Тінь попередника - Ешкилев Владимир - Страница 51

• Предыдущая
• 51/93
• Следующая

Наступної миті яскравий спалах засліпив його. Він відчув, як лапи кіборґів притискають його до стіни.

«Кінець!» — зрозумів технік.

«Не рухатись!» — прогримів над Равановим вухом нелюдський голос.

Він не рухався.

Ще засліпленого і напівпаралізованого спалахом, його посадили у крісло, закріплене на транспортній рамі «павука», і кудись повезли. Крісло щільно охопило його тіло своїми гнучкими краями, не даючи поворухнутися. Зміїстий затискач розвів Раванові щелепи, промкнувся до рота і притиснув язик до піднебіння. Технік не міг рухати язиком і дотягнутися ним до капсули з отрутою, захованої у корінному зубі. Так само йому не вдавалося натиснути на сенсори внутрішнього комунікатора, приєднані до різців. Ті, хто його затримав, усе передбачили.

«Павук» доправив Равана до великого порожнього приміщення. Тут не було ніяких меблів, гладенькі зелені стіни випромінювали мертвотне світло, яке не створювало тіні.

Спеленутий кріслом, технік довго сидів, намагаючись дихати носом. Від затискача накопичувалася слина, переповнювала рот і по підборіддю стікала на комір куртки. Невдовзі комір просяк слиною, й це страшенно дратувало Равана.

Потім до кімнати увійшли люди, яких він бачив уперше. Вони зробили технікові кілька ін'єкцій, витягли з каналів його зубів капсулу і сенсори. Вони діяли швидко і брутально. Зовсім не так, як працюють роботи-стоматологи у медичному центрі. Вперше в житті Раван відчув зубний біль. Потім прибулі просканували його тіло й видалили з нього медичні імплантани і мікроглобули резервуючої системи. Ця процедура виявилася ще болючішою. Технік кричав і плакав, але ніхто не звертав уваги на його страждання. Рани нашвидкуруч заліпили шматками пластиру-реґенератора.

Потім один із прибульців спитав:

— Раване, ви мене чуєте?

— Так, — прошепотів технік; зуби і отвори в тілі боліли все відчутніше. На пластир не потурбувалися нанести знеболюючих препаратів.

«Це ж жорстоко, — подумав Раван. — Це ж найсправжнісінькі тортури».

— Ви можете відповідати на наші запитання?

— Так, — схлипнув затриманий.

— Тим фактом, що ви брали участь у спробі здійснення терористичного акту, ви, Раване Патале, з цього часу автоматично позбавлені імперського громадянства і повинні відповідати на мої запитання: «Так, пане», або «Ні, пане». Повідомляю вам також, що зараз ви перебуваєте під контролем високоточного детектора брехні. Якщо ви, Раване Патале, ризикнете брехати нам або будете не до кінця відвертим, ми про це негайно дізнаємось. Тоді ми застосуємо спеціальні засоби, які завдаватимуть вам значні тілесні страждання. Таке право надає нам імперський закон від шостого десембрія триста шістдесят другого року. Ви розумієте, про що я веду мову?

— Так, пане.

— Скажіть «розумію».

— Розумію, пане.

— Тоді, Раване Патале, я ставлю вам перше запитання. Хто саме і коли дав вам завдання пронести до заводського комплексу спори ксеноморфів?

— Дора… імперська громадянка Віргой, — технік ковтнув кислу слину. — Дора Спірі Віргой… пане. Три тижні тому. Майже три тижні тому.

— Хто вона?

— Вона, пане, альфійка. Корінна альфійка з пристойної родини. Її батько викладає в Університеті, а старший брат…

— Де вона працює?

— У компанії «Омікрон Позітрал».

— Ким?

— Керує рекламним відділом, пане.

Один із тих, хто проводив допит, на мить завмер, прислухаючись до повідомлення, що прийшло на його внутрішній комунікатор. Другий перехопив його погляд, кивнув і спитав Равана:

— Звідки ви її знаєте?

— Я теж раніше працював у цій компанії, пане. Дора була моєю подругою.

— Коханкою?

— Так, пане. Коханкою.

— Ви жили разом?

— Так, пане.

— Як довго?

— Близько року.

— Це вона дала вам пасту і мікроконтейнер?

— Вона.

— А інструктувала вас щодо застосування цих терористичних засобів теж вона?

— Так, пане.

— Громадянка Дора Віргой?

— Дора. Вона.

— Кого ще з терористів ви знаєте особисто?

— Нікого, пане. Тільки Дору. Я спілкувався лише з нею, з Дорою.

— Ви брешете.

