Тінь попередника - Ешкилев Владимир - Страница 50

• Предыдущая
• 50/93
• Следующая

— Ось лише кількість людей у Галактиці в ті «щасливі» роки скоротилась удвічі. А на Марсі та Сагунті майже всі загинули. Чи не завелика ціна такої «свободи»?

— У світах Федерації нічого подібного не відбувалося.

— Припустимо. Але Федерація врешті-решт програла.

— Випадковість. Помилки історії волають про виправлення.

— І ти готова розпочати?

— Цілком.

— Ти настільки могутня?

— Це мої вороги слабкі. Система з'їдає сама себе.

— Тоді варто лише почекати — і…

— Ні, я не чекатиму. Тератронні бомби в руках маніяків, мізки яких запалені ідеєю всевладдя.

— Тебе навчили переконувати. Я оцінив, Шермо.

— Просто я насправді вірю в те, про що кажу.

— А мене навчили не довіряти фанатикам.

— Знайома пісня… Одного разу на Бальсані мене вкусила тамтешня отруйна псевдопода. Ось сюди, — Шерма розщеплює широкий браслет на руці й показує археологові схований під ним ледь помітний шрамик у вигляді літери «т». — У мене почався прогресуючий парез. Тип токсину не визначили, стандартні антидоти не допомагали. Ніхто не вірив, що я виживу. Але серед тамтешніх лікарів, на моє щастя, був один фанатик альтернативної медицини. Безбашенний такий дядько, впертий, як сельвійська рогата мантикора. Він ризикнув дати мені експериментальну протиотруту, синтезовану ним на основі соку надзвичайно рідкісної бальсанійської рослини. Його, зрозуміло, перед тим попередили про професійну й кримінальну відповідальність за несанкціоновані методи лікування і таке інше. Але, як я казала, він був фанатиком. І лише завдяки його фанатизмові залишилась жити.

— Красива історія.

— Повчальна. Я про те, Алексе, що фанатикам іноді варто довіряти. Тоді, коли всі ще сумніваються і тягнуть час, фанатики діють. У нас уже немає часу для сумнівів. Людство вражене гангреною і швидко йде назустріч загибелі.

— Чим я можу допомогти хворому людству?

— Ми повинні оволодіти знаннями Повзучих.

— Яким чином?

— Ми полетимо на Фаренго. Там незруйновані осередки древньої цивілізації.

— «Тінь попередника», — згадує Вольск рядок із вірша Шерми. — Але ж ці «осередки», напевне, добре захищені. Навіть не напевне, а точно. Ваші люди вже розшифрували дані з «Уриїла»?

— Частково. Але насправді в тих даних немає нічого цікавого, Алексе. Ми вважаємо, що загибель «Уриїлу» таки була випадковістю.

— Ось воно як…

— Ти здивований?

— Не так, щоби сильно.

— Міфи про те, що кожний, хто доторкнеться до таємниці Фаренго, приречений, навмисно поширювалися Знаючими. Їм вигідна монополія на інформацію. Преподобні сестрички навчилися заробляти на вибірковому замовчуванні важливих фактів.

— А якщо я відмовлюся?

— Це буде неправильно… А чому ти закриваєш очі, Алексе?

— Ти така вродлива, що у мене від твоєї вроди аж очі болять, — Вольск знову дивиться на темношкіру богиню.

— Мій творець втілив у мені генетичну досконалість найкрасивіших жінок чотирьох світів і кількох епох.

— Смерть від скромності тобі не загрожує, — Вольск раптом виявляє, що кокон більше не тримає його. Його плоть відчуває простір і напружується назустріч богині.

— Якщо я замовкну, то почне промовляти моє тіло, — посміхається богиня, і в її очах спалахує небезпечне темне полум'я. — Спочатку моє тіло промовлятиме ледь чутно, майже шепотітиме. Потім голосніше, а потім почне кричати. Твої правильні бажання, Алексе, вже чують цей голос, вже прислухаються до нього. Дріж у твоєму тілі — свідок наближення істини. І моє тіло виправдає цього свідка. Воно вміє виправдовувати й переконувати так, як ніколи не зможуть виправдати й переконати слова. Мова тіла проста, але з її допомогою можна виводити на поле ясності найхитріші з речей нашого віку.

— Ти знову проголошуєш складні словоформи. Немов поет.

— Я поет, Алексе. Без усяких там «немов».

