Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/90
• Следующая

— Отож!.. — Підвів вгору пальця Колесников. — Аби тільки не програти…

— А чи збагнули ви остаточно, які дані повідомляє шпигун! — знову почервонів Голишев.

— На ніч зупинимось у Новограді-Волинському, — запропонував Колесников. — Вовк піде на явку, бо її господар може чекати на нього. А ми з вами, товаришу Голишев, зборемо військових і ніч почаклуємо над шпигунським листом. Вранці Вовк прийде на пошту — пояснить господареві, що там мас одержати листа від отамана Длугопольського. Причина поважна й перевірці з боку Мухіна не підлягає. Якщо ми дійдемо висновку, що можна їхати за кордон, Вовк одержить пакет — і щасливої дороги. Якщо ні — в листі буде спеціальна інструкція.

— Не бачу іншого виходу, — погодився Голишев.

Наступного ранку Петро довідався з листа, що начальник Новоград-Волинського гарнізону вночі зв’язувався по прямому дроту з командуючим округом: прийняли рішення не чіпати листа й вжити заходів, щоб шпигунська інформація сама собою застаріла — передислокувати деякі частини тощо.

Вовк перейшов кордон у районі Корця і звідти був одразу доставлений у Варшаву. Того ж дня його відвідав у готелі на Маршалковській надпоручник Радловський. Узяв запечатаний пакет і зник на півгодини. Вовк догадувався, куди: перевіряв з експертами вміст пакету. З’явився Радловський веселий, гостинний і щирий. Повів Вовка до ресторану, розщедрився на пляшку старого коньяку. Підпивши, хвалив і Вовка, і Богдана Юліановича, випитував у Петра деталі його біографії і, дізнавшись, що прапорщик був членом Козачої ради, запитав, чи доводилося йому зустрічатися з Бесарабенком.

— Мене призначили заступником начальника центроштабу Козачої ради, — пояснив Вовк, — і я підтримував з Бесарабенком найщільніші контакти.

— Отож… — Похитав головою Радловський. — Трапляється всяке: одному таланить, другий накладає головою. Шкода Бесарабенка, золота людина була, а гарний який — білявий, високий, кремезний…

Вовк не утримався від глузливої посмішки.

— Не треба так примітивно ловити мене на гачок, надпоручнику, — сказав. — Бесарабенко справді був кремезний, проте чорнявий і середнього зросту.

Радловський не знітився.

— А Лозовик? — запитав, уже не криючись. — Ви його не могли не знати…

— Звичайно, адже Микола Федорович фактично очолював організацію. — І додав: — Вище середнього зросту, русявий, очі сірі, коротко підстрижена борідка…

— Сходиться, — зупинив його надпоручник, — ми зустрічалися з Лозовим і Бесарабенком у Корці, тоді я працював там, а тепер…

— Одержали підвищення?

— Іноді начальство звертає свої погляди і на провінцію. Трапляється це рідко, вважаю, що мені пофортунило.

“Звичайно, — подумав Вовк, — тебе начальство поважає, от і сьогодні одержиш подяку за цінну розвідувальну інформацію. А поки розберуться, що вона нічого не варті, мине багато часу — надпоручник Радловський стане капітаном чи майором і сам оголошуватиме подяку якомусь надпоручникові, що виконуватиме його сьогоднішні функції…”

Сказав, знаючи, що найпримітивніші лестощі надпоручник проковтне з задоволенням:

— Ви — ас розвідки, пане Радловський, і, сподіваюся, станемо один одному в пригоді.

— Ваша інформація про становище повстанських загонів на українському Поліссі серйозна, — ствердив надпоручник. Витягнув з кишені конверт, поклав перед Вовком. — Тут документи, за якими ви доїдете до Парижа, й квиток на завтрашній поїзд. На Північному вокзалі вас зустріне пан Вакар, я вже телеграфував йому.

— Вперше чую про такого, — удавано здивувався Вовк, — Богдан Юліанович не називав це прізвище.

— У нього були для цього всі підстави. Однак тепер усе гаразд. Микола Платонович Вакар — член партії кадетів, йому передасте пакет, він у Парижі опікуватиметься вами. Невеличкий на зріст, лисуватий, довгоносий, він стоятиме біля виходу з перону з газетою у правій кишені.

