Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 65

• Предыдущая
• 65/102
• Следующая

Поряд з переліченими вище здобутками в діяльності військової контррозвідки знаходимо й чимало серйозних недоліків. Як відомо, становище Армії УНР, особливо в 1920 р., було складним. Брак озброєння, продовольства та одягу звичайно ж негативно впливали на боєздатність військ, породжували відчай, дезертирство, зневіру, а то й перехід на бік ворога. Але ще більше бойовий дух армії підривали більшовицькі агітатори, які проникали до неї. Безумовно, контррозвідка вживала упереджувальні й репресивні заходи, та їх ефективність була низькою. В одному з документів ВНК зазначається: "Пропаганда й агітація представників Радянської влади в рядах Петлюрівської Армії мали свої наслідки. В Запорізькому корпусі, в 1-й та 2-й піхотних дивізіях частини переходять на бік червоних". Не менш результативними були зусилля радянської агентури і щодо розкладу повстанських загонів, створених у запіллі противника [500].

Великий докір військовій контррозвідці є підстави зробити і за те, що вони не запобігли антиурядовим збройним виступам отаманів Дієвої армії В.Оскілка і Волоха. Останній, в ніч з 3 на 4 грудня 1919 р., спільно зі своїми прихильниками пограбував державну скарбницю, після чого втік до більшовиків. "Ця подія, - зазначають дослідники, - справила надзвичайно гнітюче враження як на політичний провід, так і на залишки війська Української Народної Республіки. Наступила повна деморалізація" [501]. Мали місце й інші серйозні негаразди, про які, до речі, йдеться не тільки в доповідних радянських спецслужб, а й у документах Інформбюро. В окремих підрозділах контррозвідки допускались безпідставні арешти людей та жорстоке поводження з ними. Сумною славою, наприклад, користувалася контррозвідка при штабі 3-ої бригади Армії УНР. Там широко застосовувались тортури і знущання над підслідними, навіть електричний стілець і скальпування. Після звільнення Києва від більшовиків у травні 1920 р. при 6-й стрілецькій дивізії засновується так званий 2-й (контррозвідувальний) відділ на чолі з поручником Серьгою. Відділ розташовувався в будинку по вул. Прорізній, 26. Туди приводили безпідставно заарештованих, відбирали у них все цінне й виганяли. А деяких мордували, "вириваючи шматки людського м'яса". Про ці та подібні факти було відомо й Міжнародній місії Червоного Хреста [502].

Перед військовою контррозвідкою, як і розвідкою, стояли серйозні кадрові проблеми. Не вистачало кваліфікованих фахівців з досвідом оперативно-розшукової роботи. Чимало працівників були людьми цивільними. За словами генерала Армії УНР О.Удовиченка, "наша контррозвідувальна служба через... брак підготовлених кадрів службовців більш займалася дрібними справами... ніж боротьбою зі шпигунством" [503]. Щоб якось зменшити цю прогалину, керівництво контррозвідки УНР намагалося залучити до праці в її лавах офіцерів спецслужб царської Росії, а також попередніх українських державних формацій. При комплектуванні оперативних підрозділів перевага надавалася фахівцям Генштабу армії Російської імперії. За агентурними даними військової контррозвідки Червоної армії у вищезгаданих органах УНР працювали і співробітники царського Корпусу жандармів: штабс-капітан Белінський, Веретєнніков (колишнє Київське охоронне відділення), Дашкевич (Петроградське охоронне відділення), колишні співробітники царської жандармерії Левитський, Колодяжний, Вайсман, Сивошапка, начальник контррозвідки Центральної Ради УНР Герасименко та інші.

