Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 66

• Предыдущая
• 66/102
• Следующая

Таким чином, щойно створені нові інституції - розвідка та контррозвідка - за короткий період свого існування набули досвіду оперативно-розшукової роботи у всіх її напрямах. Крім того, саме в цей період, на думку автора, зароджується важлива ідеологічно-виховна засада професійної діяльності співробітників спеціальних служб: сплав національно-патріотичної спрямованості та ідеології державотворення, що вкрай важливо і для діяльності нинішніх спецслужб України.

Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав. І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям [509]. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході [510].

Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники громадськості ("з'їзд мужів довір'я"), щоб утворити Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Її головою став Є.Петрушевич. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на етнічні українські землі в межах імперії. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини [511].

Цю справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет(, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії і поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Перед виступом Комітет перейменували в Українську Генеральну Команду. Їй підпорядковувались створені у великих містах окружні команди. Велика увага приділялася роботі у дислокованих на землях Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених у Буковині загонів Українських січових стрільців (УСС). Водночас налагоджувались зв'язки і взаємодія з населенням міст і повітів, де були осередки українського офіцерства [512].

Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2,5 тис.) вояків-українців у складі розміщених тут австрійських частин, а також повстанські загони, оволоділи 200-тисячним Львовом, а згодом і всією Східною Галичиною [513]. У відозві від 1 листопада Національна Рада проголосила створення незалежної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Закон від 13 листопада 1918 р. визначив її назву - Західно-Українська Народна Республіка й територіальні межі - суцільна етнічно українська область колишніх австрійських коронних країв Галіції й Володимирії та Буковини. Закон закріплював державну самостійність ЗУНР. В одному з його положень йшлося про те, що влада в новій державі належить народові, який мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола" [514].

Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Ворожі війська рухались на Львів двома напрямками: бригада генерала Б.Роя - через Перемишль; з Любліна через Раву-Руську - бригада полковника Е.Ридз-Смигли. Соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежності польської держави такі заклики знаходили широкий відгук [515].

Серйозним фактором, що робив проблематичним успіх українського повстання, була наявність численного, добре організованого польського підпілля. Основними підпільними організаціями військового типу були: Польська Організація Військова (ПОВ), Польські Кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допомоговий (ПКД) [516]. Вони мали чітку структуру, були зорієнтовані на захист великодержавних планів польських націоналістичних кіл, поширювали свій вплив на молодіжний, професійний, спортивний, жіночий рухи, а через них - практично на всі верстви польського населення Галичини. Вже у другій половині дня 1 листопада 1918 р. почалися відповідні дії польських груп опору у Львові. Окремі сутички переросли у бойові дії по всьому місту. Вони точилися насамперед за оволодіння чи повернення стратегічних об'єктів, широко застосовувались барикадні укріплення. З перемінним успіхом точилися запеклі вуличні бої. Поступово ініціатива переходила до польської сторони, яка спромоглася швидко мобілізувати свою львівську громаду та отримати збройну допомогу з Польщі [517].

Розпочався період тривалої і нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації в ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академіцкі" [518].

У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А.Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і зв'язковій службі незрівняний" [519].

На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків [520]. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему [521]. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.

• Предыдущая
• 66/102
• Следующая