оперти голову на поставлену торчма подушку. Він щиро засоромився від цього прояву безсилля, за що отримав прихильні погляди аристократки і служниць. Клементина присіла на ліжко, захопивши значну його частину своїм рожевим атласним платтям.

— Відтепер тебе щоденно годуватимуть особливо міцним яловичим бульйоном, — повідомила Клементина. — Подібний бульйон застосовував доктор Брабзон, коли відновлював сили ув'язнених неаполітанських повстанців, котрих морили голодом за наказом Карла Іспанського. Коли їх звільнили, вони виглядали як живі скелети, обтягнуті шкірою. Але завдяки бульйону жодний з них не віддав Богові душу, а один з тих мучеників потім прославився серед італійського жіноцтва як небуденний коханець.

Під пильним наглядом аристократки Григорій змушений був ложку за ложкою ковтати брабзонівський бульйон. Служниці годували його так вправно, що жодної краплі не потрапило на розкішні вісонові напірники. Поки тривала лікувальна процедура, Клементина розповіла мандрівному спудеєві цікаві речі.

Виявилось, що вони з Лідою й цирком «Олімпусом» вирушили на схід серед іншого й заради того, щоби відшукати Григорія. Для чого саме їм це знадобилось, красуня д'Агло не прохопилась жодним словом, але натякнула, що без якихось загадкових вмінь Ліди і таротичної вправності Лейли годі було й сподіватись, що їм вдасться знайти «майстра Гріго» у цій страхітливій холодній пустелі, де населення злякане й непривітне, мости зруйновані, мапи безжально брешуть, а заїжджі двори нагадують розбійницькі притони. Аристократка за допомогою яскравих італійських і латинських слів живописала ту зволожену жіночими сльозами трагічну й урочисту мить, коли відданий Дальферо на руках вніс непритомного Сковороду до замкових покоїв. Розповіла, як майже тиждень Григорій марив й навіщось благав у гарячці закривати йому то праву, то ліву ніздрю, що виконувалось. А ще Клементина повідомила «майстрові Гріго», що саме він спричинився до її рішення придбати «Олімпус» зі всіма його вагантами.

— Пам'ятаєш, як ти розповів нам із Констанцею про циркових близнюків? Про Амалію та Амадео? — нагадала вона Григорію приснопам'ятний вечір у Трієсті. — Вони пречудові, вони перевершили всі мої сподівання! (Григорій аж похлинувся черговою порцією бульйону, уявивши, як саме юні жонглери перевершували сподівання Клементини). Ліда також в захопленні від них і посвятила близнюків у найсвятіші таїнства Венери. Тепер вони тілесно і духовно наблизилися до чину Андрогіна й саме через них загадка цієї алхімічної істоти от-от буде розгадана. Я тепер переписуюсь з відомим розенкрейцером Т. R. R., з кавалером Рамсеєм, есквайром Андерсеном та графом Сан-Меріано, які дуже зацікавлені (ці слова Клементина проказала значущим шепотом) у найскорішому розв'язанні формули Андрогіна. А знаєш, чому вони такі зацікавлені, майстре Гріго? — губи красуні вигнулись у загадковій напівпосмішці. — Тому що ця універсальна формула безпосередньо пов'язана з таємницею алхімічного золота. А для всесвітньої перемоги свободи нам потрібно багато золота. Цілі гори золота! Без алхімічного роблення ми його ніде не знайдемо. Тому тепер вся просвітлена Європа з надією дивиться на Амалію і Амадео. На цих дітей природи, які єднаються в Андрогіна невимушено й органічно. Я привезла їх сюди, у мисливський замок люб'язного князя Чарторийського. Він наш брат і також ненавидить тиранію. Ми з князем зібрали тут сойм видатних алхіміків на чолі з Абрамом Панакосасом, яких свого часу привіз до Станіславова коронний гетьман Потоцький і які тепер залишилися без протектора та благодійника. Саме звідси, майстере Гріго, з диких і засніжених берегів Дністра, почнеться звільнення Європи від тиранів, мракобісів та обскурантів.

Накресливши такі небуденні плани, Клементина випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону. На цьому перший притомний день перебування Григорія у Чернелицькому замку закінчився. Він згадав, що забув запитати в Клементини про її загиблу сестру, і заснув без сновидінь.

І сон той відновив його сили, відігнав скорботи від духу та зміцнив його плоть.

Наступного дня, окрім Лейли та замкового грубника, ніхто не заходив до його кімнати. Циганка взяла на свої рамена брабзонівську терапію й досягла успіхів. Чи то від її опікування, чи то від помічного бульйону, але до Григорія швидко повертались сили. По обіді він взявся читати Біблію, і Лейла бачила, як сльози течуть його зблідлими щоками. Ввечері, у супроводі циганки, він здійснив свою першу прогулянку замковими коридорами, роздивляючись темні масивні меблі, зроблені у смаках часів Яна Собеського[100], роги, списи, щити і шаблі, рясно порозвішувані стінами покоїв. На підлогу господарі замку кинули зо півсотні ведмежих шкур, і лише у Лицарській залі, де виструнчились набиті тирсою залізні обладунки, навощений до дзеркального блиску паркет укривав яскравий турецький килим. У Мисливській залі увагу Сковороди привернуло опудало вепра, впольованого фундатором замку Миколою Чарторийським.

Лейла розповіла йому, що саме із цим князем пов'язана похмура легенда Чернелицького замку. Тутешня численна челядь подейкувала, що князь Микола наказав вмурувати в замкову башту невірну дружину. Та, перед поверненням князя з походу, кинулася зі стіни, аби не відповідати за викриту зраду. Але Господь, який не схвалює самогубців, не попустив їй. Зрадлива княгиня лише переламала собі ноги. Так, скаліченою, її і замурували. З того часу, свідчили челядники, замком блукав білий привид нещасної княгині.

• Предыдущая
• 49/52
• Следующая