— Кадет… — Покрутив головою Вовк. — Париж, кадети… Навіщо все це мені? Маю чітке завдання отамана Длугопольського: встановити зв’язок з Центральним штабом. Бажано одержати особисту аудієнцію в головного отамана чи генерал-хорунжого Юрія Йосиповича Тютюнника.

— Нереально, — заявив Радловський, — Тютюнник відійшов від справ, а Петлюра волів би їх вирішувати, та яг може. Обіцяю вам сьогодні ввечері зустріч з начальством організаційного відділу Центрального штабу полковником Ступницьким. Він дасть відповідь на всі ваші запитання.

Ступницький сам прийшов до Вовка в готель, і це не могло не порадувати Петра: якщо начальник відділу Центрального штабу особисто ходить до підлеглих, то справи його не блискучі, а штабові — гріш ціна. Проте Ступницький тримався бундючно й розмовляв з Вовком зверхньо. Поморщився, огледівши готельний номер, зауважив:

— Зовсім знахабніли поляки, економлять на всьому.

Вовк заперечив:

— Я прибув з певними уповноваженнями до уряду УНР і сподівався, що саме він…

— Облиште, — втомлено махнув рукою Ступницький. — Наші функції скоротилися до мінімуму, не кажучи вже про гроші. Надпоручник Радловський ознайомив мене з колом питань, які цікавлять наших відданих бійців на Україні. Мушу дещо розчарувати вас, прапорщику. Передайте отаманам Длугопольському і Грунтенкові, що найближчим часом сподіватися на закордонну допомогу нереально.

“Передам, обов’язково передам, і передам з радістю, — подумав Вовк. — Якщо тільки встигну, бо скоро, дуже скоро прижучать їхню банду… Досить, нагулялися…”

А Ступницький вів далі:

— Якщо б наші повстанські частини на Україні змогли захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, то вони могли б створити свій тимчасовий уряд і вже від його імені звернутися по допомогу до країн Антанти… Гадаю, в такому разі уряди Франції і Польщі пішли б на інтервенцію. Однак, наскільки я розумію, сил у отаманів малувато, самим би втриматися, по кажучи вже про наступ…

— Чиста правда, — ствердив Вовк жорстко, хоча розумів, що Ступницькому приємніше було б почути заперечення.

— Польща зрадила нас, — сказав полковник якось стомлено Й безнадійно.

— Отже, поки що нам розраховувати тільки на себе? — запитав Вовк напрямки, і Ступницький лише розвів руки.

Скоро полковник пішов, для ввічливості сказавши, що ситуація найближчим часом може змінитися: головний отаман все ж не втрачає надію переконати уряди деяких західний держав надати допомогу багатостраждальному українському народові. Він так і сказав — “багатостраждальному”, і Петро подумав, що саме вони, військові з Центрального штабу і так звані чолові діячі з УНР, найбільше спричинили страждань цьому народові і що плювати їм на український народ, лише спекулюють його іменем…

Вовк поморщився, згадавши надпоручника й Ступницького. Фактично, його варшавські зустрічі виявилися нерезультативними, він ні на крок не наблизився до розв’язання головного завдання — викриття київського шпигуна. Радловський не сказав навіть двох слів про джерело військової інформації, яку передав у пакеті Мухін, а Вовк не мав права починати розмову на цю тему: звідки міг знати, що зберігається в запечатаному конверті? Можливо, більш поталанить у Парижі? Петро спробував трохи розслабитися — до зустрічі з Вакаром лишалося близько двох годин. Це йому вдалося, навіть задрімав. Прокинувся від стукоту в двері: Вакар стояв на порозі, одягнений у світлі штани й картатий спортивний піджак з накладними кишенями. Від Миколи Платоновича пахло одеколоном, він буквально випромінював з себе доброзичливість і разом з тим упевненість, наче був не звичайним російським емігрантом, які заполонили Париж, а процвітаючим місцевим комерсантом чи службовцем солідної фірми.

— Спали? — запитав благодушно. — Заздрю, бо в мене не було й хвилини перепочинку.

У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.

— Обідати! — вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.

• Предыдущая
• 49/90
• Следующая