Шерма одним порухом, одночасно капризним, викличним і різким, вивільняється з тканини на стегнах…

Завод, що виробляє тератронну зброю,

1-ий Імперський Арсенал,

планета Альфа Альфа (4КВ20:8),

зоряна система Альдебарана.

25 семпрарія 416 року Ери Відновлення

Технік Раван проминув останній із контрольних коридорів і притиснув долоню до розпізнавального кола на дверях Головного стендового комплексу. Коло коротко блимнуло на знак того, що технік пройшов чергову ідентифікацію особи. Важка панель безгучно «потонула» у підлозі, відкриваючи огороджений майданчик і багатокілометрову перспективу цехів. Яскраво освітлені стенди і напівпрозорі мембрани молекулярних фільтрів тягнулись вздовж неї. На перший погляд, величезне приміщення здавалося безлюдним. Лише на віддалі кількасот метрів можна було побачити групу техніків, які невідривно спостерігали за трансформаціями якогось блакитного контуру в тривимірному демонстраторі.

Чотири техніки в одному секторі. На роботизованому заводі таке вважалося справжнім багатолюддям. На це сьогодні була причина. Тут, у Секторі оболонок, запускали новий калібрувальний стенд. Складний агрегат ще не підключився до виробничої симфонії заводу і вимагав присутності наладників найвищої кваліфікації. Таких, як Раван.

Він притамував у собі гостре бажання глянути на стелю — туди, де знаходились панорамні сканери служби безпеки Першого Арсеналу. Він знав, що не має права жодним підозрілим рухом видати себе. Сканери не повинні помітити ані ознак страху, ані дивних рухів, ані раптових змін фізіологічних параметрів його організму. Надто настороженими й досвідченими були тутешні охоронці, надто досконалі системи контролю відслідковували кожен крок, кожен погляд і кожен удар серця персоналу найбільш секретного й захищеного із заводів Імперії.

Технік пройшов ґалереєю до опорних кілець нового стенду, зійшов стрімкими сходами на його найнижчий технологічний рівень і зробив вигляд, що перевіряє індикатори робочого поля. Ця процедура входила до переліку його обов'язків. Два дні тому Раван переконався, що жодний зі сканерів не зможе побачити, що він робить, якщо стати обличчям до панелі з індикаторами і закрити тілом вузьку нішу в силовій оплітці.

Технік утиснувся між тартановими колонами, імітуючи перевірку панелі. Цієї миті підшкірний імплантан, замаскований під стандартний медичний чіп, розсунув шкіряні бганки на Равановому животі й висадив під тканину його комбінезона маленьке керамічне зернятко-контейнер. Легке поколювання повідомило технікові, що контейнер закріпився на шкірі за кілька міліметрів від застібки клапана, а отвір у тілі оброблено заживляючим гелем.

Технік непомітним рухом розщепив застібку комбінезона і приліпив контейнер до зап'ястка. Потім прикрив його від сканерів манжетом. Раван, не кваплячись, вийшов з ніші й для проформи оглянув ще дві панелі. За півгодини він рушив у напрямі гігієнічної кімнати. Дорогою він мав пройти коридором, у стіні якого, між плитами обличкування, виникла непомітна щілина. Ще два тижні тому Раван за допомогою спеціальної лопатки вдавив до цієї щілини кілька грамів живильної пасти. Тепер він мав такою ж лопаткою заглибити у пасту контейнер.

Затиснувши лопатку поміж вказівним і великим пальцями правої руки, технік відігнув манжет і зняв зі шкіри зернятко. Він перебував у вузькій зоні, недоступній для приладів спостереження, і мав закріпити контейнер миттєво. Так, щоби затримка не навела на підозри позитронний мозок системи безпеки, що, окрім іншого, відслідковував маршрути пересування персоналу заводською територією. Той, хто інструктував техніка, виділив для цієї операції дві секунди. Усього дві — й ні секунди більше. Раванове серце билось у звичайному ритмі — перед операцією він активував нанорегулятор серцевого ритму, що дозволяв обдурити сканери. Позитронний мозок міг насторожитися, зафіксувавши невмотивоване прискорене серцебиття в одного зі співробітників. Єдине, з чим технік не давав собі ради, було виділення поту. Існували засоби, що ефективно блокували цей фізіологічний процес. Але їхня хімічна активність була надто високою, і Раван не ризикнув застосувати антиперспіранти. Коли він вдавлював контейнер до щілини, його чоло вкрилось рясними краплями.

• Предыдущая
• 50/93
• Следующая