Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 20

• Предыдущая
• 20/125
• Следующая

— Пощадіть його, о повелителі! — благально увірвав мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо з ним щось трапиться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно втрутився хлопець.

— Ви, може, думаєте, що ми не спроможні помститися? — продовжував я, не звертаючи ніякої уваги на його слова. — Заждіть, ви зараз переконаєтеся. Гей ти, нікчемний раб, — обернувся я до Амбопи, зобразивши лютий вираз на обличчі, — подай мені зачакловану палицю, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, показуючи на свій “експрес”.

Амбопа вмить розгадав мій намір і подав мені рушницю. Уперше в житті я побачив на його гордому обличчі щось схоже на усмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — подав він її з якнайпоштивішим уклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані сімдесяти ярдів від нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним гуком?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Однак я зроблю це, — заперечив я упевнено.

Старий воїн недовірливо посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — зауважив він.

Я підвів рушницю і прицілився. Антилопа була дуже маленька і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен в неї поцілити будь-що-будь. Тварина стояла абсолютно нерухомо. Глибоко вдихнувши, я спустив курок.

— Бум! Бум! — пролунав гучний постріл, і антилопа, беркицьнувшись у повітрі, впала на місці як підтята.

У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви бажаєте мати м’ясо, — сказав я байдуже, — підіть і принесіть її сюди.

Старий воїн зробив знак, і один із тубільців подався до скелі. Невдовзі він повернувся, несучи на плечах убиту тварину. Неабияк потішений, я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали рану, заподіяну кулею, з виразом забобонного страху і сум’яття.

— Ось бачите, — звернувся я до них, — я не говорю порожніх слів.

Природно, жоден із них не спромігся на відповідь.

— Проте, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, — продовжував я, — хай хтось із вас стане отам на скелі, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Запала мовчанка, яку увірвав син короля.

— Послухай, дядьку, — сказав він, — прошу тебе, піди і стань на скелю. Чаклунство може убити лише тварину, але не людину.

Проте старому воїнові пропозиція племінника геть не сподобалася, і він неабияк образився.

— Ні, ні! — сахнувся він. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до своєї свити, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх треба відвести до короля. А якщо хто з вас схоче випробувати чари чужоземців на собі, той може піти і стати на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна палиця.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих.

— Навіщо гаяти марно чарівну силу на наші мізерні тіла? — сказав один із тубільців, — Досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не спроможні на щось подібне.

— Ти кажеш правду, — зауважив старий воїн із величезним полегшенням, — це справді так! Слухайте, ви, діти зірок, володарі блискучого ока і рухомих зубів, ви, які управляєте громом і вбиваєте здалека! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей хлопець — Скрагга.

— Цей Скрагга трохи не відправив мене на той світ, — прошепотів Гуд[47].

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі дружин, глава і владика кубанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чарівництва, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому разі, — одказав я гордовито, — веди нас до Твали. Скільки можна розмовляти з підлеглими і слугами!

— Бажання ваше буде виконано, о повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш довгий. Ми прийшли сюди полювати і знаходимося в трьох днях шляху від житла короля. Будьте терплячі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Добре, — сказав я недбало. — Ми на час не зважаємо і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадусе, і ти, Скрагго! Не здумайте нас одурити! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки замислять щось лихе, ми про це дізнаємось, і помста наша буде жорстока! Ми володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що витікає з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, уб’є вас на місці, а ваша країна зазнає лиха. Його рухомі зуби вискочать і уп’ються у ваше тіло, і пожеруть не тільки вас, але і ваших дружин, і ваших дітей, а зачакловані трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито!

Цей застережливий монолог справив величезне враження, хоча навряд чи був потрібен, адже тубільці й без того були приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн запобігливо схилився перед нами і пробелькотів: “Куум, куум”. Згодом я узнав, що це слово є вітанням, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони негайно ж схопили наші клунки, окрім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, який був акуратно складений купкою на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його відняти, через що виникла затята суперечка між тубільцями і Гудом.

— Хай мій повелитель і володар прозорого ока не береться до своїх речей. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — волав Гуд англійською.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш заховати свої прекрасні білі ноги від очей своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра у нього надзвичайно біла.) Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на цю сценку, я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Поки Гуд марно намагався щось пояснити, один із тубільців вже встиг ухопити одяг капітана і втекти.

— Прокляття! — гарчав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штаньми!

— Послухайте, Гуде, — усміхнувся сер Генрі, — так уже склалося, що в цій країні вам випала певна роль, отож ви повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів ви надягати вже не зможете. Відтепер вам належить красуватися тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з одним бакенбардом. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за дурисвітів. Мені дуже шкода, що вам доведеться ходити у такому вигляді, але я кажу це цілком серйозно, Гуде. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне щонайменша підозра, наше життя не варте буде й фартинга[48].

— Ви справді так думаєте? — похмуро запитав Гуд.

— Атож! Ваші “прекрасні білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі абсолютно правий, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте Богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він призвичаївся до свого дивного вигляду.

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, простувала в напрямку на північний захід. Інфадус і Скрагга супроводжували нас, а їхня свита віддалилася кроків на сто уперед.

— Скажи мені, Інфадусе, — звернувся я до нього по деякім часі. — Чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, яка пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не уміє споруджувати такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

• Предыдущая
• 20/125
• Следующая