Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 50

• Предыдущая
• 50/90
• Следующая

Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” — притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, — удав з себе простака й запитав:

— Поведете до “Максима”?

Микола Платонович зареготав голосно й весело:

— А у вас губа не з лопуцька, — мовив крізь сміх. — Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?

— Звідки ж?

— Без штанів принаймні лишимося.

— А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…

— Вустриць не буде, — категорично заперечив Вакар. — До речі, ви їх пробували?

— Ніколи.

— От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?

Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:

— Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?

— Та і я не з дворян, — пояснив Вакар. — І їсти ми будемо з вами, прапорщику, протертий картопляний суп, а на друге біфштекс.

— Я не заперечую проти картопляного супу.

— Зголодніли? Що ж, усі там, у Совпедії, зголодніли… Але ж недавно мене годували в Києві таким борщем!

— Ви були в Києві? — Вакарове зізнання могло бути важливим, хоча натяк на це був у листі Мухіна. Той писав: “відомі вам особи з Тарасівської”. Щоправда, категоричного твердження, що “особи з Тарасівської” персонально спілкувалися з Вакаром, там не було.

— Я був не тільки в Києві, — ствердив Микола Платонович, — а і в Москві.

— Успішно? — обережно поцікавився Вовк.

— Якщо ви в Парижі, то деякий прогрес намічається. До речі, вам відомий вміст пакета?

— Звідки ж? Знаю тільки, що в ньому доповідна про стан повстанського руху на Поліссі, я готував її разом з отаманами.

— Цікаві факти й роздуми, — ствердив Вакар. — І мало узагальнень.

— Бо повстанський рух на Україні згасає. Боєздатні частини збереглися лише на Поліссі.

— Побалакаємо про це за обідом, — сказав Вакар.

Він провів Петра до ресторану через внутрішній перехід, влаштувалися у закуті під лампочкою з шовковим абажуром. Гарсон приніс салат і пляшку терпкого червоного вина, Микола Платонович одразу налив по півкелиха, й вони випили за знайомство та успіхи, бо, як пояснив Вакар, успіхи у їхній справі неминучі й скоро можуть стати навіть вражаючими. Петро, звичайно, не дуже погодився з ним, та не заперечував, навпаки, з задоволенням спорожнив свій келих до кінця. Вино, хоч, мабуть, і дешеве, сподобалося йому, не кажучи вже про салат з креветками. Вовк віддав належне і креветкам, і не ті-кому вже й поганому картопляному супу. Вони допили пляшку вина, й Вакар замовив ще одну до біфштекса. Випили по келиху, й Микола Платонович повідомив, що першу ластівку з Совдепії прийнято на “ура”: стаття друкуватиметься в першому номері журналу. Й багатозначно сказав, що сам Карташов задоволений статтею Толпиги й просить передати йому щире поздоровлення за вдалий дебют у “Нови”.

Петро сказав: Толпигу він не знає і взагалі не хоче втручатися не в свої справи — зараз краще знати якомога менше, йому вистачає знайомства з Мухіним і, взагалі, він збирається повернутися до загону й продовжити активну збройну боротьбу з більшовиками. Бо всілякі жур-пали, статті, засідання, обговорення, листівки тощо не порівняти з наскоком на якесь селище чи місто, і що така акція варта зібрань усіх київських балакунів.

Вакар подивився на Вовка презирливо, мов на недолугого піхотного офіцера, якому невідомі всі задуми командування, однак пояснив досить м’яко, що ніколи не погодиться з прапорщиком: в боротьбі з більшовизмом розпочався новий етап, сама система Совдепії підриває її зсередини, й вирішального значення набирають не збройні наскоки окремих отаманів на села й селища (хоча він особисто не заперечує і проти цього), а ідеологічна боротьба, вивчення кон’юнктури, тверезе осмислення ситуації, аби підготувати маси до майже безкровного перевороту, вловити момент і взяти владу в свої руки.

Вовк удав, що вражений такою постановкою питання, та він не зовсім вірить у те, що більшовики самі риють собі могилу. Може, трохи енергійніше, ніж треба, він наголосив на тому незаперечному факті, що червоні військові частини майже повністю контролюють ситуацію на Україні, хіба що за винятком Полісся, отже, навряд чи добровільно поступляться владою.