— Ні! — скрикнув технік. — Я правду кажу! Я нікого не знаю, нікого!

Співробітник служби безпеки кинув оком на монітор детектора брехні. Там світилися зелені колонки індексів. Раван казав щиру правду.

— Віргой обіцяла вам гроші?

— Так, пане.

— Скільки?

— Десять мільйонів імперських фунтів.

— Вона дала вам аванс?

— Так.

— Скільки?

— Три мільйони.

— У якій формі?

— Стандартним кредитним чіпом на монокулярному кристалі.

— І де тепер цей чіп?

— У банку, пане.

— У якому?

— «Брати Мансуріді», пане. У моєму особистому сейфі.

— Номер сейфу?

Раван назвав номер банківської комірки.

— Вам, колишній громадянине Раване Патале, — з похмурою урочистістю промовив старший дізнавач, — висунуто офіційне звинувачення за статтею шістдесят п'ятою та, солідарно, за сімнадцятим пунктом сто шостої статті Особливого Переліку Імперського кримінального кодексу. Вас, Раване Патале, звинувачено у спробі здійснення масштабного терористичного акту на державному об'єкті з обмеженим допуском, а також у державній зраді. Ви визнаєте себе винним?

Технік кивнув і закашлявся. Щось — чи то сльози, чи то введені у його тіло нанороботи — перехопило судомою його горло.

Два керівних співробітники служби безпеки заводу відійшли від демонстратора, на екрані якого великим планом застигло тривимірне зображення заплаканого Равана.

— Дора втекла, — сказав перший. — Мені щойно повідомили звідти, — він підняв брови догори. — Виявляється, в «Омікроні» її почали шукати ще вчора увечері.

— Іншого я й не очікував, — другий підійшов до холодильника, викликав звідти пакет з питною водою, відкрив його і зробив щедрий ковток. — У неї тепер фора як мінімум у сорок стандартних годин. Скоріш за все, її вже немає на планеті.

— Скоріш за все.

— Тоді й нам немає сенсу напружувати мізки. Отже так, передаємо справу людям Ґрідаса. І цього ідіота, — він подивився на демонстратор, — теж.

— Приймається. Уся ця шняга зі спорами у винятковій компетенції Служби, — погодився перший. — Ми свою справу зробили, нехай нам подякують. Ми, в будь-якому випадку, вже не зможемо перехопити цю прудку леді з пристойної родини. За нею відчуваються хлопці з можливостями.

— Ага. З дуже й дуже товстими можливостями. Це ж ті самі ксеномор…

— Не треба, Тіне.

— О'к… Ти зрозумів.

— Авжеж. Нам сьогодні неабияк пощастило.

Підземний рівень резиденції Ради 23-ох

планети Піфії (11 КВ23:2),

відомої також як Магонія і Планета Жінок,

система зірки Рірі (Епсилон Ерідану).

26 семпрарія 416 року Ери Відновлення

— Добре, що ти зайшла, Сестро Гітело, я прийняв рішення.

— Слухаю тебе, Обраний.

— Передай Святим Матерям, що я підпорядковую їхній волі «Капітана Паландо» разом з екіпажем.

— Це добра новина, Обраний. Я передала її Святим.

— Уже?

— Так.

— Оперативно.

— Ми, Знаючі, при потребі вміємо діяти блискавично.

— Вам вдається вражати. Сестро, ти щось хочеш мені повідомити? Тебе ж прислали з повідомленням, я не помилився?

— Не зовсім так, Обраний. Мені доручили ознайомити тебе зі скарбницею Ради. Святі Матері Магонії вважають, що ти маєш побачити те, що ми свого часу знайшли тут, на материнській планеті нашої раси. Ніхто, окрім високопосвячених Знаючих, до цього дня не переступав порогу скарбниці.

— Я вдячний Святим Матерям за таку високу довіру.

— Ми сподіваємося, що Орден також відкриє нам свої таємні сховища.

— Так і буде, Сестро. Між нами не повинно бути таємниць.

— Іди за мною. Якщо тобі щось видасться незрозумілим або не до кінця проясненим, запитуй.

Теслен, слідом за Гітелою, пройшов довгим коридором до великої зали, яку перетинала лінія монорельса. Адмірал і Знаюча увійшли до вагончика і вмостились у твердих кріслах. Монорельс негайно рушив. Він виявився швидким і абсолютно безшумним. Синє сяйво окремих світильників за його прозорими стінами від швидкості злилось у суцільну лінію. Теслен завважив, що тунель, яким рухався вагончик, має відчутний нахил і веде у надра Піфії.

• Предыдущая
• 51/93
• Следующая