Зрозуміло, що така наступність в кадровій політиці скоріше була явищем вимушеним, а не закономірним. Залучення до співробітництва "старих" досвідчених кадрів не знімало з порядку денного завдання підготовки власного корпусу співробітників спеціальних служб України, особливо на перспективу. Адже, по-перше, контингент колишніх фахівців не був безмежним, більшість працівників силових структур царату перейшла на службу до "білого руху", емігрувала або схилилась на бік радянської влади, сподіваючись, що вона відродить "сильну і єдину Росію". По-друге, частина співробітників царських органів безпеки, що потрапили на службу до аналогічних відомств УНР, виявилися людьми безпринципними, готовими служити будь-кому. Згадуваний вище Герасименко служив і Центральній Раді й був начальником охоронного відділення при штабі білогвардійського генерала Буєлова [504].

Все це свідчило про нагальну потребу виховання генерації кадрових співробітників спецслужб республіки, які б поєднували високу кваліфікацію з політичною лояльністю, відданістю державним інтересам України, високими моральними якостями. Про риси характеру майбутнього оперативного співробітника дуже влучно висловився начальник Інформбюро М.Красовський: "Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов'язок і має право на різні допомоги від держави... Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самому себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення..." [505]. Про те, які зусилля докладалися для вирішення кадрового питання, йшлося вище.

Отже, в ході безперервної збройної боротьби УНР за своє існування у 1919-1920 рр. були поновлені, розвивались і вдосконалювались її спеціальні служби як військові, так і загальнодержавні. Використовувався досвід органів безпеки попередніх формацій української державності. Структура спецслужб формувалась і коригувалась з урахуванням динаміки воєнної та оперативної обстановки в країні. Екстремальні умови вимагали адекватного рівня організації роботи усіх ланок, належної їх взаємодії у боротьбі на таємному фронті. І цьому приділялася увага. Докладались зусилля до визначення правової основи функціонування спеціальних інституцій. Вони використовували всі відомі на той час форми і методи оперативної діяльності. Кваліфікованіше (порівняно з періодом ЦР) стали здійснюватись заходи на таких напрямах, як захист державної і військової таємниці, внутрішня безпека військових формувань, протидія диверсійним та терористичним актам противника. Під контролем Центральних розвідувальних і контррозвідувальних структур діяли їх регіональні органи. Спецслужби вели пошук нових форм і методів оперативної діяльності. Проводилася робота по відповідній професійній підготовці та вихованню кадрів.

Вистачало й недоліків в організації діяльності спеціальних установ, вирішенні ними питань внутрішньої безпеки, застосуванні запобіжних дій стосовно акцій противника. Не були скоординовані належним чином зусилля військових спецслужб Армії УНР та УГА після їх об'єднання. Але, якби й не ці недоліки, то лише силами спеціальних служб, яким бракувало кваліфікованих працівників і достатнього досвіду роботи, важко було захистити країну. Незважаючи на відчайдушну боротьбу Збройних сил УНР і широкий повстансько-підпільний рух, Республіка не змогла врятувати суверенітет у протиборстві з могутнім зовнішнім противником. За словами прем'єр-міністра УНР І.Мазепи, тогочасна Україна опинилася "між молотом і ковадлом" [506]. У листопаді 1920 р., зазнавши серйозної воєнної поразки, Директорія УНР змушена була емігрувати за кордон.

Серед внутрішніх причин поразки Директорії УНР однією з найголовніших слід назвати відсутність належної єдності нації, а відтак і слабкість національної еліти. Найактивнішою у розбудові незалежної держави була українська інтелігенція, яка складала лише маленьку частку населення. Вкрай слабка національна буржуазія також виявилася неспроможною консолідувати народ і підняти його на боротьбу за створення самостійної держави [507]. Не можна ігнорувати й зовнішні причини поразки. Передусім слід назвати змушеність вести жорстоку збройну боротьбу як на сході, так і на заході, з ворогами, з котрих кожний окремо був сильнішим за українську армію. "Але, - як зазначив один із авторів "Історії українського війська", - причини зовнішньої натури грають у долі народу другорядну ролю - бо ж кожна сама в собі сильна нація найде собі все приятелів..." [508].

• Предыдущая
• 65/102
• Следующая