Вакар заперечив: існують суворі закони економіки, сам Маркс учить цьому, а економіка совдепів розвалюється. Видно, йому не дуже хотілося сперечатися з якимсь недолугим прапорщиком — заявив ліниво й невизначено:

— Поживемо — побачимо… Тепер до справи. Зволікати не можна, два дні в Парижі вам, сподіваюсь, вистачить; відпочивайте, подихайте свіжим паризьким повітрям, грошей у вас, здається, не так уже н багато, а наша організація, на жаль, не зможе фінансувати всі ваші забаганки.

— Тут стільки спокус… — Удав, що трохи підпив Вовк. Злодійкувато зблиснув очима й прошепотів: — Шикарні жінки, Миколо Платоновичу, я давно не бачив таких.

— На шикарних жінок у вас, прапорщику, не вистачить грошей.

— Я так і гадав.

— Ми заплатимо за готель і харчування в цьому бістро протягом трьох днів. Також за квиток до Варшави.

Вовк спохмурнів:

— У Парижі такі магазини…

— Забудьте.

— Але ж Мухін відверто сказав, що дехто тут, у Парижі, заплатив би великі гроші за пакет, доставлений мною.

— Ну й що? Є багато витрат на утримання організації та видання журналу. Наступного тижня ми переправимо партію журналів через кордон. Інформуйте про це Мухіна.

— Богдан Юліанович буде щасливий, хоч це й додасть йому чимало клопотів.

— Витримає, — посміхнувся Вакар. — У Мухіна стара закваска, дай бог кожному. Ще б пак, підполковник генштабу царської армії.

— Підполковник? — не повірив Вовк.

— Богдана Юліановича полишив нам Савинков.

— Не може бути!

— Не вірите в широту есерівської душі? І правильно робите. Савинков благодійністю не займається, просто він орієнтується на Москву, й Мухін, фактично, лишився біля розбитого корита. Тоді Борис Вікторович і передав цей канал зв’язку нам і Тютюннику, він передав би й чорту лисому, щоб тільки нашкодити більшовикам.

— Мухін справив на мене велике враження. Відчуваються розум і сила.

— Досвід і хитрість. У царському генштабі він займався контррозвідкою.

— Гадаю, його повідомлення й зараз цікавлять французький штаб. Звичайно, не його особисто: сидячи біля Голосіївського лісу, військову інформацію не здобудеш. — Вовк зробив паузу, чекаючи, як зреагує на цю не дуже хитру пастку Вакар, але той сп’янів і не звернув на неї уваги.

— Мухін очолює лише паш канал зв’язку. Тут він поза конкуренцією. А наш головний агент… Проте, він відомий тільки Богдану Юліановичу та ще кільком членам організації. Суворо законспірована особа.

“Наче я цього не знаю, — подумав Вовк. — Шпигун такого класу завжди суворо засекречений, і мені у рожевих снах не снилося, що ви назвете його прізвище. Але щось дотичне, натяк, більшого не треба…”

Запитав:

— Чи будуть інструкції Богданові Юліановичу?

— Передасте: “Новь” надійде звичним каналом. Нехай повідомить членам організації, а ті вже вживуть заходів щодо поширення журналу.

— Організації? — поцікавився Петро. — Чесно кажучи, Мухін не казав мені про існування цілої організації.

— Не така вже й велика таємниця, щоб критися. Фактично ви вже член організації. Київський обласний Центр дії. З головним центром тут, у Парижі. Очолюють організацію визначні діячі партії кадетів Карташов і Демидов, соціаліст Чайковський… До керівництва, зважаючи на мої скромні заслуги, обрано й мене.

Вовк удав, що ця новина вразила його. Перегнувся через стіл і подав Вакарові руку. Довго тиснув її, кажучи:

— Мені приємно… Навіть дуже приємно, що сам член керівництва… Так, сам член керівництва, і я вражений… Не міг уявити, що центр організації в самому Парижі… Задоволений і потішений понад усяку міру…

— Ну що ви! — збентежився Вакар. — Це ми маємо дякувати вам. за мужність, проявлену під час нелегального переходу кордону. За активне сприяння Центру дії.

• Предыдущая
• 50/90
• Следующая